Золоті копита - Логвин Юрий. Страница 61

— Батьку! — Он вогник! — Зашепотів малий, шарпаючи Омелька за рукав. Омелько придивився у темряву туди, куди показував малий, нахилив голову в один бік, у другий.

— Дійсно, синку, вогонь горить, — Зашепотів він на вухо малому. — Зараз підемо помалу і обережно, обережно. Став ногу і мацай пальцями — чи нема гілочки під ногами, щоб не тріснула, і нас не почули.

— Батьку, а ви як? У вас чоботи.

— Ех ти, козаче! — Омелько торкнув ногу малого своїми босими пальцями. — А ви ж були у чоботах?!

— Тихо… Ось візьми морквину. Надкуси, пожуй, щоб навколо запахло. Наджований корінець тримай у зубах. Якщо коні не загнуздані — дамо коням. Морква для них ласощі і принада.

Собаки були весь час біля них. Омелько й хлопчик ішли поволі.

Сторожко спиняючись раз-по-раз, прислухаючись до найслабішого звуку. А вогник то зникав за стовбурами дерев, то знов манив до себе.

І раптом вони вийшли до широкої галявини.

В протилежному від них кутку галявини горіло багаття. При багатті було двоє. Один лежав, накрившись буркою, другий сидів, обхопивши обома руками ствол самопалу, а колінами затиснувши ложе. Голову він поклав на руки. На галявині паслося три коня.

Омелько і малий вклякли за кущиком, а тоді і на черево лягли.

Бубка і сука строката спочатку спинились і стояли біля них. Та потім сука, певно їй набридло стояти біля козака і хлопчика, побігла до вогнища. Бубка за нею.

Вартовий, стрепенувся, але побачивши веселу суку і пса, щось зашамотів та краще обгорнувся свиткою.

Сука поткнулась до сплячого під буркою. З-під бурки з'явилась рука в кольчузі і наручнику, погладила суку і знов сховалась під буркою.

— Помалу повзи он до того коня. Дай йому моркви. Якщо візьме, ще давай по куснику і сам відповзай назад і підманюй його. Та тихо-тихо і поволі-поволі. Та не бійся, якщо прокинуться і побачать тебе. Ти біжи отуди. А я їх поцілю. Ну, з Богом, синку!

Так вони і зробили: плазом вислизнули на галявину. У високій траві підповзли до коней.

А коні ті були стриножені ремінними триногами на турецький спосіб. Тож Омелькові довелося подлубатись, поки розщібнув усі пряжки. Та все обійшлося тихо, бо, поки він вовтузився із путами, малий принаджував їх кусниками моркви.

Потім потихеньку, помаленьку, припавши геть до землі, повели їх із галявини.

Повели спочатку через діброву, а там вже сосняком. І ще до третіх півнів вивели на своє стійбище.

І на їхній галявині горів вогонь, але дібрати, де саме причаївся Михводій зразу їм не вдалося.

Всі коні були на прив'язі, як і перше. Але непокоїлись.

Бо вершники, яких було на них пов'язано, корчились, стогнали, лаялись пошепки і крізь зуби. А чорнявий лежав непритомний на кінському чубку лицем. Омелько підсадив Михводія на гнідого. Малого підсадив на Лиска. Сам злетів на Буланка. А викрадені коні були вже міцно прив'язані Михводієм до сосонки.

— Ну, «козаки», їдемо. Тільки хто подасть знак їм, той мрець. — Неголосно, але гостро попередив Омелько. — А того, хто набере води в рота, відпущу ще до схід сонця.

Довго перебирав стріли-свижки, поки знайшов потрібну. Викресав вогонь і підпалив? нота.

За якийсь час свижка зачаділа і запалала червоним вогнем.

Омелько повів всю дивну батову неквапним кроком до панського стійбища. У витягнутій руці він тримав палаючу, шиплячу і чадячу стрілу.

Знов до них прибігли собаки.

Гавкнули кілька разів на смердючий смолоскип.

Але Омелько до них по свиснув якось тонко і переливчасте, і вони замовкли і вже не подавали голосу і не відбігали від батови. Омелько не поспішав. Спинявся багато разів. Подовгу прислухався. Поки дістались на місце, спалив аж три свижки.

Потім він сказав малому:

— Я навмисне зволікав час. Нам треба було прийти ще в темряві. Але тоді, коли після того небавом настане о півнях. Це було найважче. Одному це легко. А їх аж п'ятеро та на конях. Я боявся, що хтось із них крикне на підході і збудить пана і його джуру.

