Танці шайтана - Логвин Юрий. Страница 42
Він намагався спускатись так, щоб якомога менше торкатись оголеним тілом до рознеченого каменя. Прихилився тільки боком, який захищала товста бавовняна сорочка. Він цю сорочку купив у чорних ткачів за невеличкий брусок солі, на другий день, як тільки вони прибули із пустелі до Тімбукту. Чогось вона йому сподобалась — цупка, міцна і дивно вифарбована. Широкі жовтаві, сірі, білі і рудуваті смуги і плями по всьому полотну. Кажуть, що ті чорні ткачі фарбували бавовняну різними глинами. Глинами чи ні, але він її носив у всіх цих неймовірних мандрах.
Сорочка не злиняла, не вицвіла при переходах по пустелі. Вона жодного разу під дощем чи при пранні не пустила фарби.
Він притримувався час від часу кінчиками пальців. І, обпікаючи руки, подумав, що обов'язково пошиє собі рукавиці із такої ж бавовни, як оця сорочка. Тільки б — о Боже! була б Твоя воля — побачити знов царицю пустелі — Тімбукту!…
Коли лишилось сажені півтори, він спинився і уважно і швидко обдивився підніжжя. Намітив вільне від уламків каміння і зелені місце. І стрибнув туди.
Хоча він на цій кам'яній сковороді шайтана і застоявся, та однак стрибок був вдалим, як завжди. Він обережно пройшов через великі і дрібні камені.
Все оглядав перед собою уважно, перш ніж ступити крок. І не розгинався, а йшов якомога сильніше прихилившись, притисши під лівою пахвою ложе спорядженої куші.
Озирався після кожного кроку на всі боки.
Потім дивився на всі боки і знову ступав. Ось з-за каменя з сухої трави виткнулась змія і зашипіла на нього.
Не прикладаючись до плеча і не прицілюючись, просто від живота вистрелив із куші.
Свинцева куля розбила на друзки зміїну голову.
Та коли чоловік обережно нахилився за камінь, то побачив, що то не змія, а молодий ящір. Точнісінько такої породи, як той, що зжер змію.
Чоловік не став тягти із собою вбитого ящера, а кинув його до підніжжя своєї кам'яної схованки.
Він обережно пройшов до залишків калюжі.
Всі жаби, якими аж камешилась грязюка, кудись зникли. А кілька жабок, що здохли, вже встигли і засохнути під палючим сонцем.
І якраз там де лягли жаб'ячі мощі, яскраво світились великі жовті наче боби і грудки, завбільшки з їстівний каштан.
Обдивився знов на всі боки. Все, як і раніше.
Гієновий вертеп був саме в розпалі. Але мандрівець знав — треба поспішати! Все може скінчитись в одну мить.
А гієни не леви — ніколи не бувають ні ситі, а ні спокійні.
Він швидко повиколупував із твердої грязюки ці золоті грудки.
І коли виколупував, і коли зважував їх на долоні, то весь час безперервно озирався. Чи все скрізь спокійно?
Він лишив тільки чотири найбільші золоті грудки, як волоський горіх. А останні кинув за пазуху.
Чотири найбільші золоті грудки ретельно обтер об залишки зелені, а тоді об картатий рукав сорочки. І під прямовисним сонячним промінням вони засяяли нестерпним жовтим сяйвом. Він ішов і жонглював золотими грудочками. І радів, що пальці його не втратили рухливості і швидкості.
До скелі лишилось кроків десять, не більше. Як враз з-за каміння стрімко виросла, виструнчилась чорна змія. Чорна змія з білими смужками на череві. Змія цвіркнула отрутою.
І влучила отрута точно в блискучі золоті самородки, які чоловік саме підкинув угору!
В останню, останню мить відсмикнув руку від отруйного золота. Та ще й устиг четвертою грудкою кинути у змію.
І який жах — він змію поцілив! Але кидок був хоч швидкий, та слабий, як уві сні. Поки золота грудка летіла в голову змії, змія ще встигла два рази чвіркнути отрутою в золоту грудку!!!
Чоловік вивернувся на місці, відскочив і двома стрибками був вже на чистій, без каміння, землі.
«А щоб тебе холера взяла з тим золотом!!! — Подумки в шаленстві заволав чоловік. — Суча ваша матір з цим золотом! Як не в гівно з ним ускочу, то в неволю, то в трутизну!!! А бодай тобі!!!» Він тремтячими пальцями повибирав з-за пазухи золоті грудки і пожбурив їх назад у клаптик рідкої грязюки.
