Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 85

Корнилов Б. Стихотворения и поэмы. — Москва — Ленинград: Советский писатель, 1966. — С. 385 — 387.

Останні свідчення

Раїса Браславець (Терпило). Історія роду Грицька Терпила

Грицько Ількович Терпило (праворуч). 1914 р. З оригіналу.

Мій дід Грицько Ількович Терпило був рідним братом Данила, якого під час революції знали як отамана Зеленого. Грицько Терпило народився орієнтовно 1877 року, його дружина Федора Степанівна — орієнтовно 1883 року. Було у них 13 дітей, але вижило тільки шестеро: Іван (мій батько), 1905 р. н., Катерина, 1908 р. н., Марія, 1910 р. н., Євдокія, 1912 р. н., Галина, 1924 р. н., Павло, 1930 р. н. Всі вони, крім Галини, жили в Україні — Києві й Трипіллі. Поховані на рідному цвинтарі. Галина ж після війни оселилася в Москві. Всі члени цієї сім’ї вже пішли за межу, звідки ніхто не повертається. Земля їм пухом і царство їм небесне!

Що я знаю про рід Терпил? Мій батько Іван мав 4 класи освіти, був добрим столяром, як і його батько. В 1926 р. Іван оженився на моїй матері — Палажці Антонівні Трав’янко (1903 р. н,). Після весілля вони поїхали в с. Черевки Березанського району на Київщині (тоді всі шукали кращої долі). Записались у комуну. Там я 1929 року і народилась. Так що від народження я “комунарка”. Життя в комуні їм не сподобалось, нічого там не заробили, працювали два роки на чужих людей. Переїхали в Ірпінь, де батько влаштувався лісником. Йому дали корову й земельний наділ, 5 соток землі, які він засіяв гречкою. Ота гречка і корова врятували нашу сім’ю від голодної смерті. В 1932 р. мати ще одну дитину народила — мого брата Віктора.

1934 року мій батько подав заяву про вступ до компартії, але на зборах знайшовся якийсь комуніст, який, почувши прізвище Терпило, сказав: “Треба перевірити, чи не родич це бандита Зеленого”. Батько, відчувши небезпеку, повернувся в Трипілля. Там жили два роки разом із сім’єю діда Грицька. Старші батькові сестри вже повиходили заміж, залишились тільки менші діти — Галинка та Павло.

Мені тоді було 6–7 років, і я добре пам’ятаю свого діда Григорія. Він і зараз у моїй уяві стоїть як живий — красивий, ставний, з невеличкою борідкою і вусами, веселий, роботящий. Я свого діда любила. Він був столяром і майстрував нам, дітям, усякі дерев’яні іграшки — то возика, то гойдалку, то ще щось придумає. А ще дідусь знав багато українських казок і цікаво їх розказував. Було, в кінці зимового дня ми, діти, залазили на піч, він сідав на ослоні, руками щось майстрував (він ніколи не сидів без діла) і починав розповідати. Про свого брата Данила нічого не говорив, бо ми були малі, щоб все те зрозуміти, та й боялись люди про ті часи згадувати. А казки розказував так, що ми слухали затамувавши подих. Одну з них я запам’ятала на все життя. Називалась вона “Казка про козака Рися”. Коли я вчилась у 10-му класі і вчителька дала нам вільну тему для твору, я відтворила цю казку так, як мені розповів дідусь. Назвала її “Дідова казка”. А під заголовком написала: “Цю казку розказав мені дідусь, коли мені було 7 років”.

Казку про козака Рися я розповідала дітям в інтернаті, в якому деякий час працювала вихователькою, потім, коли вийшла заміж, — своїм дітям, а тепер й онуки знають її. Думаю, що й вони передадуть дідову казку своїм дітям і онукам. Дід Григорій, мабуть, ніколи не думав, який дорогий і пам’ятний скарб передав він у спадок своїм нащадкам.

1937 року ми переїхали до Києва. Я вже вчилась у першому класі, коли до нас дійшла сумна звістка: діда Грицька заарештовано і вислано в табори. Звідти він так і не повернувся. Я дуже плакала, мені було так жаль мого доброго дідуся.

До війни я закінчила 4 класи. Пам’ятаю, як на уроках учителька змушувала нас заклеювати у книжках портрети Постишева, Косіора та інших керівників партії. Це був тривожний 1938 рік. Ми весь час жили в очікуванні якихось страшних подій… Потім була війна. Мого батька в армію не взяли через хворобу, а німці, як прийшли, хапали всіх підряд, відправляючи до Германії. Забрали й мого батька. Повернувся він додому аж у 1946 році.