— Батьку! Ви боялись, що пан у броні і ви його не подужаєте?

— Ні. Я знав, що я його впораю! Я боявся, що хтось із його гайдуків крикне, і мені тоді доведеться того крикуна забити. От чого боявся! Я тоді був страшенно лютий. Але марного душогубства не хотів. Бог бачить.

— А чого, батьку?

— Того, що вони дурні. Дурнів треба добре бити, щоб розуму навчити… Але вбивати не варто… Та й калічити не треба… Але я нічого Михводію не сказав тоді, що він тому похлібнику руку покалічив. Не добре воно вийшло, каліку по світу пустив. Але що зробиш — самі полізли в барліг до ведмедя… Він їх не запрошував у гості… Михводій — він Михводій. Він так ламає ворогів, я — по-іншому.

— А як ви, батьку, розкажіть?

— Синку, хіба ти не бачив? Я ж при тобі лишив панові і джурі одного на двох доброго німецького коня. Вони спокійно могли втекти удвох. Я їм і прохід лишив вільний. То чи вони вдвох утекли?

— Як удвох? Та пан же скинув свого джуру на землю. І сам, як скажений, погнав коня чвалом. Бо він боягуз.

— От бач: і ти, і всі побачили, що їхній пан — лайно і тільки сам хоче жити. А всі інші нехай пропадуть.

— Батьку, батьку! А ви бачили, як вони всі затрусились, коли ви крикнули пану: «Міняю твоїх вояків на твою зброю! Віддаси зброю — звільню твоїх лотрів. Не віддаси — почну рубати»!? Я й справді подумав, що ви того чорнявого справді зарубали. Бо він крикнув і враз захлинувся.

— То хитрість, синку. Я його кидаю в траву. Б'ю шаблею у траву біля його голови. І одночасно носаком б'ю його по п'ятах. Від такого болю не те що людина, бугай зомліє! От він і зомлів, і пелька йому заткнулась. На війні, синку, без хитрості не переможеш.

— Батьку, батьку, а оцей очкур, він не замислив хитрість — убити Михводія?

— Він таки справді очкур, а не козак. Він поїхав до Насті проситись у прийми. Ти ж сам чув і бачив — він у мене вимолив сумного коня, а не верхового.

— А Настя його прийме?

— А куди вона, вдова, дінеться? На господарстві чоловік потрібен. А він хлоп дужий — на ньому й орати можна… Ну, синку, тепер скачемо в Грушки! — А там річка є? І пічкурі там теж є?

— О, там славна річка Роставиця протікає! І дно там піщане. І течія хороша. Там повно пічкурів на піску пасеться. А в ямах там отакенні окуні. На бистрині на плесах головані грають… Райське місце. Ну, синку, помчали в Грушки. Гайда!

11. КОЗАЦЬКА ШАПКА

Вони промчали чвалом може з десять миль, ні на хвилю не стишуючи бігу. Через ліс, через переліс, через болітце, через оболонь та через старезну діброву і опинились у славному селі Грушках.

Дивне було село. Ніби кілька невеликих сіл по обох боках покрученого русла славної Роставиці. Кожен куток було оточено стіною гострого пакілля. Вони виїхали просто на торжище, що розкинулось посередині між трьома укріпленими кутками.

Люди вже відбули вранішню службу, і з кожною хвилею рух і галас на майдані посилювався.

Але коли на торжищі з'явились Омелько з малим, та ще двома кіньми на аркані, торжище почало стихати. Все більше людей почало обертатись на мандрівців. Омелько всміхався і кланявся на всі боки, ледь піднімаючи шапку. Так вони доїхали до самого стовпа в центрі майдану.

І тут він враз здибив коня.

Вдарив по сухому дзвінкому стовпу рукояттю нагая. І запитав так голосно, щоб чули люди.

— Що ти там чуєш, Іване?

І ті, хто стояв найближче до стовпа, потім присягались, що своїми власними вухами чули, як вусата голова на палі відповіла якимось рипінням наче, чи що воно:

— Буде всім, буде їм…

Буланко тупцював, здиблений, не опадав на землю передніми. Омелько ще постукав по стовпу і спитав:

— Кому буде? Кому?

Але напівзогнила чорна голова на це тільки шкірила великі Білі зуби з-під рудих вусів.

— Бач, синку, мовчить. Образився, що збудив його. Ну, тоді спи спокійно, Іване!

Це все майже прокричав Омелько і опустив коня передніми на землю.