Коли почув з того боку, де лишилась змія, якесь щебетання і писк.
Зиркнув і побачив, як у каменях, то в тіні, то на сонці стрибають двоє смугастих звірят. І нападають вони на ту чорну змію, що чвіркнула отрутою на його золотий скарб.
Звірята нападали з двох боків і по черзі. Змія щоразу підкидала голову і чвіркала отрутою на звірят. Але звірята були спритніші! І отрута сіялась то на камені, то на суху траву.
«Ех! Мені б так із аркебузи бити, як вона плюється!!!» — Із заздрістю подумав мандрівець.
Але змія, певно, витративши весь запас отрути і впавши на землю, швидко повзла попід кам'яною стіною. Ось тут вже звірята накинулись на неї і почали гризти. Змія скручувалась колесом, хльоскала своїм гнучким тілом, мов батіг, на всі боки, крутилась по землі, билась об землю, намагаючись звільнитись від звірят.
Та вони заповзялись і таки доконали змію, але вже аж на глиняному схилі, ліворуч від схованки.
Вони затягли її у рідкий затінок під акацію і взялася за трапезу.
І весь час звірятка щебетали, щебетали і попискували. І коли ухилялись від смертельних плювків, і коли кусали змію. І коли тягли у затінок. На їхнє щебетання з'явилось ще кілька звірят, і всі вони, щебечучи і обнюхуючись, заходились гризти змію.
Мандрівець не забрав ящера — а раптом на ньому є зміїна отрута? Та подерся на скелю до своєї печерки. Хоч скеля не вичахла під час його відсутності, а, навпаки, але від збудження він не відчував таких опіків, як перед тим. Тільки пити хотілося. Зігнувшись, заліз у печерку.
Сів на леопардову шкуру.
З майданчика пекло, мов із горнила, зате в спину і згори віяло такою легенькою прохолодою, що він враз почав оживати. Навіть піт перестав затікати у глазниці і на запалені повіки.
Він їсти не хотів, але спрага, не дивлячись на його витривалість, почала дошкуляти.
Простягнув руку до тикви-горлянки і взявся за вичовгане горло. Щось залоскотало йому палець.
Вже підносячи тикву до обличчя, щоб відкоркувати її і напитись, подивився і завмер!…
На квачі-затичці примостився скорпіон. І зігнутим своїм хвостом торкався його великого пальця.
Невеличкий скорпіон, але з білими цятками. Саме той скорпіон, від якого його застерігали перед далекою мандрівкою.
«Оце тобі, дурню, Африка! Це тобі, щоб гав не ловив!!!» — Ледь не заплакав мандрівець від розпачу і злості.
Він плавко, поволіволі, опустив горлянку з водою на камінь і миттєво відсмикнув руку.
У ту саму мить і скорпіон вдарив жалом. Тільки не в палець людині, а у поліроване горло тикви з водою.
Чоловік висмикнув з-за браслету ножа і кінчиком леза скинув скорпіона на скелю. Далі зняв сандалію і сандалією загилив отруйну потвору подалі.
Скорпіон полетів на чисте місце і, піднявшись високо на своїх колінчастих ніжках, помчав до купи каменів. Чоловік схопив із купки камінець і щосили жбурнув у скорпіона. І поцілив! Розтрощив панцир і відірвав дві ноги. Те, що ще хвилю тому було смертельним жахом, конало, висихало, перетворювалось на купку шкаралущі.
Не встиг він розправитись із цією огидною потворою, як зі схилу почувся відчайдушний вереск, писк, перелякане щебетання.
Під акацією репетували смугасті звірята, що тількино ласували змією.
На гілках над ними вмощувався хижий птах, чи то орел, чи то прездоровенний яструб, чорний з червоно-бурою спиною пазурами однієї лапи він затис смугастого переможця змії. Мандрівець ні на хвилю не сумнівався, що це саме звірятко і вбило змію.
Бідолашна тварина пронизливо вищала і пручалася. Але птах дзьобнув тварину, і вона завмерла.
Чоловік схилився, вставив ногу в петлю-стремено куші і напнув тятиву.
Поліз за пазуху за свинцевою кулею. Але в руку йому потрапив важкий округлий самородок. Він і заклав його в кушу.
Прицілився і натис на гак.
І з птаха так і бризнуло чорне і руде пір'я. Хижак завалився межи гілок і випустив із жахливих пазурів звірятко.
І смугаста звірина теж не впала на землю, а застрягла межи покручених гілок.