Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 48

На другому боці Дніпра розпрощався з нами Іван Іванович і дав нам провідника, який до рана мав нас передати в опіку Петра Петровича…

Смерть отамана Зеленого

Ми пустилися йти на південь за Зеленим, бо йти прямо на захід було досить небезпечно з огляду на наступаючих із трьох сторін на Трипілля Денікінців. Дивно виглядав наш похід у царстві Денікіна. Пройшовши декілька верств, треба було заночувати, бо пустився уливний дощ. Провідник-повстанець у найблищому селі застукав у вікно якогось сотника, який зірвався мов на алярм і зараз нас порозкватировував.

До вікна селянської хати бубнить сотник умовлене число знаків. На порозі являється дядько. Кілька шепотів — і вже кілька стрільців іде за хазяїном до хати чи до стодоли спати. За півгодини всі були під дахом. Селяне приймали нас щиро, з отвертими руками. В цей район не заходили ні большевики, ні тепер Денікінці. Там господарювали тільки повстанці. Села жили своїм окремим життям. Нарікали на брак “мануфактури”, соли й нафти. З цікавістю розпитували селяне про Денікінців.

— Скажіть, будь ласка, — звертається стара бабуся (жінки навіть на селі далеко більше цікавляться політикою, ніж це діється у нас!), — чи це правда, що Оникін (Денікін. — Ред.) заводить старий режім? Чи правда, що його охвіцери мають золоті погони?..

Так мандрували ми майже цілий тиждень. Смеркалося, осінний дощик пронизував аж до кости стрілецьке тіло. Ось ще кілька хвилин дороги — і опинимося в селі Македонах, де переночуємо. В нічній пітьмі бачимо, що якісь особи скрилися перед нами в бульбі. Провідник Наддніпрянець наткнувся на людину з крісом, яка, побачивши нас, опустила оружжя на землю.

— А ти що тут робиш, Іване?

— Тс! — і шепчуть між собою.

Сумна історія.

У Каневі стояло дві сотні Денікінців. Зелений вислав до міста більшу стежу, а вслід за нею посувався сам із відділом. Денікінці перепустили оцю стежу Зеленого. До самого ж відділу, на чолі якого, як звичайно, їхав сам отаман, — почали стріляти зі скорострілів. Зеленівці кинулися на Москалів і вирізали їх до ноги, але в бою ранено отамана. Його везуть на спокійні села лікувати. Команду над повстанчим відділом обняв Пятенко, бувший суперник Зеленого. Деякі повстанці “демобілізуються”, забираючи також із собою зброю, і на таких якраз демобілізованих натрафили ми під Македонами.

Що тут робити?

Перш усього треба переночувати. В селі Македонах тоді був якийсь “празник” (Покрова. — Ред.) — от і добре погостилися наші хлопці! Деякі аж по двох днях опустили це гостинне село! Вони з великим відчуттям підспівували собі під носом пісоньку — “Плач Галичанок”, бо дійсно перший раз зрозуміли її автора.

ЛУЛУ Л. (Лука ЛУЦІВ) (1895–1984)

Лулу Л. (Луців Лука). На Україні. Уривки споминів //Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1928 р. — Львів — Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1927. — С. 94 — 98.

№ 7 Спомини старшого десятника УГА Василя Ілащука про втечу з денікінського полону в жовтні 1919 р., організовану отаманом Зеленим

(…) Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях у лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.

Ми рішили зв’язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже, до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хорунжий Василь Гречаник і хорунжий Роман Зелений. У дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.

Була вже пізня ніч у середу, 8 жовтня, коли оба наші відпоручники-парляментарі вернулися, і, на нашу радість, із добрими вістями. Отаман Зелений приобіцяв допомогу, а коли до нього доб’ємося, то і зброю. Щоб утеча нам удалася, він уже в четвер увечері вишле до нас у Дарницю провідників, а ми всі на той час мусимо бути готові. Крім провідників, отаман Зелений обіцяв ще й охорону. Все мусіло йти бистро, бо час не ждав.

