Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 33

Малому ще хотілось спати (справді літня ніч коротенька), як його розбудив Омелько.

Скоро мало зійти сонце, бо там, за лісом, на сході починали рожевитись легенькі, мов туман, хмарки.

В ямці під казанком стрибав веселий вогонь над смолистими сучками.

У казанку починав вирувати окріп.

До низької товстої гілки козак прив'язав за задні ноги дикого козла, його гілчасті роги майже торкались оголених коренів сосни.

Бубка намагався злизати руду, що крапала з дичини. Але піщаний грунт всмоктував червоні краплини.

— Синку! Веди коней напувати. Бач, Лиско вже починає оклигувати.

— Ой! Батьку! Де ви його пострелили? Біля джерел?

— Та ні. Там, на галявині, — Омелько кивнув головою в той бік, де вони здибали Лиска. — У деяких козлів зараз гін. От я його й підманив, ніби я інший козел — його суперник. Добре, досить нам балакати! Веди коней. Роботи сьогодні…

Справді, день був скажений. Копали і заварювали бульби любки. Збирали вершки плавуна в долинці під схилом. Щоб і рани тим плауновим пилком засипати, і в порох домішувати. Адже всім відомо — без плавуна порох для затравки не той.

Ще випікали в земляній пічурці з березової берести мастило, щоб рани і копита Лискові змащувати.

Але їли від пуза свіжатини: вареної і запеченої в землі, і смаженої на патичках. І ще Омелько напластав шмати дичини, завтовшки з палець, пересипав сіллю і загорнув у широкий рушник. Той рушник Омелько витяг із перекидної торби загиблого товариша.

Як вся робота була пороблена, коли дійшло до надвечір'я, витяг на світле місце перекидні торби Омелько і сказав:

— Ну, а тепер, синку, подивимося, яка нам спадщина від братчика нашого Степана, царство йому Небесне, лишилась, і що ми з нею маємо робити.

І Омелько розіклав на траві все, що знаходилось у перекидних сумах. — Ось бачиш: шкіряні торбинки — це порох. В кожній торбинці по два фунти. Можна й не перевіряти — не ляхи продавали — німці. Ось тут що? А, брусок свинцю. З нього можна вилити може й півтори копи куль. То в німців у роті у всіх однакові мушкети — вилив кулі — до всіх підходять. А в нас, синку, гуляй душа, як хочеш — у кого мушкет польський, у кого турецька яничарка, у кого московська пищаль, а в кого й карабін міланський. Одному на заряд треба два золотники пороху, а кому аж цілого лота треба засипати… Ось ріг лосиний з дірками. Знаєш, що це?

— Мед цідити. Щоб дохлі бджоли в мед не попали. Я такий цідилок у панського пасічника бачив. Ми з дідусем до нього ходили.

— Ні, синку, то ти бачив глиняний цідилок з однаковими дірками. А це ріг лосиний. І в ньому дірки для лиття куль до мушкетів та до карабінів. Бач який Степан був чоловік — праведник! Його ніхто не просив, а він зробив мірки зі зброї всіх товаришів із нашого гурту. Щоб не переплутати — літерами позначив. Ось дивися: ось воно де свідчення, як він нас всіх любив. Бач, біля дірки літера «О»? Це моє ім'я — Омелько. А оце «І» — це для мушкета пана отамана нашого Івана….

— Батьку, а оце що за велика дірка, оця найбільша, і біля неї написано, як ніби одвірки?

— Ха-ха-ха! От вигадав! Та то ж Степан зробив дірку для куль до гаківниці пасічника Пацюка. Ми оце якраз до нього і поспішаємо.

— Батьку! А хіба ми поспішаємо? Ми вчора цілу ніч стояли і сьогодні цілий день стоїмо.

— А ти хотів би швидше? Хіба тобі погано відпочивати? І від'їлись сьогодні, як пани. І Буланко відпочив, а Лиско на очах оживає. І в собаки рана добре гоїться. Та й тобі сідниці підгоїлись. Адже добре з незвички намуляв?

— Ага! Добре намуляв… Тільки… — Малий рота не закрив, але й говорити далі не став.

— Ну що тобі?

— Та… та… я боюсь… може за нами ті, з шаленими псами женуться…

— У малого очі налились сльозами.

— А чого ти так думаєш?

— Бо вони всі такі лихі та затяті! Пан, як покатоличився, тих головосіків позбирав з усіх околиць. Вона хрещені, та гірші татар. Вони багатьох людей замордували… І в багатьох людей їхні добра повідбирали. — Звідки ти, дитино, таке знаєш?

