Танці шайтана - Логвин Юрий. Страница 51

Отож, повернувся я в Алжир. Та й пішов у фортецю, по-їхньому касбу, до паші. Він при беєві був головним соглядатаєм. Віддав йому «купецький» Коран. Розповів йому все, тільки про чорних чаклунів і золоті самородки в їхніх землях не розповів. Докладно розповів, як «купців» моїх схопили слуги мароканського купця і віддалли султановим воякам. Раптом він відкриває Коран: «Читай!». Я добре запам'ятав, з якої сторінки які слова «купець» звіздар читав, коли ми з ним «відбували» молитву вдень десь серед каміння чи піску. Кілька разів відкривав сторінки і змушував «читати», що там написано. Тоді сміється: «Добре, що ти неписьменний. Якби був письменний, то довелося б тебе удавити. Живи собі, брехло! Тільки нам'ятай: якщо знадобишся — зразу знайду.» Прийшов я від паші-соглядатая до своєї чорної Чарівниці і розповів їй про розмову з пашею. Вона дуже занепокоїлась: «Тобі треба тікати! Бо тебе або удавлять, щоб раптом не розповів, де був і з ким був. Або надішлють ще в якесь смертельне пекло!» «А як же ти без мене, моя чародійко?» Вона мені: «Дурне. Ти ж приніс мені зілля. Я полікуюсь і буду в тяжі. Як знатиму, що в тяжі вже, попрошу мою господиню, щоб продала мене якомусь старому білому. Я їй за це добрі гроші дам. Вона за добрі гроші мені кого завгодно знайде! А як старому білому цапові я народжу світлу дитину, то буду я вже не рабиня йому, а жінка!» «Щоб моя дитина та була турком чи арабином?!» «Мені потрібна справжня воля. А без світлої дитини мені ніяк не випадає. Ти думаєш, що я тебе для забавки в Пустелю надіслала?… Бо мені було потрібне зілля від неплідності!…» «Та що ти мелеш? Мене сам паша беїв відправив із своїми шпигунами через пустелю в Тімбукту!!!» «Дурню ти мій, дурню, а хто йому порадив тебе приставити до купців?! Не лютуй і не сумуй! Час нам далі іти своїми стежками. Прийшов тобі час тікати, а мені дитину народити…» Подумав я, подумав, і виходило, що моя кохана — відьма…

— Хіба вона була відьма?!!

— Ну, може, й не відьма, але найстрашніша чаклунка.

Мати її із скотарів, а батько — із землеробського племені. І був він такий страшний чаклун, що його навіть вожді і скотарів, і землеробів, і лісових дикунів — всі боялись і слухались. Тоді їм було таке нестерпно далі терпіти. Один хитрий чаклун із скотарів підмовив чаклунів із лісового племені навести на її батька ману, підстерегти і вбити. Так чаклуни і зробили. А коли вбили, то з'їли його мозок, і печінку і серце. Щоб його сила до них перейшла. І голову її батька вони у підземний мурашник сховали. Щоб його не поховали і щоб його тіло блукало на тому світі без голови і тому не могло помститись своїм убивцям. знала, куди можуть сховати голову її батька. І дівчинка знайшла батькову голову. По тому вона вкрала у свого діда четверо найкращих кіз і пригнала одному далекому чаклунові, щоб він її страшному чародійству навчив. Бо вона присяглась батьковій голові, що вона помститься іншим чаклунам. Щоб підступитись до вбивці свого батька, вона дала і праву цицьку собі відрізати. І таку їжу і трави їла весь час, щоб сила у м'язах зростала, а ліва цицька не збільшувалась. Вона навчилась усім чародійствам. Стала така вправна і хитра, що змогла прикинутись хлопцем. І проникла на свято обрізання молодих пастухів. Ніби вона молодий хлопець-пастух. Лягла перед головним чародієм, призвідцем смерті її батька. Коли чародій схилився над нею і відхилив плаща, вона вивернулась і скалком чорного скла відтяла чародію прутня! Всі так були приголомшені її помстою, що і пальцем її не зачепили. І вона спокійно пішла з тієї чародійської галявини!!!

Я подумав, подумав і згодився — треба мені тікати на батьківщину. Моє життя вийшло схожим на навчання ремісника. Він повинен походити по різних землях, навчитись там всьому і, повернувшись додому, зробити «шедевр», скласти іспит і стати майстром. Якби я один тікав, то і мови б не було довгої. Але… але мені треба було забрати із собою на Україну одного хлопця.