До виконання нашою пляну, тобто до втечі з табору, нам залишалося не цілих 24 години, і той час ми мусиш використати, тим більше що денікінський полковник, командант табору, попередив, що всіх нас, полонених галичан, мають перевезти на Дін у розпорядження генерала Бреслера, завідуючого вугільними шахтами в Донецькому басейні.

Заповіджене наше відтранспортування на Дін треба було за всяку ціну випередити. Не відкладаючи, ми рішили нишком вийти з табору завтра, себто в четвер увечорі, але про це ще нічого не казали сотням. Постановили сказати їм це аж у хвилині втечі. Ще треба було знайти дорогу з табору в ліс і її прослідити, бо провідники Зеленого дороги через ліс не знали. До виконання цього завдання зголосився я. Взявши із собою вістуна Миколу Ґондюка, ми пролізли через дротяну огорожу і прослідили дорогу через ліс аж до села Бортничі. З розвідки ми повернулися коло полудня. Було тоді свято Івана Богослова, і день був вільний від праці. О 6-й годині вечора покликав денікінський полковник до себе поручника В [олодимира] Струця і доручив йому наглядати за порядком у таборі на час його відсутности, бо він виїздив о 8-й годині вечора до Києва і мав повернутися аж у п’ятницю ввечорі. Поручник Струць, повернувшись із тої авдієнції, оповів нам цю новину, що очевидно немало нас врадувала.

Смеркалося, коли командири наших сотень приготовили їх до втечі-походу. Цю вістку сотні привітали радісно.

Коло 8-ї години вечора прийшов у барак старшин якийсь денікінський “вольноопределяющийся”. Це був юнак з VI гімназійної кляси в Чернігові, уродженець містечка Воронків. Він був змобілізований і служив у денікінській армії, але тепер був на відпустці й виконував службу розвідника в отамана Зеленого. До бараку він прийшов без перешкод, бо його як денікінця сторожа на брамі не задержувала. Сімох його товаришів у селянських одягах ждали в лісі. Вся група — це були ті, що з доручення отамана Зеленого мали нас провести аж у безпечне місце.

Коли у бараках уже все було приготоване, я пішов з хорунжим Гречаником перетинати дроти в північній частині табору. Повернувшись у старшинський барак, ми зголосили, що “ворота готові”. Тут виникло мале непорозуміння. Хорунжий Яримович Микола почав у останній хвилині переконувати, що старшини повинні втікати самі, бо “гуртом буде тяжко”. Одначе на його “пораду” ніхто не звернув уваги, і він замовк.

Коло 9-ї години сотні почали виходити. Поручник [Степан] Слюсарчук стояв коло старшинського бараку і спрямовував кожного до “воріт” у перерізаних дротах. Біля дротів стояв хорунжий Гречаник. У сотнях —1-й, 2-й і 3-й — з бараків виправляли людей команданти сотень. У 4-й сотні виправляв я. Інші старшини пішли наперідуліс і там усіх утікачів збирали в одному місці.

Одначе втеча нам не вдалася так, як ми плянували. 1-ша і 2-га сотні, які приміщувалися в бараку біля брами, наробили такого шуму, що його почула стійка на брамі і заалярмувала сторожу, яка незабаром з’явилася в бараку і спинила вже розпочату втечу. В бараку 4-ї сотні мені вдалося виправити всіх людей. Наостанку тільки я і стрілець Дмитро Максимчук залишилися всередині бараку. Заки ми вийшли, я вислав Дмитра поза старшинський барак, а сам розглядався, чи ще хто не лишився. За хвилину прибіг Дмитро переляканий.

— Що сталося, Дмитре?

— Ми пропали! Перед бараками денікінці!

— Пст! — подав я знак і сказав йому піти у другий кінець бараку і там відчинити вікно, а я сам пішов перевірити ситуацію.

Перед бараком дійсно стояло 5, може, 6 денікінців, а перед ними гурток стрільців.

— Ви куда? Куда вам забажалось? Сволоч! — кричали денікінці, перетикаючи свою лайку невідлучними в таких випадках матюками.