Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 49

Стрільці скрутилися їм перед носом і забігли в таборовий виходок (туалет. — Ред,). Денікінці їх там лишили, а самі попрямували до бараку, в якому я стояв у дверях. Я на них не ждав, тільки грюкнувши дверима, зачинив їх і пішов у протилежний бік бараку, де біля вікна ждав на мене Дмитро. Через відчинене вікно ми оба вискочили. Коли ми вже були за вікном, денікінці якраз увійшли в барак. Ми тихцем причинили вікно і подалися в ліс. Коло старшинського бараку і біля дротів уже нікого не було. Дмитро все ще був переляканий і замість іти поруч зі мною, заліз у дроти і подряпав собі лице. Одначе з цього нічого собі не робив. У лісі ми ще дігнали тих, що були заховалися у виходку. Вони використали хвилину, коли денікінці ввійшли в барак, і вспіли ще втекти. На місці, де всі мали зібратися, ми застали вже інших, готових до походу. Тільки поручник Слюсарчук усе ще здержував, бо сподівався, що ще хтось надійде.

— От добре, що ми зачекали, — говорив він. — Я так і думав, що мій справник прийде.

— Тільки щастя, пане поручнику, — відповів я, — що в тому бараці великі вікна, бо у двері вже не було як.

Я зголосив, що в таборі вже не бачив нікого, і ми рушили. Ми поспішали, бо ще до ранку бажали бути під Трипіллям. А з Дарниці до Трипілля 43 верстви. Гуртом ми пішли вперід. Чотирьох провідників — попереду. З ними я і вістун Гондюк. Інші три провідники і “вольноопредєляющійся” йшли позаду. Ми бігли і майже не зупинялися, бо запевняли нас провідники, що у віддаленні 15 верст, у Баришполі, стояла денікінська кіннота і вона могла нас у кожній хвилині наздогнати. “Вольноопредєляющійся” зі своїми товаришами біг за нами та й усе накликав:

— Ще трохи, хлопці, ще хвилину — і будемо безпечні.

Як довго ми бігли і скільки вже зробили дороги, ми не знали, але дорога була дуже тяжка, бо весь час треба було брести у глибоких пісках. Але втоми ми не відчували, бо нас окрилювала одна думка — чим скорше, щоб подальше від денікінців і від Дарниці.

Удалині перед нами ми побачили якісь ніби фігури, що, як нам здавалося, у місячному сяйві рухалися.

— Що це там таке перед нами чорніє? — спитав я одного з провідників.

— Це кущики. Щоб нам скоріше та добитися туди, то будемо вже зовсім безпечні й тоді вже там віддихнемо.

Ми йшли мовчки далі, бо на розмови і відпочинок не мали часу, а по-друге, для віддиху ми ледве вловлювали повітря.

Ось і кущики. Та, коли ми до них наблизилися, вони таки почали рухатися, наче живі, а нарешті ми почули різке:

— Стій!

Ми оторопіли.

— Хто такий?!

— Город Київ! — гукнув один провідник.

— Всіх спасли?

— Не повелось! Чоловік із двісті, мабуть, є, а яких 80 остало.

— Слава Богові і за те. Ото наш батько зрадіє!

Слухаючи, ми й не завважили, як біля нас з’явилося яких 30 повстанців із крісами в руках і з двома скорострілами. Це була наша охорона, що її вислав отаман Зелений.

Тут ми відпочили і перевірили, скільки нас. Усіх було 184. Коло 80 — 90 стрільців не вспіли вийти з табору.

Ми відпочивали з півгодини, опісля рушили далі, але вже вільним кроком. Від Дарниці ми пробігли 25 верст дороги. Ми йшли посередині, а наші охоронці напереді, позаду і по боках.

Наша дорога входила в якесь село, перед яким ми саме зупинилися. До речі, ми старалися через те село перейти непомітно і бажали його мати за собою. Наші провідники нас заспокоювали, що нічого нам боятися. Ми ж не бажали селян тривожити. Це були часи, в яких дуже часто траплялися нічні грабежі, тому в селах виставляли на ніч сильні варти.

Перед селом ми посідали на піску, закурили і почали балачку про нашу втечу. Кожний висловлював свої думки відносно денікінців і про полковника, команданта табору. Ми уявляли собі його в ситуації, коли він почує телефонічне повідомлення про нашу втечу, або в ситуації, коли не буде кого транспортувати на Дін. Балакали і сміялися. Яких 50 кроків перед нами, а 100 від села, зарисувався тінями високих дерев якийсь хутір. Ми пізнали його по журавлі, що височів над деревами саду, який ховав у своєму затишку хату і господарські будинки.

— Чи не було б нам краще зупинитися в селі або бодай край села. Могли б бодай води напитися, — сказав хтось із гурту.

