Танці шайтана - Логвин Юрий. Страница 44

Старі чаклуни, о диво, бігли разом з усіма загоном може з милі дві.

Потім вони почали відставати. Ватажок зразу це примітив і громовим голосом щось наказав. Двоє здоровенних щитоносців віддали свою зброю і посадовили собі на карки старих, висохлих дідуганів!

Мандрівець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той, певно, відчув, що дихання в мандрівця стає напруженішим.

Він заволав ще раз!

До мандрівця підбігло аж чотири щитоносці. На бігу стали подвоє попереду і позаду, поклали собі на кожне плече по спису, на ті списи ще навхрест два списи, як Андріївський хрест. Згори щит.

Здоровенні, найпотужніші воїни щитоносці з'явились обабіч мандрівця.

Схопили його за плечі і за ноги і висадили на щит!

Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бігу.

Вони бігли мовчки, тільки хекання й тупіт сотень ніг.

Певно, що ці могутні воїни могли бігти і безшумно. Але зараз вони чи не навмисне били щосили п'ятами в землю.

Тупотіння розносилось по горбах, вкритих купами дрібнолистих колючих чагарів, акаціями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.

Чорні воїни бігли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем і поживами.

Червоний пил курився під ногами чорних бігунів і все вище й вище здіймався, довго не опадаючи на землю.

Потім воїни звернули ліворуч у прохід між колючими безлистими чагарями. Піднялися на високий пагорб і спустились у зелену річкову долину.

Вперед вискочили щитоносці і зі списам зайшли у воду. Штрикали у воду важкими зазубреними клюгами. Другі списоносці на крик командира зайшли двома ланцюжками у річку. А між ними пройшли всі інші воїни. Так воїни забезпечувались від крокодилів.

Після переправи бігли понад рікою у затінку велетенських зелених дерев. Довго бігли.

Пилу вже не було.

Тому й запах сотень спітнілих, просто мокрих від поту, тіл наповнював прохід між кущами. І геть перебивав тонкі пахощі трав і якихось яскравих зелених кущів.

Далі був гай із товстенних височенних дерев. І зразу за деревами пішли лани височенного проса. Достигаючі важкі волоті втратили свій зелений колір і половіли, а де вже й золотились.

Просо стояло щільною, непролазною стіною. Дорога між посівами проса здавалась глибокою канавою.

Достигаючі велетенські волоті, складені із безлічі дрібнесеньких зернят втратили свій світло-зелений колір.

Цією зеленою канавою вони просувались може з милю. І хоч мандрівця несли на щиті над собою два чорних воїни, він нічого не бачив з-за щедрих, тугих і довгих (як у комишу) волотей-качалочок.

Ватажок знов заверещав.

Воїни спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.

Ватажок проверещав щось метальникам ножів. Вони рвонулись уперед із швидкістю гончаків.

Мандрівець, як і чародії, розминаючи ноги, зауважив: «А тікати від них — марна справа. Ні хортів їм не треба, ні коней! Тут щось інше потрібне! Ех, якби їхню пташину мову знати!» Не встигли мандрівець і дідугани розходитись, як за стіною проса почувся дрібний і сильний стукіт барабану.

Ватажок показав мандрівцеві і дідуганам, щоб вони йшли за ним.

І, пританцьовуючи під барабанне калатання, покрокував у проході між достигаючим просом.

І під той стукіт барабану лучники пританцьовували і брязкали тятивами, мов струнами на басі. А щитоносці вторили барабану ударами списів по щитах. Метальники ножів ляскали себе правицями по грудях, а в лівицях потрясали нищівними фігурними ножами.

Знов воїни щільно обступили мандрівця і його супутників, що він тільки розумів по голосних жіночих криках, по собачому гавкоту і кудкудаканню — вони йдуть по селищу.

Враз все замовкло.

Ватажок зайшов за спину мандрівця і натиснув йому на плечі, щоб він став навколішки.

А мандрівець прихопив його руку у такий захват, що негр не міг ні вирватись, ні рухатись.

І разом із чужинцем змушений був стати навколішки.

Воїни певно чекали наказу розступитись. Стояли і переступали з ноги на ногу. Ближні озирались і вирячали очі, але не сміли щось сказати тим, хто нічого не міг бачити.

Нарешті десь попереду почувся злий жіночий голос.

