Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 37

“На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна… — писав український старшина Аркадій Італійський. — Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 — 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100 %, таку ролю відіграли… Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби… Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади…” [281].

Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: “регулярник” забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв’язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, “як йому діяти для кращого виконання обов’язків” [282].

Слушний початок! Але як же швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності й слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плечей на плечі народу та його ватажків!

Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого “великим амбіціонером і демагогом” [283]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії! У чому полягала “демагогія” Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.

Що ж до амбіцій… їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям масштабного організатора збройної стихії нашого народу.

Ось ще одна оцінка — командира 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії Олександра Вишнівського. “Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, — писав він про Зеленого. — Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини… В ньому переважив амбітник над патріотом… Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України — спочатку проти комуністів, а потім — Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили” [284].

Схема знайома: Зелений, звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся (коли і де?). Полковник Микола Чеботарьов ще додає: “Та було вже пізно”. І Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. “Січовий чекіст” Юліан Чайківський, мабуть, теж поділяв цю оцінку. Як і російські завойовники — червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інакше. Вони любили його, пишалися ним, боготворили. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони — і радість, і горе, успіх і невдачі.

На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі — їх майже всіх винищено. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, — на вагу золота. Вони не тільки перекреслюють тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила — теплі, позитивні, попри те що вони страшно постраждали “через нього”.

Було ще одне важливе свідчення — спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу “Дороговказ” (Торонто) рукопис “Життя і смерть отамана Зеленого” — “28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою” [285]. Та наміри редакції журналу залишилися намірами.

Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..

З найбільшою довірою ставлюся до оцінки повстанського руху сотника Армії УНР і отамана Якова Гальчевського. “В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі, початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, [знали], що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. (…) Люди з таким наставлениям є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. — Ред.)” [286].

Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

“То була бандитська влада”

Члени червоних бандформувань Григорія Котовського. Поч. 1920-х рр. Копія.

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені інформаціями про злочини московської влади в Україні. “Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, — нахабно заперечував правду командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. — В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов” [287].

Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, ніколи не мав меж. 1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою Комсомолія та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її “лірично” — “Ясний промінь”. Потім як чиряк вискочила комуна “Світлий маяк”, організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він взяв племінницю Зеленого — Настю Андріївну.