Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила. Страница 6

МІСТО

1. «День, коли вікна відчинимо…»

День, коли вікна відчинимо

і побачимо сонце,

що золотавим порохом

заливає будинки.

Все, що позаду,

промайнуло, як один вечір,

кольоровий, п’янкий,—

спалахи світла і музика

темними тінями лягали на очі,

заплющені в коханні,

але бачиш —

минула ніч,

минула розгубленість,

і ми прокинулися —

місто світилося,

омите ранковим дощем.

Горді обличчя друзів,

тих найближчих і втрачених з часом,

нині —

наче з золота вирізьблені

різкими лініями цього літа палкого.

Так раптово торкнулося нас

щемливе відчуття рідного

по крові, по духу, по силі.

Бачиш, мовчимо перед цим днем,

коли наші руки зустрілись

і ми відчули себе єдністю.

2. «З кохання виходимо…»

З кохання виходимо

в місцях нашого дитинства —

запах суниць

і все, що розчинилося

в дзвінкому переливі кольорів.

69-й маршрут

довозить нас до цих вулиць,

переплетених із небом та сонцем,

і ми ще не знаємо,

що дуже скоро,

озирнувшись назад,

побачимо світ,

наповнений димом і музикою.

Пізніше ми скажемо: рік,

коли багато людей пішло з міста

і ми залишилися

між собою.

Місто, охоплене вогнем.

Місто, охоплене пристрастю.

Місто, яке прокидається.

Хіба його можна написати

так само, як хіба можна написати сонце

або тих далеких, напівзабутих друзів

з прозорих суничних галявин

нашого кохання.

3. «Таке пекуче сонце…»

Таке пекуче сонце

ще ніколи так не випалювало

цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.

Голоси долинають

пісень нетутешніх про світ,

де білі лінії мармуру

оздоблюють селища цегляні,

наповнені квітами, виноградом і шумом

прибою,

наче плескіт незримий хвиль

підступає до веж рудуватих

спекотного слов’янського пограниччя.

Дощі упали на місто,

як тачанки на Знам’янку, —

бачиш,

гілля дерев і мул

застелили хідники,

бачиш,

як разом з останніми краплями

летить на місто барвисте світло

і в його потоках

тверді постаті людей —

друзів, дітей, коханих.

Місто наше,

дерево наше самотнє на обрії,

сьогодні пульсує наша кров

каламутна, степова,

полків половецьких,

полків касозьких,

полків слов’янських.

4. «У віршах залишиться…»

У віршах залишиться

музика, що супроводжувала нас

в дорозі і в коханні,

залишаться обличчя друзів,

голоси птахів на вулиці

і грубі, яскраві кольори цього міста

медового в травах,

але іще більше

не буде сказаним.

Час наш у віршах

легший був і мелодійніший,

степ, що дзвенів від роси,

десь на денці очей

світло беріг легке —

нині дивимось вгору —

на бурунах дахів

гойдається наше сонце,

засипане бризками квітів.

Образ прийдешній моря

заливає прозорим серпанком

будинки, квартали, вулиці,

що в куряві безмежного степу

пливуть,

як строкатий загін вершників.

Уривок

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неначе куля з карабіна,

пішов експрес на Будапешт.

Обриси міста

«Квартали…»

Квартали,

які я вже, мабуть, не забуду.

І ці двори,

що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари

і як ми ішли звідси

поодинці,

покладаючись лише на щастя

та на скупу правду

наших вулиць.

І час від часу

кожен з нас вертався,

щоб міцно-міцно

притискатися плечима

до твердих стін

цих п’ятиповерхових будинків.

І, може,

найбільша чесність

київського передмістя

в тому,

що нас ніколи не питали —

куди ми йдемо.

ЧОРНІ ОЗЕРА

Цикл

1. «Я не відаю, що творю…»

Я не відаю, що творю:

лінія снів —

прокреслена між минулим і мною,

але повертаюсь в минуле, туди,

де катери вперше

входять у води затоки:

під жовтим листям —

свинець і сталь, а згори —

катери вайлуваті

і шелест води біля борту.

Я люблю тебе, моя любов.

Туман осідає

важкими краплями на метал.

Піди зі мною,

щоб я не повернувся:

осінь —

це спалах узлісь у тумані

і стрімкі силуети катерів,

спрямовані все далі.