Танці шайтана - Логвин Юрий. Страница 52

— Батьку! Невже люди не знають, що їх дурять?!! Що вони ковтають людську смаженину?!!

— Тямущі мандрівники скільки разів застерігали! Та хто їх послухає?!

Коли людина важко хвора, вона тільки й хоче, що вилікуватись! Чим завгодно і за яку завгодно ціну… Та давай, слухай мене, бо багато ще всього треба тобі розповісти…

Все село живе під землею у кам'яних кімнатах. Ті кімнати колись були склепами. І в них у золотих трунах лежали мумії. Золоті труни — так єгиптяни оповідали — халіфи ще вкрали, мумії потовкли і продали. А деревом із тих могил грабарі ще й сьогодні домашні свої жаровні заправляють! Сам бачив: горить старе дерево, мов вугілля, а запах ладану! нам шейхграбар на такім дереві запарював каву.

Так от, ми з Алі єгиптянином подружились. Він мені вірив більше, ніж своїм друзякамбусурманам, і один раз взяв мене з собою в похід по самоцвіти. Там у «гипті на тому Чермному морі, що через нього юдеї тікали від єгипетського царя, були острови. Ні травички, ні комахи ні птахи — мертві острівці. Але скрізь лежать круглі чорні камені, такі, наче великі кінські кізяки. Та якщо обережно розбити той чорний кремінь, то всередині, як ото зерня в горісі, є зелений камінь. Ну як справжній смарагд!

— Як ваш, Батьку, хрест?

— Молодець, козацька ти голово! З такого ото каменю і мій хрестик.

Алі казав, що він до мене кілька років шукав собі товаришів, щоб на мертвий острів дістатись. Та всі боялись, бо там страшні рифи…

— Такі змії чи що?

— Ні. Забори у воді із гострого каміння. Під водою стирчить і пробиває днище і човнів і кораблів. Всі боялись, а я згодився. Бо мені було цікаво. А нашого Ахмада з нами не було. Катерина навмисне так підлаштувала, щоб він із своїм батьком поплив у Царгород.

Острів ми швидко знайшли в морі — Алі знав дороговкази і прикмети.

Справді, на острові була спека, мов у пеклі! Каміння чорне, пісок сірий, темний. І скрізь людські кістяки і черепи голів. Рифи ми обминули без особливої напруги. Та не знали, що там сильні течії, і вода сильно то підіймається, то спадає. Спочатку ми стереглись, а далі захопились пошуками доброго каміння. Бо не у всіх кулях всередині були зелені зернята. А як схаменулись, то побачили: човен підняло водою і несе в море на рифи!!! Не доженемо човна своєчасно — смерть. Кинулись у воду і на мить не вагались, чи є там акули і морські отруйні гадюки!

Наздогнали човен вже на самих рифах! Течія тягне, крутить, хитає з боку на бік, з корми на носа. Як залазив Алі в човна, то човен кресонуло об гостре каміння. І Алі лівий мізинець розтрощило! Уявляєш: на обох руках по чотири пальці?! Та Алі сміється: «Мої чотири пальці сильніші чужих десятьох». І його правда. Він був найсильнішим із усіх людей, кого я знав. — І за вас сильніший, Батьку?

— Нема що й рівняти. Брав скакуна на плечі і переносив із човна на берег!

— Невже такі люди бувають?

— Всякі люди бувають…

— Слухай, синку, далі. Та запам'ятовуй. Зібрались ми в лавці у Чорної Чаклунки і почали раду радити. Вирішили, що, крім срібла та злата, треба в дорогу взяти самоцвіти, бо їх легше сховати. Але в чужій стороні все може трапитись. І в'язниця, і обшук, і стражі панські і лісові розбійники. Дорога далека, дуже, дуже далека. І як так бути при багатствах, і щоб їх ніхто не знайшов? Тоді моя Чорна Відьма каже: «Кілька круглих самоцвітів я можу зашити йому під шкіру». Катерина подумала і зауважила: «Стражі та монахи догола роздягають і скрізь заглядають. Шрами одразу побачать. І я це знаю, і ти, сестро, знаєш». Чорна моя відьма їй: «Сестро! Я там зашию, що шрами будуть ніби складочки». «Добре, — сказала їй Катерина, — найкращі чотири самоцвіти я тобі дам!». А там мені каже: «А ти, вояче, витерпиш, як зашиватиме?». Чорна моя каже Катерині: «Дам йому зілля, і він нічого не почує! Треба тільки дочекатись молодика. Тоді рана менше кровить…» — Батьку, Батьку! ви дуже боялись?

— Боявся. Знаєш, у бою в тобі така гарячка у душі, що ти нічого не відчуваєш. А так просто, коли не б'єшся і ніщо не болить, лягти під ножа… Мулько на душі… Та краще слухай, що було далі.

