Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 32

Заволав управитель наче недорізаний підсвинок. Впустив на землю ножа. Схопився обома руками за очі. Всі аж заніміли від його лементу. А Омелько, підтримуючи лівицею штани, другою схопив із трави ножа і замахнувся, щоб порішити управителя. Швидше всіх отямилась невірна жінка.

Побачивши, що її «котику» зараз кінець, прикрила його своїм тілом так само, як мить перед цим свого коханця.

Омелько, не повертаючи голови, зиркнув туди, сюди. І побачив: ще мить — і всі прийдуть до тями і тоді схоплять його.

Тоді йому не жити!

Притримуючи штани однією рукою, не випускаючи з правиці ножа, він підбіг до управителевого коня і скочив на нього. Як це він зробив, з ножем у кулаці і при спадаючих штанях, він ніяк потім не міг збагнути, як це в нього вийшло.

Тут і панові скінчились смішки, бо у нього на очах викрадали його доброго коня.

Він заправив нота і вистрелив. Та не влучив. Бо, поки він висікав вогонь та припалював нота, Омелько вже влітав у затінок лісу.

Псар тоді нап'яв лука і пустив стрілу.

Але стріла вп'ялась в стовбур липи в мить, коли за нею зник Омелько. Омелько мчав і мчав через ліс, через Чортове болото, куди навіть рибалки за в'юнами не зазирали, через засіки, через мочарини і бакаїни вільшаника, через густі хащі і відкриті оболоні.

Від кінського чвалу, від плюскоту води, від ударів гілок від шуму листя він не чув, чи женуться за ним, а чи не женуться. Але знав — гнатиме коня, поки той сам не стане!

І було на хлопцеві одягу тільки що сорочка та штани на очкурі без пояса і дерті постоли. Зате ножа мав гострого і доброго коня під цяцькованим сідлом.

6. ТАТАРСЬКІ КОНІ

— Батьку, батьку, ви спите?.. А що було далі? — Малий торкнувся Омелькового плеча.

Омелько розкліпив очі і подивився на малого поглядом, яким дивляться на людину, коли намагаються пригадати, хто вона і як її звати. Але вуста його відкрились і він чітко проговорив.

— Я не сплю. Я прислухаюсь. Ти бачив, як ото синички щось дзьобають, дзьобають, а самі — туди зирк, сюди — зирк? То вони визирають, чи нема якої небезпеки! Отож і козак повинен весь час прислухатись і придивлятись, чи нема де ворога… Отож, далі ось що було… Я витяг добрих вісім минів і збирався до лісу, щоб спокійненько там їх засмажити. І тут мене побачила одна вдова. Вона саме йшла ворушити панське сіно. І несла вона цілий горщик смажених грибів. Угледіла вона моїх добрих минів і каже: «Пригости мене минями. А я тебе пригощу грибами. Згода? ««Авжеж! — Кажу їй. — Мої мини, твої гриби…» Перегнав я до гаю панських кобилок. Там ми спокійно засмажили минів, а я від пуза наївся грибів… Потім вдова до мене приходила аж у ліс. Приносила мені всякі гостинці: то галушок гречаних, то вареників, то пирогів. А я її частую рибкою, раками, різними лісовими ягодами, медком. Чи новий козубок із берести змайструю, чи нове мотовило виріжу або копистку вистружу. Всяку дрібничку робив для господарства. Бо вона вдова — важко їй без чоловіка. Вона удвох із свекрухою (та лихою та язикатою) жила…

Похвалилась вдова своїй сусідці Марії, що я добрий хлопець. А та Марія була молодиця заздрісна. І їй теж захотілось, щоб я їй допомагав. Я був зовсім молодий, зелений, не міг відмовити… Бо вона була улеслива і хитра. Могла підлеститись до чоловіка, що воно йому й не треба, а він зробить. Ти знаєш, це ж таки вона вперше в моєму житті, подякувала мені. Ще й у щічку поцілувала, коли допоміг їй цілий кошик суниць назбирати, хоч я знав, що вона нещира, а все одно дуже приємно, коли тебе хвалять і тобі дякують. Вона потім до мене частенько бігала, коли я в лісі кобилок і лошат випасав. Наш пан добре знався на конях. І загадував мені весь час міняти місце. І не тільки з-за паші. Щоб лошата добре зростали, їм треба бігати пагорбами і долинами. А в нас там тільки в лісі й були невеликі сугорби і неглибокі опадки… А Маріїн чоловік на той час пробував у Києві. Ще з весни, його та інших селюків пан направив лагодити замок у Києві. У Києві знаєш, який замок на горі стоїть? У ньому аж п'ятнадцять височенних рублених веж! А шпихлір там який! Три поверхи вгору і один під землю. От де пороху та зброї! Але рублений замок з часом десь та підгниє. Тоді його треба там ремонтувати. От київський воєвода й загадував по всій київській землі присилати йому добрих теслярів… Отож то Марія, то вдовиця, до мене в лісові хащі навідувались, бо вдома їм було сумно… Ну а я, як міг, потішав їх. І обидві мене дуже любили. Так вони мені самі казали.

— Батьку! А вони між собою не билися?

— Га?! — Аж здригнувся Омелько від несподіванки. — Чого б це їм битись?!

— А от у нас на хуторі сусідка Уляна і сусідка Тетяна страшенно побились. Вони обидві сільського мірошника любили і за нього побились. Тетяна Уляні пику до юшки подерла. А Уляна Тетяні намітку зірвала і півкоси видерла.

— Ні. Такого сраму не було! Навпаки, вони мене захистили від панського управителя. Він задушив би мене, якби не молодиці… Розумієш, у Марії була сестра Уляна…

— Як наша сусідка?

