Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 13

Звичайно, апологети Петлюри заперечували вину Головного отамана, казали, що Волох самочинно арештував Болбочана. Якщо так, то чому Петлюра не звільнив Болбочана і не покарав Омелька Волоха за військовий злочин?

Злочин було вчинено 22 січня в Кременчуці, де Запорозький корпус мав намір на лінії Дніпра зупинити ворога. Арешт ці наміри не дав втілити…

Запорожці хотіли визволити свого командира, але той, сподіваючись на справедливе вирішення своєї справи, заборонив це робити. Однак, підозрюючи Волоха у намірах знищити Болбочана в дорозі, запорожці — разом з волохівськими “чекістами” — виїхали з арештованим полковником до Києва. Болбочан міг втекти з дороги, але він сподівався на правовий розгляд своєї справи. Коли Болбочана з найближчими офіцерами — полковниками Селіванським та Гайденрайхом — привезли до Петлюри, той зблід і вигукнув: “Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!” [82].

Болбочана вселили у 22-гу кімнату київського готелю “Континенталь”. У сусідньому, 21-му, номері жив Головний отаман. Хоч і мешкав він через стінку, та не знайшов часу зустрітися з Болбочаном і пояснити, за що того арештували. Позиція слабкої людини!

Володимир Винниченко, до якого із запитаннями про причину арешту Болбочана звернулася делегація січових стрільців, відповів, що “причиною арешту став “недемократизм” Болбочана” [83]. А коли сотник 2-ї Запорозької дивізії Никифор Авраменко запитав Петлюру, в чому ж обвинувачують Болбочана, Головний отаман відповів: “Отаман Болбочан роз’їжджав і жив у сальон-вагоні, а то недемократично” [84].

Євген Чикаленко 24 січня 1919 р. у своєму щоденнику висловив міркування, що Болбочана арештували за те, що він рік уперто бився проти більшовиків. “Тепер усю вину складають на Болбочана, — писав Євген Чикаленко, — навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з большевиками, з якими він без перериву воював цілий рік, і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його” [85].

Арешт полковника Болбочана деморалізував багатьох українських військових. Зокрема, вже через два дні після його арешту Матвій Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук таку заяву: “…B Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини” [86].

Подібне становище зайняв і Юхим Божко, отаман Запорозької Січі, який сказав, що полковник Болбочан був для нього “єдиним авторитетом, а після його арешту він [Божко] вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра з своїм оточенням” [87].

У Києві Болбочан прагнув з’ясувати причини арешту, але ні Петлюра, ні представники уряду (крім генерала Грекова) не захотіли з ним зустрітися. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа. Направляє його Симонові Петлюрі (який жив через стінку!), членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові партії соціалістів-самостійників. Копії листа надіслав Олександрові Грекову, Євгенові Коновальцю та до редакцій українських і російських газет:

“Я просив, аби до мене хто-небудь зайшов, щоб запитати про “мою зраду” та “мої злочинства”, але видно, що всім Вам сором мені в вічі дивитись, бо український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию. (…) За що я заарештований? (…) Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів її оборонити [від] безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича? (…) Може, за мої гучні побіди? Може, за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія, і вимагав організованості, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати? (…) А може, за те я арештований, що зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості не фаховці? (…)

Що Ви всі робили? (…) Ви не тільки не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати навить діяльність своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне ім’я! (…) Скажіть, будь-ласка, що Ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть-но, чи було хоть одно Ваше роспорядження с самого початку повстання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен, і не руйнувало би армію? (…)

Скажіть-но, прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її? (…) Бідна Україна, ми боремся з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам! (…)

Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями і писарцями. (…) А в повіти і губернії кого Ви посилаєте? Таких же, як і Ви, а як де-небудь і попадається людина порядочна й працьовита, Ви спішите таких замінити! (…) В час повстання я казав Вам — не ламайте адміністративного апарату, міняти зараз тільки головних керівників — Ви не згоджувались, Ви сліпі були і тілько твердили, що все, напоминающее гетьманське, повинно згинути… Бо Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича, — “ні, — казали Ви всі, — цього вже не буде, ми вже навчені”. Хіба навчені? Ой багато ще треба Вас вчити. (…)

Так буде до тої пори, поки всі Ви, громадянські представники, не скажете: “Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ (…)”.

Требую для себе свободи, я її заслужив, Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі. Отаман Болбочан. 26/1-19, Київ, отель “Контіненталь”, № 22” [88].

Подібно Петлюра хотів вчинити з отаманом Зеленим. Може, вже й сусідній номер у готелі “Континенталь” зарезервував… “Головному” не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Петлюра був дуже сердитий. Ось його наказ: “Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшосте розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.

Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.

З решти людей дівізїї сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.

Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.

Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.

Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський” [89].