Тиждень перед молодиком я пив зілля, від якого кров швидше гусне. Потім вранці потайки прийшла моя Чорна Чародійка до Катерини. Ніби Катерину жіноча неміч мучає. А Чорну багато бабів магрибінських до себе кликали, щоб вона їх полікувала, або до неї ходили по зілля. Від Катерининих жіночих покоїв Чорна піднялась на дах. Там була як вежа зроблена. Колись її побудували, щоб голуб'ятня була. Але чомусь так і не поселили там голубів. Напоїла мене моя Чародійка своїм хитрим зіллям. Та взяла, поки я ще був тверезий, заходилась мені волосся голити під пахвами, на грудях, коло прутня. Потім гострим малесеньким таким лезком надрізала на грудях, під пахвами, коло прутня. Приклала туди якесь мастило. Запекло, а тоді враз відпустило. Я питаю: «Коли далі різатимеш і камінці зашиватимеш?». Вона мені, сміючись, відказує: «Я вже зашила». Я тоді хотів підвестися. Та не можу й поворухнути ні ногами, ні руками. Наче пов'язаний. Підвів голову — справді, ременями до дерев'яних кілків у стінах прив'язаний. Пити хочеться страшенно. Почав я потихеньку гукати. Ніхто не відгукується.

Скільки сил вистачило голову звести — звів і побачив: під стіною стоять мідні і полив'яні глеки, якась коробка, малесенькі чарочки глиняні. Моє тіло накрито простирадлом під саме горло. І хитор так натягнуто — на кілочках, щоб тіло тіла не торкалось. А тіло і болить, і свербить і на грудях, і на животі, і під пахвами і коло прутня… І запах якоїсь смоли. Почав я від напруги і смоляного запаху умлівати. Коли запинало у дверях відхилилось, і до мене зазирнув Ахмад. Побачив, що я при пам'яті, і аж просяяв. Питаю його, чи давно я тут? Він і каже, що як раз тиждень. Питаю його, ніби не знаю: «А що зо мною трапилось?» Він: «Боялись, щоб твоя лихоманка на інших не перекинулась. Тому тебе сюди занесли. А мене до тебе не пускали…» Я зрадів, що вони йому про самоцвіти не сказали. Бувають же і баби за чоловіка розумніші. Ці були обоє розумніші…

— А чому це добре, що Ахмад не знав, що Чорна вам самоцвіти під шкіру запхала?

— Тому, синку, що, якби він потрапив у руки ворогів, його могли б допитувати, чи є в нас коштовності і де ми їх коваємо? І якби він не витримав і сказав, що самоцвіти зашито в моєму тілі, вони б мене на капусту посікли. Тільки, щоб знайти камінці. Як цар Московський ото упорав своїх бояр на Поганой Луже.

— А я б ніколи не виказав таємниці! Присягаюсь!

— Синку! Не спокушай долю і не присягайся! Пам'ятаєш, як святий Петро від Христа відрікся, доки півень не запіяв?

— Батьку! присягаюсь — більше не буду присягатись!

— От і добре! А тепер — найголовніше…

Але, їй же, не знаю, як би тобі розповісти про одну таємну дію? Бо воно наче і дуже сороміцьке, та, однак, як воно було, то було!… Добре. Тільки ти повинен знати: що я скажу, таємниця повна. Щоб завжди мовчав. Бо я тобі ні за звичаєм, а ні за законом не можу того говорити. Але то для всіх тих закон і звичай, хто поспільством живе. А ми з тобою таємні, як би то сказати…

— Воїни, — підказав хлопчина.

— Ні! Ми більше, ніж воїни. Ми — таємні лицарі. А лицарі між собою таємницю і без присяги зберігають, бо все їхнє життя — таємниця. Так от, та Чорна Чародійка, моя кохана Відьма, зашила мені самоцвіти і ще дві палички із слонової кістки. Слонову кістку — у прутень.

— Для чого?!! — З жахом прокричав хлопчик. — Мені один раз маленький цапок ріжками зачепив по тому, так я впав на землю від болю. Як ви, Батьку, такий біль можете терпіти?!!

— Та не переймайся, синку! Воно мені ані трохи не болить. А вона це мені утнула на нам'ять. Щоб я її завжди пам'ятав…

— Таки вона — відьма, — ствердив хлопчик, — а що далі було?

— Та все, як скрізь і завжди — люди пожжадливі і за гроші рідну маму продадуть. За гроші вони навіть ворогу… допоможуть! Звичайно, за дуже великі гроші…

З Лівантуна той час прибув добрий марсельський вітрильник. Привіз француз із Ліванту різні дорогі товари і лівантійських купців. Одні купці зійшли в Алжирі, а другі збирались далі плисти в Марсель. І з Алжиру француз мав забрати вовну і козині шкіри. В Алжирі добра вовна на вівцях. А в Ліоні, що у Франції, з тієї вовни зрроблять знамените червоне і зелене сукно. У нас його називають лунським. Я дав капітану-французу добрий задаток. А на останні ми вдвох склали сакк у лихваряміняли. Це робиться так. Лихвар пише папір, що такі й такі дали йому певні гроші. Ми йому дали ті монети. Домовились, що коли капітан відвезе мене до Марселю, там ми підемо удвох до марсельського міняли-лихваря, родича цього алжирського міняли. Віддамо йому оцей листок-сакк. А він за цей сакк віддасть ті гроші канітанові, що я дав мінялі в Алжирі.