— Ваша сусідка — молодиця, а Уляна була ще дівчина незаручена. Вона в пані була служницею. І дуже добре вміла куховарити. Одного разу вона шукала свою старшу сестру Марію і прийшла до лісу. Бо Марія пішла до мене в ліс по зілля (я їй обіцяв назбирати). Побачила Уляна, що Марія зо мною веселою розмовою розважається, що я Марії на сопілці граю… І Уляна теж почала приходити до мене в гості… Та коли людина йде в гості то, звичайно, і гостинці несе. І таке всяке смачне мені приносила, що й не сказати… Одним словом, до куховарства у неї був дар Божий. І от одного разу зготувала Уляна цілий горщик млинців. І з сиром млинці вона запекла у сметані… А ще перед тією пригодою управитель угледів, що Уляна до лісу з вузликом ходить. Була в нього вдача, як у гончака — рознюхати все про всіх. Все хотів знати, щоб потім людей їхніми таємницями тримати в своїх руках… Уляна була ще молода дівчина, необачна, не зважала на підступність панського посіпаки… Отож понесла вона мені найсмачніші в світі млинці. А він, гаспид, потайки слідом за нею…. Синку, от повір мені, де в гостях не бував, хто мене не пригощав, а таких смачних млинців не їв!.. Та не дав мені панський катюга доїсти весь горщик!.. Може я половину й з'їв, як тут він вискочив з-за кущів і як кинеться на мене! Збив мене кулаком на землю! Він важчий був за мене разів у два… Я якось підвівся. Перед очима у мене все пливе… А він мене знов як вжучить!.. Я знов упав. Він тоді сів на мене… За горло схопив! Кричить, репетує: «Байстрюк чортів!!! Панських млинців закортіло?!! А ти їх у пана заробив? Заробив?! Ах ти жебрак самосійний!…» Одною рукою мене душить, другою мене товче. Уляна кричить, благає його, щоб він мене не вбивав… А я вже й зомлів! Додушив би був, так якраз трапились у лісі і вдовиця, і Марія. Вони, кожна окремо, йшли до мене в гості і несли гостинці. І якраз вони туди трапили на галявину, коли все сталось. Вдовиця була молодичка рішуча.

Підбігла і вузликом вжучила управителя по голові. А в тому вузлику вона мені несла горщик з варениками і махотку сметани. Якби не товста шапка, вона б йому тим горщиком геть би череп пробила… Тоді це панське гівно мене облишило і поперло на моїх рятівниць. Тут вже й Марія посміливішала — вихопила серпа і наставила на панського пса! Вдова схопила вилка і теж на нього! І воно відступило і геть з лісу. Тільки нахвалялось, що моїм захисницям так відплатить, що вони до смерті його пам'ятатимуть… Але сказано — не копай яму другому, бо сам туди впадеш! І от цей старий кабан, як та базарна перекупка, почав проти мене людей під'юджувати. Бо на той час, якраз під жнива, із Києва повернулись всі робітники. І чоловік Марії повернувся. І Петро. Той Петро хотів вдову засватати, бо й сам уже був підстаркуватий парубок. Управитель наклепав їм, що поки вони в Києві при замку гибіли, їхні улюблениці бігали до мене в ліс розважатись. Та не просто бігали, а носили мені цілими кошиками і сало, і пампушки, і сир, і яйця, і пироги, і горщики вареників, і глечики сметани… Ну і ще, пес дурний, і своїй жінці про мене всякого напатякав. А в нього жінка була не старша за Марію і дуже гарна. Та була в неї вада — цікава до чужих справ надзвичайно. Наслухалась вона про мене від свого чоловіка. І закортіло їй на власні очі побачити, що то в пана за пастушок, що його аж троє — вдовиця, молодиця і дівиця — люблять. Пішла вона до лісу, щоб зі мною запізнатись… Управитель тим часом, знаючи, що і Марія, і вдова збираються до мене в ліс, побіг і наговорив і Петрові, і Маріїному чоловіку, що я їхніх жінок забавляю в лісі. Ті обоє повірили доносу і побігли в ліс, щоб і мене, і своїх молодиць провчити. Управитель і панові розповів, що в ліс побігли чоловіки, щоб провчити його пастушка. Панові закортіло подивитись на весь цей рейвах. І він поскакав до лісу. За паном його псар, а за псарем управитель. І приспіли вони всі до старого бортного лісу. І Петро, і Маріїн чоловік, і пан, і псар і управитель. А я саме пригощався варениками, а його жінка стала переді мною і виставляється, що в неї краща за всіх молодиць сільських постава… Таке побачивши, пан регочеться. Псар йому підхихикує. Маріїн чоловік від сміху плаче. А Петро як буряк зробився червоний, захлинається від сміху — слова не може вимовити. Та мені не до сміху — управитель вихопив з-за халяви колія і на мене пре!.. Управителева жона стала межи нами, щоб не було, значить, смертовбивства. Та цей кабан відштовхнув її так, що вона по траві покотилась. Я все ж встиг схопити панський «дарунок» — довгу вузловану ванду. І як уперіщу управителя по морді. Він як зареве, як зарепетує, ножа на землю впустив. Я зразу ж ножаку підхопив. Та бачу: панський мисливець знімає кушу з плеча — хоче, певно, мене порішити! Тоді я скочив на управителевого коня і пустив його чвалом через ліс, через болото, через нетрі, через гаї і діброви!.. Отак я втік від пана і його вірного пса… Як то кажуть: «Пан наш добрий, та собаки в нього лихі…» А тепер, синку, лягаймо спати. Час пізній — скоро північ. Літні ночі короткі — не встигнемо виспатись!