Та не просто хлопця, а сина одного багатющого купця. Мати того хлопця, наша бранка Катерина, подружилась із моєю Чорною Відьмою. Ця Катерина і відкупила мене від служби на розбійній шебеці. І я став їй служити. Був як би опікуном при її синові Ахмадові. Добрий хлопчина — вже отрок. Ми з ним і до Єгипту, на батьківщину того купця, кілька разів плавали. І в гори на полювання ходили. Здібний був хлопець до зброї. Та й мені з ним було добре — я почав згадувати рідну мову. Бо його Катерина потайки навчила рідної мови! Ото була баба! Якби такі всі наші люди були, як Катерина, то нас би ніхто не подолав. Це не те, що та сучка Настя, що султановою жінкою стала. Все там мурує туркам мечеті та текіє!… А Катерина і потайки через греків на Великдень невольникам гостинці посилала, і сина рідної мови навчила. А я от вже геть повчав забувати своє слово — бо скільки земель перейшов стільки намагався говірок запам'ятати. І від того така вже в голові шарпанина заварилась, що для свого слова і місця не стало ставати…

— Батьку, Батьку! Хіба можна рідну мову забути?!!

— Ще й як, синку! Особливо, як твою рідну паплюжать, а як чужою мовою базікаєш — тебе і хвалять, і винагороджують! Зустрічав я яничарів, із наших. Забрали їх в ясир років дванадцяти. А зростали вони в Туреччині. І дорослими вже не могли на материнській мові нічого сказати…

— Боже, як страшно!

— Твоя правда, синку — забути материнську мову — страшно!…

Отож я був слугою-опікуном Ахмада. А в самого купця був слуга-охоронець. Ні, не раб, а справжній єгиптянин Алі. Здоровенний, ціла гора м'язів, але такий рухливий, ну, просто диво! Ми з ним заприятелювали. Тому, коли ми вдруге попливли до Єгипту, Алі повів мене в пустелю. Щоб подивитись, як викопують дорогоцінні мумії. І якщо пощастить — самим дістати добру мумію.

— Батьку! Що воно за мумія?

— То, синку, найсильніші ліки.

В землі єгипетській простої землі немає. А все або в пісок, або в камінь. У кам'яних горах видовбані глибокі-глибокі льохи. І в тих глибоких льохах у давнину, у сиві часи, ховали небіжчиків. Тільки вони ані гнили, ані їх хробаки не їли. А вони всихали і покривались земляною смолою!!!

Тепер ту цілющу смолу з кісток зішкрябують і вживають від усіх-усіх хвороб. Але люди заради монет не можуть жити без шахрайства і підлоти! На один слоїк справжньої мумії з-під землі чортові купці продають сто слоїків підробної мумії! Звичайної смаженої мертвячини! Я сам бачив, з чого роблять таку мумію… Присягаюсь! То було того разу, коли Алі дав хабаря шейхові грабарів-грабіжників. І нас пропустили в селище грабарів. Шейх дозволив нам поклоупатись в одній підземній кам'яній могилі. Ахмад лишився нагорі, приглядав за віслюками і водою, а ми спустились у кам'яний глибокий колодязь. От де було, як у казці! Всі кам'яні стіни помальовані і порізьблені. І чого там тільки нема: і леви тобі, і мавпи, і барани, і шакали, і бугаї, і собаки. І люди, всякі люди! Навіть були дівчата голі.

Тільки не чорні, а брунатні. Такі, як дівчата з племені чаклунів…

Ми з велетнем Алі виламали шмат брили. Залізли до склепу і витягли справжню мумію. І смола на ній була справжня. Всі-всі полотняні стрічки, якими вона була обвинута, геть були просякнуті смолою. І пахла та смола чистим тобі ладаном. Коли ми її витягали з помальованої дерев'яної труни, то квітки льону, що були в труні, геть розсипались на порох.

Ми з Алі вирішили закрити хід, що ми проламали, щоб інші не помітили. І коли ми завалювали камінням нашу таємницю, під останнім каменем виявилась змія. Вона і хапонула Алі за правий мізинець. Алі як зареве: «Рубай! Рубай!!!» і притис руку до стіни. Я рубонув і палець чорт зна куди відлетів. А мій тесак геть пощербився.

— А змія?!

— Змія? Щезла кудись серед каміння…

Ну, вилізли ми нагору і витягли мумію. Я кажу, що треба упоратись із раною. Та Алі неретяг ременем кисть руки і почав роз'єднувати по суглобах мумію. Тут, як шакал, на чужу здобич примчав шейх грабарів. І нахабно здер з небіжчиці золоті сережки із червоними самоцвітами. Золоте намисто і золоті перстені з пальців! Тільки тоді, коли ми склали в кошіль всі частини тіла небіжчиці, ми подались у саме злодійське село. Воно було під землею. А на горі купи різного каміння — від кулака до цілих скель! І скрізь між тими горами каміння горіли жаровні. А над жаровнями на залізних решітках поволі підсмажувались свіжі небіжчики. Все або раби, або жебраки, або іноземці-заброди. З деяких жаровень, як кажуть гішпанці, «камадеро», вже знімали «готові» мумії і віддавали замовникам — торгівцям всякими ліками. І ті відрахували грабарям дзвінку монету…