— Ну й втомились ми! — докинув хтось другий.

— Ох, води, води! — хором загуло кілька голосів.

Тепер кожний заявляв, скільки води він випив би.

Виринало питання — чи не замало нам одної криниці?

Щоб вгасити спрагу, я вибрався по воду, прямуючи на журавель. Незабаром я вже був під воротами просторого господарства. Посеред подвір’я біліла хата, а дещо дальше від хати лежало кілька штук худоби. Криниця була під самою хатою. Ворота були сильно зав’язані, і я ніяк не міг через них дістатися на подвір’я. Одначе вода була так близько, що без неї жалко було вертатися. Я обійшов подвір’я і переліз через пліт зараз за хатою та й простісінько попрямував до криниці. До жердки від журавля прив’язав мою ідунку і потягнув жердку вниз, але при цьому журавель заскрипів так сильно і жалісно, що від нього заворушилися в хаті. За хвилину рипнули двері й перед хатою станув статочний, яких 50 років, дядько з рушницею в руці.

— Добрий вечір, хазяїне! — привітався я. — Не гнівайтеся, дядьку, за мою сміливість, що зайшов у ваш двір. Але ми пропадаємо без води. Потомилися у важкій дорозі. В нікого ні краплини водички, а страх як хочеться пити!

— Доброго здоров’я! — відповів у свою чергу дядько. — А ви хто такий, звідкіля і куди Господь провадить?

— Хто я — це цікаве. А провадить Господь із Дарниці до перевозу.

— Ага! То ви, значить, із галичан і йдете у Трипілля до батька Зеленого. Знаю, знаю, бо мій син пішов вас виручати з Дарниці. Ну, виходить, діла непогані. Нехай Господь вам помагає. Та краще, замість воду пити, зайдіть у хату. Молока поп’єте.

— Спаси-Біг, дядьку. Зайшов би радо, але там, за вашим хутором на піску, мої товариші на воду ждуть.

— Так підождіть хвилину. Я винесу сюди. — І добрячий дядько пішов у хату і за яку хвилину виніс глечик солодкого молока.

Я випив молоко, подякував, набрав води і пустився до своїх. Дядько провів мене аж за ворота і тут, побажавши нам щасливої дороги, попрощався зі мною. Коли я прийшов до гурту, він готувався вже в дорогу. Через село ми й не дуже поспішали. Було вже над досвідком. Село вже будилося, і деякі селяни йшли вже в поле кінчати осінні роботи.

Вранці, коло 6-ї, ми вже були в лузі над Дніпром, якраз проти Трипілля. Зморені цілонічним маршем стрільці полягали відпочивати, а хорунжий [Василь] Гречаник із двома провідниками переправився човном у Трипілля. З нами лишилося тільки 8 провідників, що їх отаман Зелений прислав до Дарниці, а інші — розійшлися.

На березі Дніпра ми поставили сторожу, що мала нас повідомити, коли повернуться наші післанці з Трипілля. На сторожі були два брати Мули, вістун Ґондюк, стрільці Трофимчук і Максимчук. Всі п’ять зголосилися добровільно, бо хотіли посидіти на березі славного Дніпра та полюбуватися його видом. З ними сторожили також три провідники. Наш відпочинок перемінився у твердий сон.

Як довго ми спали, ніхто не знав, але, коли нас збудили, кожний відчув, що спав добре. Саме повернулися післанці з Трипілля і принесли нам вістку, що отаман Зелений пішов у похід проти денікінців у район Обухова. Одначе цим нам нічого турбуватися, бо із Трипілля пішов до отамана післанець і найдалі завтра до вечора ми довідаємося, де отаман Зелений перебуває. Нам не залишилося нічого іншого, як заночувати на березі Дніпра і чекати вістки від трипільського батька Зеленого.

Ми назбирали сухого ріща (хмизу. — Ред.), порозкладали вогні й варили каву. Цукор і хліб ми мали із собою, бо харчі, що їх ми дістали на два дні, себто на 9 і 10 жовтня, ми розділили між себе і все, що можна було забрати з Дарниці, ми забрали. Погостивши кавою і хлібом наших провідників, ми полягали довкруги вогнів і відпочивали. Для вигоди ми могли набрати на підстілку сіна, що стояло в лузі в кільканадцятьох копицях, але ми шкодували. Все ж ми не могли без нього обійтися. Вночі впав зливний дощ і нас, сплячих, промочив до нитки. Хлопці дрижали і з холоду дзвонили зубами. Ми кинулися у пітьмі до копиць. Одні заривалися в сіно, щоб загрітися, інші розкладали вогні, розпалюючи сіном, щоб хоч трохи себе обсушити. Луг ожив, загомонів. Стало ясно, наче вдень. Дехто нарікав на дощ, але інші жартували і “брали на бас” нарікайлів.