Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 16

— Сатана сидів на отім в'язі, що в нього суха гілка стирчала. У солом'янім брилі. Сорочка біла, довга, нижче колін, подерта. Ногавиці в нього полотняні, забрьохані. І на колінах у нього лежала блакитна коса. І щербата. Така точнісінько, як ото в смерті у церкві намальована.

— Тобі сатана щось говорив?

— Нічого він не говорив.

— То тобі, синку, привиділось. То від гарячки, від рани. Та й твій Бубка нічого не почув.

— А сатана сидів тихо, тихо…

— Я кажу про нюх… Нічого пес не почув.

— А хіба сатана пахне?

— Смердить та ще й як. Сіркою паленою смердить.

— Ні, цей не смердів.

— То я тобі й кажу, що воно тобі привиділось.

І вони все йшли й ішли курним шляхом, власне, брели по кісточки в пилюці. Пес від такої густої куряви чхав, але від коня не відбігав.

Та, зрештою, Омелько прислухався до дихання татарина, і вони зійшли з дороги.

Зупинились на рівному місці.

— Щоб ніякий сатана за деревом чи на дереві не підстерігав нас. Спи. Я чатуватиму.

Хлопчик покликав пса Бубку, і вони удвох вмостились, зігріваючи один одного.

Омелько сидів, по-турецькому підібгавши ноги і тримаючи на колінах лук і стрілу.

Водночас і прислухався до нічних звуків, і подумки молився, щоб відступився і від малого сатана, і від нього самого.

Він не сумнівався, що малий побачив сатану. А все тому, що безгрішний. Ще не пізнав ні великого гріха, ні спокуси великої!

Через якийсь час Омелькова голова зовсім проясніла. Він відчув, як наче поволі випливає із важкої каламутної води останніх днів.

Подивився на сяючу зорями небесну баню. Дишло Чумацького Возу повернулось на добрий кут. Значить ось-ось пропіють другі півні. «Які півні? Де тепер тут знайдеш живе село чи хутір? Все орда сплюндрувала!» Омелько відчував бадьорість веселу, гостру, не схожу ні на вино, ні на дурманні сарацинські оладки манджун. То все дурман, який віддає тебе в руки ворога. І як же люблять люди самі себе в тенета заганяти! А, власне, що про інших вболівати, коли сам скільки разів у дурне пхався.

Голова була в нього свіжа, ясна, і він знав, що до самого світанку тіло його буде, як напнутий лук. З якого часу з ним таке почалось! Чи з того часу, як плавав із французом і кожних чотири години мінявся на чатах на щоглі, виглядаючи чужі кораблі? Чи, може, ще з того часу, як заліз у пустелю?

Ох же й була мандрівочка!

Поки караван ішов через гірські кабільські селища та землеробські оази далі на південь від гір, остерігався і подивитись на жіноцтво. Та й що там побачиш? Завинуті в пелени, мов небіжчик у саван… А проте, хіба часом вони не навмисне відхиляли запинало? Показували. лице, але так, ніби ненавмисне: коли воду набирали, коли кошики піднімали, коли від вітру намагались загорнутись, а воно ніби навпаки виходило. Та й тут все ж трапилась пригода. А все через рибу. В останнім тім селищі перед Пустелею. Селище було, як величезний рудуватий мурашник. Ні, скоріше, як світло-світло вохристий. Як дивитись здалеку, то аж очі сліпили його стіни під шаленим білим сонцем. От де тіснява — один будинок приліплений до одного, один будинок поставлений на другий. Межи глухими стінами будинків петляли проходи, немов глибочезні шанці. Станеш посередині і не можеш до кінця руки випростати. Стіна навколо селища — якби на найвищого верблюда став би, то все одно не досяг би пальцями верха.

Вони добряче тоді затримались. Той караван, що привіз їх сюди, набрав нову поклажу і повернув назад, до моря. А вони зі своєю поклажею і товарами чекали провідників і охорони з пустелі.

Вдень Омелько відсипався в прохолодній коморі, де поскладали вони своє начиння, а ввечері виходив на «вулиці» і намагався від тутешніх жителів дізнатись і завчити побільше слів. Вночі сидів біля жаровні посеред караван-сараю та слухав, як син господаря грає на дзвінкім аль-уті, або спостерігав, як грають охоронці чужих караванів у кості. Хто з них і вино пив, тільки не на людях, а в кімнатах-комірчинах, що були вліплені в товстенну стіну караван-сараю. Дурманні оладки маджун вживали відверто, а потім годинами дурно хихикали чи дивились поперед себе безумними очима і тупо мовчали.

