Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 18

— Мустафа! Чому ти лишився біля річки? — Тихим рівним голосом спитав Омелько чомусь раптом турецькою.

— Я Селім… — ледь чутно, не розплющуючи очей, відказав полонений. — Я й кажу, Селіме, — чому ти затримався біля річки?

— Хіба ти не знаєш — козаки наскочили! Коня кулею поранили, і мене вдарило. Кінь поніс у болото. Упав кінь і мене придавив. Я зомлів. Отямився — нікого наших ніде нема…

— Селіме, друже, будемо тікати від невірних?

— Ні. Сил немає.

— Будеш у неволі гнити.

— Ні. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У Москві полонених дешево купить. І мене обміняє.

— Та які там у Москві полонені?

— Хіба не знаєш — цього року у Москві повно полонених козаків. З литовського війська козаки. Московський цар продає задешево.

— Дядько Муравським шляхом піде?

— Сьогодні для нас іншого немає….

— Після урази підуть?

— Зразу. Треба встигнути на осінні торги до Істамбулу…

Омелько потихеньку відпустив руку приспаного полоненого і задумався. Дивні думки в нього в голові крутились. Від тих думок і серце почало калатати. Аж важко стало дихати. Навіть у голові почало бухати. Омелько навіть відчув, як ледь зволожились долоні. Напруга охопила його всього. Омелька почало тіпати, мов у лихоманці. Від хвилювання Омелько звівся на ноги і нечутно і швидко обійшов навколо стоянки. Буланко потягся до нього шовковистими губами.

Бубка підвів морду і принюхався. Малий нічого не почув і не поворушився. Хоч місяць і щербився, однак було добре все видно.

Тільки вдень видно і в затінку, а зараз тіні були наче з найчорнішого атраменту, непрозорі, ворожі і таємничі.

Козак обдивився і перевірив всю поклажу і збрую на коні. Обмацав кожен ремінець, кожну пряжку, кожен вузлик. Потім взявся за себе. Перш за все роззувся — промацав халяви, підбори, носаки і п'яти. Тільки цмокнув у захваті — кращих не треба. Постаралися львівські шевці — знаменита робота. Далі все по черзі зняв, весь одяг перетрусив, оглянув, перевірив. А тоді знов усе перемотав, перевзув, підв'язав. Щоб ніде, не дай Боже, не муляло, не терло, не метелялось.

Хоч свою зброю знав краще, ніж своїх п'ять пальців, а все одно перевірив і самопал, і чингал турецький. Перевірив, як легко відкриваються порошниця і натруска. Чи не зволожився гніт у виробленому бичачому міхурі? Все звично рухалось, ніде не заїдає, ніде немає зайвого люфту. Взявся за сагайдак. Витягував стрілу за стрілою — всі рівненькі, гладенькі, мов на верстаті точені. Але що це: на всіх стрілах біля оперення випалено тавро — знизу серп чи човник, а над ним угорі три крапки. На всіх стрілах. Де він оце бачив?.. Десь бачив… Де?! Омелько наклав стрілу і спробував напнути лука. Роги лука плавно вигнулись, коли натягував тятиву, біля рукометі знов побачив серп і три крапки над ним. Шаблю із піхов висмикнув — наче хробачки зазміїлись на лезі під місячним яскравим промінням — то позолотою бусурменські написи вправний зброяр навів. Тут теж, десь посередині напису, наче розірвався ланцюжок позолоти і яскраво зблиснув серп і три крапки над ним… І ось тоді вже згадав козак і йому горло перехопило. Три крапки і серп під ними, то родове ім'я купця Сабіта. Того, якого він порятував біля берегів Алжира. Тоді іспанці обстріляли турецьку каторгу, і хоч галера втекла, та, не доходячи берега, затонула. Вони удвох із купцем Сабіт-агою допливли до берега. Власне, Омелько дотягнув його до берега, бо той почав уже захлинатись. І берегом він йому підсобляв іти, бо купець геть виснажився.

Коли їх помітили і підібрали горлорізи адмірала піратського Драгута, вони спитали купця: «Це твій слуга чи бранець? Чи він твій бранець? «Він їм відповів: «Це не моє добро. Я його не купував. «… Потім, в Алжирській неволі Омелькові не раз доводилось чути про це кодло — Сабітів. Вони промишляли всяким крамом, а найбільше невільниками. Омелько добре запам'ятав тоді це баб'яче безволосе лице, як у кастрата. А його тавро він лише раз бачив на паках зі шкурами, що відправляли до Марселю. Хто ж цей Селім йому — небіж? син? онук? І скільки їх, отих гендлярів живим товаром, тих Сабітів? Зразу всього не взнати! Ні, одне можна було вже зараз сказати — не син. Морда хоч масна, баб'яча, а проте, вуса і борода, як на цих козолупів, таки непогана, та й на руках волосся в нього росте.