Вояки миттю відскочили від чужинця. І він побачив перед собою на височенній різній лаві дебелу чорну жінку.

Плямиста, багатобарвна сорочка від шиї покривала все тіло — чорне, аж синє, як у сливи-угорки. Але їх не було видно, бо сорочка вся покривала. На голові у вельможної негритянки височіла справжня копиця, зроблена з її кучерявого волосся, яскравого пір'я, якихось неймовірних барвистих квітів і різноколірних хусточок, прив'язаних одна до одної.

Мандрівець вирячився на неї знизу, вона вилупила на нього очі згори.

Таких великих вирлатих очей він потім ніколи не бачив. Навіть у абіссинських та нубійських красунь-куртизанок.

Біля жінки гуртувався справжній натовп. Одне жіноцтво. Всі були оголені згори. А деякі тільки й того одягу мали, що косиця, сплетена з трави і опущена на саме єство.

Жінка насупилась і показала мандрівцеві, щоб він відпустив руку ватажка. Мандрівець миттю виконав наказ. Ватажок ненависно зиркнув на чужинця і зайцем підскочив до огрядної жінки.

«Е! То вона ж їхня цариця! — Тільки зараз странній побачив, що голі дівчата тримають на сворах чотирьох рудих псів з дивними гривами на спині. Обручки на собачих шиях були із щирого кованого злата!

Один могутній здоровило тримав над «царицею» дивну парасольку із білого шовку. Другий здоровило відганяв від неї мух широченним страусовим віялом. Віяло кріпилось на держаку із слонової кості, прикрашеному золотими кільцями.

Ватажок підбіг до «цариці» зігнувшись у попереку, тільки що пикою не орав по землі.

Витяг золотий самородок із торби і поклав до «царського» подолу на ослінчик.

Найстарша гола жінка, вся в золотих перснях, обручках і сергах, взяла з ослінчика золоту грудочку і подала своїй «цариці».

Та уважно золото обдивилась і гнівно насупившись, тицьнула пальцем на мандрівника, ніби кажучи: «Ти чому золото шукав?! Хто тобі дозволив?!» Тоді мандрівець показав на мигах і всім тілом зобразив, як тварина билась із змією. І як потім її вхопив птах. І як він із самостріла золотою кулею поцілив птаха і звільнив тварину.

«Цариця» похитала головою, не повірила. Тоді мандрівець попрохав у неї одну грудочку. «Цариця» дала грудочку своїй дамі, та поклала на ослінчик. З ослінчика золото взяв ватажок загону. І подав чужинцеві.

Грудочка, на жаль, була не кругла, а, скоріше, схожа на іграшку. Він вийняв свинцеву кулю і заклав золоту грудку. Озирнувся на всі боки. І побачив на пальмі пурпурну щурку. Може, і більше сотні кроків було до дерева. Якби круглою свинцевою кулею, або залізним болтом, то не було б про що й говорити! Але ж грудка схожа на грушу…

Він подумки швидко проказав молитву та й пострелив.

Знов щастя було з ним!

Тільки червоно-рубінове пір'я посипалось на всі боки! А гостродзьоба птаха впала просто в пащеку голодній собаці.

Ватажок, низько зігнувшись, вивертав голову до цариці і щось улесливо і гаряче почав говорити їй.

Та подумала, подумала. А всі мовчали.

Тільки було чути, як під солом'яною стріхою круглої хати гуде велетенська оса.

Цариця кивнула головою і ще й рукою махнула. Щось коротко сказала, певно: «Добре! Давайте!» До мандрівця підскочили найбільші щитоносці і почали з чужинця стягати сорочку.

Чужинець заволав, замахав руками: «Стійте! Стійте! Я сам!» Вони, певно таки, зрозуміли його крик і спинились.

Чоловік витяг з-за пазухи поранену тварину і передав чаклунам. За тим розв'язав пояс і зняв сорочку.

Весь здоровенний натовп — і жінки з царицею, і воїни в один голос видихнули:

— Аааа!!!

Бо чужинець виглядав дивно: червономідне обличчя, шия і руки до ліктів теж, а вся шкіра біла, аж блакитна.

На грудях в нього висіла велика ладунка, а на тонкому шкіряному паску через плече з лівого боку під рукою примостилась невеличка пласка торба із добре виробленого венеційського сап'яну.