На світанку, як тільки відчиняли браму, ішов полювати. Не стільки для поживи старався, як для того, щоб руки від зброї не відвикали. Спочатку приносив лише червонодзьобих куріпок. А далі й зайців бив сполоханих, а там вже підтягся, що здоровенних блакитних голубів на льоту цілив.

Одного разу, тільки відчинили ворота, він вийшов разом із робочим людом — неграми-землекопами, що відгрібають пісок від пальмових коренів, пастухами чорних дрібненьких кіз, збирачами палива то возіями води на цілій череді віслюків.

Всі прямували спочатку до трьох чи то озерець, чи великих ставків посеред густого пальмового гаю. Власне, ці озерця і тримали життя в оазі. Омелько, не спиняючись, дійшов до краю останньої водойми, з якої зміївся тоненький ручай у пустельний степ і скоро пропадав серед низького хирявого очерету.

Під останньою пальмою щось плюснуло. Нахилився і побачив, як під самим корінням у темній воді зблиснула мідяним боком одна рибина, потім друга, потім ще й ще…

Зопалу хотів залізти і зловити руками. Та вчасно згадав про напучування на узбережжі: у таких водах буває черва, що в'їдається в тіло, і тоді людина гине, стікаючи кривавою сечею. Або від купелі в таких ставках хворіють на смертельну пропасницю. Але ж і річкової риби схотілось!

Пішов Омелько до тамтешнього чорного коваля, і той дозволив йому самому викувати гачка.

На доброго гачка наживив кілька коників. З першого ж закиду в нього не клювало, а просто потягло линву з рук. Ось на сірім піску б'ється, підстрибує блискуча марена. Завтовшки з литку і завдовжки на півтора лікті. Ще три не менших марени витяг із озерця одна за другою. І зразу назад. Бо в такій спекоті все псується миттєво. І коли він поспішав до заїзду, то вирішив іти найближчою вуличкою-щілиною. Але вуличка враз скінчилась, вперлась у круті вапнякові сходи. Довелось ними підійматись. Зліва глуха стіна. А праворуч межи двома стінами відкрилось малесеньке подвір'я в глибокій ямі. Там просто на землі сиділа стара жінка, лузала кавунове насіння і захоплено хихикала, спостерігаючи, як манюпусінький цапик перчить маленьку козу. Якби не їхні запальні любощі, то й не здогадатись, що це дорослі кози.

Омелько задивився на веселе дійство у ямі і забув, що може застувати дорогу людям. Поки хтось над його головою не проказав насмішкувато: «Наша Зульма. Наша Зульма…» і ще щось. Тільки тих слів Омелько ще не знав. Стара баба підвела голову, бо почула слова. Але араб пішов униз і на сходах лишився тільки рибалка. Стара задерла голову і помахала Омелькові рукою, і на ній забряжчали незліченні срібні прикраси. Вона показала мовчки, щоб він спустився на другий бік сходів і вступив у перший вхід праворуч. Коли він переступив високий поріг різьблених розтрісканих дверей, перед ним впівоберта постала висока, як на місцевих, дуже стара баба. Та очі її світились просто молодечим запалом. Але все довгасте лице, а особливо випнута нижня губа й підборіддя, були січені глибокими, дрібними зморшками. Повела його, взявши за руку наче не людською рукою, а висохлою пташиною лапою, сутінним прохолодним проходом. За кожним кроком на ній все дзвеніло, бренькало, бо навіть на кісточках у неї були надягнені обручки із дзвіночками. Після п'яти поворотів вони опинились у зовсім порожній чисто вибіленій кімнаті. Через круглий отвір у стелі навскісно падав пекучий сонячний промінь. І від того яскравого гала на вибіленій стіні примарним світлом наповнювалась вся кімната.

Стара показала на рибину і простягла в плату на коричневій, зморшкуватій долоні сліпучо-білу ракушку каурі. Омелько засміявся: «Дурниці!» і зняв із шворки одну марену.

Тоді вона приклала палець до безкровних, пожмаканих вуст і на мигах пояснила, щоб Омелько прийшов, коли ніч настане.

З тієї вибіленої кімнати вона повела його ще другим ходом і випустила на зовсім іншу вуличку.