Омелько взяв коня під узду.

І зразу ж встав покалічений пес. Пошкрябав лапою малого. Малий прокинувся і сів. Протирав очі кулачками.

— Годі спати! Сідай на Буланка та напій його з ручаю. Не бійся — мені звідсіля все видно. А самопал, сам бачиш, заправлений, гніт тліє. Хода! Омелько підсадив малого і дав йому поводи. Малий свиснув, підробляючись під Омелька, як той пускав коня риссю. Та кінь з місця пішов чвалом. Біля ручаю малий не втримався і шкереберть покотився у високу траву.

Коня малий напоїв, але вилізти в сідло з двох разів йому не вдалося. Тоді він посвиснув, як Омелько. Кінь опустився на передні, а малий заліз у сідло.

— Ну, синку, з тебе будуть люди!

Омелько відвів малого подалі від сплячого, чи, може, чатуючого, татарина і почав говорити тихо-тихо, але з великим притиском.

— От зараз, синку, я почну найважче і найтонше діло. Я допитаю цього турка…

— А… а він татарин!..

— Не лізь поперед батька в пекло. Турок. Здається, з вельможного роду. Якщо так, зможемо його виміняти на наших бранців. Але все в руці Божій. Отож уважно дивись на лице турка, як я з ним говоритиму… І нічого не бійся, щоб я не робив. Тільки весь час тримайся від нього так, щоб він тебе рукою не досяг…

— Та він спутаний…

— Тихо! Не бовкай. Якщо він тебе схопить, не дай Бог, коли його в живіт от так, от так! Оцим ножем! — Омелько витяг із шапки вузенький і тонкий, зовсім іграшковий наче, стилет. Весь стилет був із однієї смужки криці — і лезо, і рукоять. Рукоять з насічкою, щоб рука не ковзала.

— Тримай цього ножа у рукаві непримітно. От так! У тебе хоч один рукав, та в ньому ножичок венеційський. Тільки обережно — не вріжся.

Тут козак засміявся і враз замовк.

Нахилився, зігнувшись навпіл, обертався на всі боки, вдивлявся, прислухався. Малий теж, як і козак, схилився, і прислухався, приставляючи долоню до вуха. А пес, навпаки, підняв перев'язану морду вгору і наче ловив тільки йому одному знаний запах.

Омелько нахилився, став навколішки і приклав вухо до землі.

— Щось тупотить! Мерщій до гаю! І давай ножа. — І застромив тонке лезо за халяву.

Знов поклав Буланка на землю, витяг на нього бранця. Той болісно стогнав, кашляв і очманіло водив ошелешеними очима на всі боки.

Бігцем попрямували через луг, через неглибоку піщану оладку, піднялись у гай.

Тільки зайшли у високу ліщину на узліссі, як вже стало добре чути тупотіння та наче стогін гурту людей.

Місяць висвітися найвище на темно-блакитному небі, бо було вже о півнях — і на сході за лісом швидко розчинялась і сірішала до того темна блакить.

Хоч і щербатий, яскравий місяць добре освітлював шлях, по якому перли корови. Може з два десятки. Вони сопіли і хрипко чи то мукали, чи то стогнали. Ішли щільним гуртом і часом було чутно, як цокаються їхні роги. Стояло таке безвітря, що коли вони збивали порох ратицями, він клубочився десь у них під животами і лишався за ними стіною сірого диму. Козак не встиг прихопити за морду собаку, як той чи з тривоги, чи як сторогу, щосили загавкотів.

— А бодай тобі, дурню! — Омелько прихопив пса за морду. Той ображено заскавучав.

Але було запізно — корови почули гавкіт і повернули зі шляху в напрямку гаю.

— Біжимо! — Омелько прихопив одною рукою повід, другою за руку малого і вони побігли гаєм.

Винуватий пес, опустивши морду, поспішив за ними. Добре, що тільки на узліссі був молодняк і густий чагарник, а далі стояли, досить рідко, велетенські дерева.

І втікачі між ними швидко просувались на захід, у темряву.

Спочатку вони чули за собою ревіння, мукання, важкий тупіт. Але десь через милю бігу позаду все стихло. Омелько ще провів коня вузьким ярком на пагорб над тонким ручаєм.