Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила. Страница 4

Прелюд

Поволі прийдуть крізь вечірні вогні

прекрасні руки коханих

і, ніби ледь чутне зітхання,

торкнуться мене в тишині.

І, може, відкупиться ще по весні

за те, що я так не до речі

любив ці тоненькі плечі

і милих обличчя ясні.

За те, що на склі силуети

зима малювала тривожно

й долоні просили вельможних

снігів.

Прозорий ранок

Все погубити і все забути —

в сум’ятті, у дощах, в маю,

і закохатись в середині лютого

у безборонність твою.

Вічність і тиша. Двері на вулицю —

навстіж, і навстіж, і — ранок.

Будинки — ясні, як вулики,

в плетиві ліній духмяних.

Маєстатичність і шепіт, і барви,

врешті, з великих міст

лиш кораблі назавжди відпливають

в білий чаїний свист.

БІЛЯВКА

1. «В той час, коли осінь…»

В той час, коли осінь,

коли листя і клоччя газет

шарудять цілу ніч у порожніх скверах,

ми стаємо жорстокіші,

а наші почуття —

глибшими

І не треба нікого винуватити

в тому, що все минає

і що день за днем

розкидає все далі нас:

біг — це закон вулиці.

Наче бджолиний віск,

танемо ми у пальцях

тлуму її строкатого.

2. «В цьому парку…»

В цьому парку,

на його рівних затемнених алеях,

ми відчули, що десь позаду осінь

мости засипає важким дощем.

Міліцейський ліхтарик

на мить вихопив із темряви

дивний візерунок кленових гілок

і літню естраду,

по коліна заметену листям

І знову осінь

заглушила затихаючі кроки

останніх людей,

що пройшли повз нас тієї ночі, —

двоє патрульних з вівчаркою

і низький дощ,

що починався

біля сирецької телевежі

і врешті зовсім затулив її вогні.

3. «Я люблю тебе…»

Я люблю тебе,

тому що все змішалося —

і вітер хитає руді поїзди

по всій країні

з кінця в кінець.

І все ж

з того, що мене оточує,

я люблю запах твоїх парфумів

і вулицю, якою ми йдемо,

люблю робити тебе щасливою

і розуміти раптову ніжність твого тіла,

люблю наші прості і точні слова,

що означають предмети,

яких ми торкаємось,

музику для танців і спогадів

і посмішки друзів,

які кажуть, що нам пощастило.

Але іноді

я зустрічаю тебе

вже лише випадково

в натовпі,

серед парасольок і вологих плащів,

зупиняю,

слухаю твої докори

і запрошую разом провести вечір,

і згодом,

залишившись наодинці,

ми замовкаємо,

тільки півколами

падає світло

на наші обличчя.

4. «Настає мить…»

Настає мить,

коли я виходжу з роботи

і ти чекаєш на мене

на лавочці біля театру.

Біля тебе затишно,

як десь у гірських лісах,

коли курить багаття

і тихо шелестить річка.

Я опускаю обличчя

в комір светра,

і день,

витриманий на каві і цигарках,

сварки і втома

потроху забуваються,

а натомість

вулиця наповнюється кольорами осіннього

вечора,

золотим світлом твого волосся

і шепотом твоїх губ,

теж поки що трохи втомлених,

але вже радих нашій зустрічі.

ВЕЧІР У ПЕРЕДГІР'Ї

1. «Волосся твоє, розсипане на плечі, впало…»

Волосся твоє, розсипане на плечі, впало повільно,

руки мої — заплутані в світлому шумовинні.

Станція, тіні химерні і шарудяве листя,

вітер хитає голос, мов гілочку кипариса.

Будинків пласкі покрівлі і гори Чор-Беду бачу,

і в темному силуеті дороги тебе десь бачу,

і в кам’яному місті білі замети бачу, колії,

всипані листям, за мінаретами бачу.

Ніч — наче відблиск вогню, що в зіницях твоїх палає,

стукіт коліс змішався з вогниками кав’ярень.

Двері відчиню. Ввійду. Сонце далеких маєв,

наче візок в долині, з-за куряви випливає.

Але дорога — дорога. Кинуто все на вітер —

запах твого волосся, осінь, поземка, вітер.

Кіптяві столи в чойхонах, і обережний вітер

постаті наші гойдає, обрії, вежі, вітер.

2. «Тут, де запах диму…»

Тут, де запах диму

злився з запахом мокрої підлоги і столів,

чай підношу до губ, і гаряча вода створює затишок.

І тоді приходять спогади.

Двері чойхони відчинені,

люди заходять, наче довга мелодія гір,

де з усіх можливих самотностей

вибирають самотність дороги,

коли на узбіччях накриті ряднами віслюки

тягнуть возики на дерев’яних колесах,

наче іде крізь ніч

обоз македонських фаланг,

загублений в присмерках Паміру.

В очі лягла

рудувата тінь навколишнього безмежжя.

Починаю любити ці гори і бачу,

як дощ малює на склі твій образ,

наче крізь туман

червоні дахи містечка проступають.

Повільно виходимо.

Голоси, як продовження дощу,

котяться між стінами ущелини.