— Дядько Семен говорив дідові. Дядько Семен — він і Письмо читав, і знав, як ворожити по Письму… Він багато всього знав…

— Добре, що сказав. Я покумекаю про них. А тепер подивимося, що тут ще. Дивися, ні, ти подивися — окуляри!.. І цілісінькі лишились у цім гармидері! Це він купив Сивому — дяку Миколаївської церкви. Великих здібностей людина — він і образи малює, і книги переписує, і, до всього, візерунки на дошках під образи ріже. Але очима став слабувати — зблизька погано бачить… Дивися — три разки коралів. Та ще й йохимський таляр привішено. І кому це він такий дарунок приготував?.. Не второпаю… А це чиста книга. Бач, який цупкий папір. Десь у Польщі на папірні зроблено. До венеційського паперу ляхам ще, як куцому до зайця. Ця книга або Сивому, або Пацюку. Поспитаю, чи говорив щось про папір Пацюк із Кринкою… А це що ще в шкірянім капшуку? Карти! Та й гарні. І сумніву нема — волоські карти! Це Кринка, царство йому Небесне, для всього товариства купив. Бо мої, німецькі, так засмальцювали, що ні чорта там не добереш. А ці — ну картини, як у панськім палаці. Зразу видно, що волоські. Ніхто в світі не малює краще за волохів. Я в Рагузі, коли ото в полоні був, у палаці одного патриція бачив волоську картину. На ній була вимальована Магдалина. Ну жива, та й годі!.. Мене до того патриція на допит водили. Тільки було б цікаво знати — це карти венеційські чи генуезькі? Хотілося, щоб були венеційські…

— А чого, батьку?

— Бо мій найкращий вчитель був венецієць. Як він мене муштрував, ти б тільки знав! От, присягаюсь тобі, все, чому він мене навчив, все мені потім або життя врятувало, або принесло перемогу. От був характерник! Він мене тоді навчав, коли я в Угорщині служив… Мені було тоді десь років сімнадцять. Це через років два після того, як я від пана втік… Він навчав мене усім вправам, що тіло розвивають і загартовують. Знаєш, з чого він почав мене вчити? Він почав з того, що вчив мене правильно падати.

— Батьку! Якщо чоловік упаде на землю — його легше вбити!

— Того легше вбити, хто не вміє падати! Слухай уважно: якщо людина просто падає, вона забивається, вередить собі руки чи ноги. Тепер вона слабша за ворога… Але давай, синку, краще все по порядку. Ми сьогодні з тобою добре попрацювали і тепер можемо посидіти, побесідувати… Ех, якби оце мені кобзу, струни золотії… Думав собі з осені загостювати в одного мельника на хуторі і там собі спокійненько кобзу змайструвати. Та, бачу, не доведеться… Та добре… що там всякі мрії… Що буде, всього не вгадаєш… Отож слухай. Як скочив я на чужого коня, то помчав через панські ліси, а там через знайомі болота. Потім пішли незнані пущі. Я гнав коня все на південь, на південь. Як я перескочив панські володіння, то вирішив — треба тікати за Пороги. Там воля… Коня я не загнав, але скакав на ньому, поки не відчув, що він справді починає приставати і весь піною пішов. Переночував я в незнайомому місці, покріпився ягодами і, попасши коня, попрямував далі на південь. І десь може в полудень здибався я на лісовім шляху з козаками. Спитали вони мене, хто я такий та звідки я і чого, отако, простоволосий, без поклажі і зброї мандрую. Я їм розповів. Козаки посміялись над моїми пригодами і назвали мене Баламутом. Я пристав до них і попрямували ми далі до Бердичева на ярмарок. Бо ті козаки везли рибу на ярмарок у Бердичів, точнісінько, як ми з братчиками цього року, тільки в Галичину… Знов була риба. У мене так в житті: як тільки нова риба, обов'язково якась пригода… І потихеньку, бо воли, тяглися козацькі вози лісовою дорогою. Скажу тобі, що та дорога була стара-старезна. А чому я так кажу? Бо так довго по ній їздили, вибивали землю, що наїжджена колія занурилась глибоко- глибоко в землю.

Їдеш дорогою, верхи, а на рівні твого лиця і праворуч і ліворуч земляна стіна — з неї корені дерев стирчать, на верху, по краях дороги дерева ростуть, кущі кучерявляться, трава буяє. А ліс старий, дерева велетенські. Отож вели козаки свої мажі в тій глибоченній, так би сказати, колії… А тим часом у тих місцях вже нишпорила татарська зграя. Того літа деякі татарські чамбули занесло аж під Білу і Сквиру. От куди пси смердючі в нашу Україну залізли! Ну, ясиру тоді вони великого не взяли, але наших людей у сутичках із ними загинуло багато. І багато сіл і хуторів попалили… Отаманом був козак крутий і впертий, а проте досвідчений. Він, як би йому який знак був, раптом спішився. Приклав вухо до землі і тільки сказав: «Орда!» Зразу, мовчки, козаки спішились. Задні вози спинили. Передні ще трошки- трошки відвели вперед. Повернули їх поперек дороги по два вози. І задні поставили поперек. І з боків, уздовж, по возу поставили. Це — щоб не можна було між стіною і возами проскочити в середину табору. Мені наказали волів по парах налигачами пов'язати. Щоб потім не шукати кожному пари. Коней поставили межи возами і мені сказали за ними наглядати. Не встиг я всіх волів пов'язати, а козаки вже ноти запалили і в самопали заправили. Поклали самопали на вози, по два самопали кожний. Примірялись, прицілились до звороту дороги. І ще — кожен при самім возі встромив у землю ратище, щоб під рукою було… Ось, нарешті, ми всі почули чвал татарських коней. Аж земля двигтіла під ногами…