Мій батько був чуйною, доброю людиною. Він з кожним міг поділитися останнім шматком хліба. Під час голоду' 1933 року, коли ми жили в Ірпені, врятував від голоду наших родичів. Уся рідня, друзі, знайомі його поважали. І хоч у зеленівському рухові він участі не брав, бо йому в той час було лише 13 років, але залізна рука Лаврентія Берії його теж дістала. Арештували батька 1949 року.

21 грудня, в день народження Сталіна, по всій країні пройшли арешти “ворогів народу”. Це був подарунок Йосипу Сталіну. Мого батька засудили “за ізмєну Родінє” на 20 років таборів (реабілітували тільки в 1954 році).

Того ж 1949 року я закінчила 10 клас 104-ї школи, що в Пущі-Водиці. Вчилася добре і була першим кандидатом на золоту медаль. Усі 10 років я вчилася на відмінно, але золотої медалі мені не дали. Районний відділ освіти, через який проходили всі кандидати на медаль, не дозволив нагородити золотою медаллю дочку й онуку “ворогів народу”. Вчитель математики Петро Ілліч Ковальчук уже після випускних екзаменів показав мені мою роботу з математики, в якій не було жодної помилки, а в кінці стояло “4” і чужий підпис. Учитель мені сказав: “На мене дуже тиснули в райвно, щоб я поставив свій підпис під цією четвіркою, але я відмовився, бо не міг піти на таку підлість”.

Слава Богу, що на світі навіть у жорстокі часи сталінського режиму знаходились чесні й порядні люди, які не боялись відстоювати справедливість! Свого вчителя за цей громадянський вчинок я згадуватиму добрим словом до кінця свого життя.

Коли я стала дорослою, мати розказала мені, за що постраждали дідусь і батько. Дід — через те, що, як і більшість трипільців, брав участь у бойових діях проти більшовиків разом з братом Данилом, а батько через те, що був племінником “бандита” Зеленого. Своїм дітям я теж довго не розповідала про наших родичів. Вони вчились у престижних вузах (дочка Аня — в університеті, син Олег-у Харківському авіаційному інституті), і я боялася, що біографія наших родичів може зашкодити їм ужитті. Слава Боїу, це лихо їх поминуло. А от мого чоловіка, Федора Івановича Браславця, 1925 р. н., проблеми не минули.

Ми з ним побралися 1955 року (разом живемо вже понад півстоліття). В 1958 р., коли він, закінчивши Київський авіаційний інститут, працював в аеропорту “Жуляни”, приїхали каґебісти і забрали його на допит на Володимирську, 33. 12 годин підряд його допитували по черзі кілька каґебістів. Чому? Він народився на Полтавщині в сім’ї селянина, пішов солдатом на війну у 18 років, за штурм Берліна нагороджений орденом Слави, має багато інших бойових орденів. Батько його загинув на війні. З моїм батьком ніколи не зустрічався. Але причину знайшли, ще й не одну. По-перше, він розказував знайомим про голод 1933 року. Його сім’я тоді ледве вижила (рік тому він написав про це велику статтю в “Українській газеті плюс”, а в листопаді минулого року його спогади оприлюднила газета “Факти”). В той час це була заборонена тема. По-друге, за те, що він читав заборонену книжку Дмитра Бантиш-Каменського “История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче”. Звичайно, згадали йому й те, що він оженився на онуці брата отамана Зеленого. Його не ув’язнили, але з роботи звільнили, ще й понизили у військовому званні (з лейтенанта знову став сержантом). Кілька місяців був безробітним. Через деякий час йому вдалося влаштуватись на роботу на завод ім. Антонова, де працював 30 років провідним інженером з випробування літаків у польотах, але до самої пенсії (1990 року) перебував під пильним наглядом КҐБ.

Уже будучи на пенсії (я пішла на пенсію в 1984 р.), ми з чоловіком поселились у Трипіллі, в будиночку моєї матері на самому березі Дніпра, де колись мої батьки, діди і прадіди жили, працювали, помирали від голоду і репресій, де упокоїлись їхні душі на трипільському кладовищі. Цікавитися подіями 1917 — 1919 років, які відбувались в Трипіллі і по всій Україні, ми почали ще до пенсії. Тоді ще були живі моя мати та її сестри, інші родичі, сусіди, знайомі, які були очевидцями тих подій. Нам розказали, як Данило збирав своє військо, як воював з німцями і більшовиками за вільну Україну, як приїхали на пароплаві арсенальці та почали стріляти і палити хати, а селяни похапали зброю в кого яка була та й постріляли нападників. Розказали і про його похорон, з яким почтом його хоронили. Говорили і про перепоховання. Всі свідки (а їх ми опитали не менше десяти) казали, що труна була відкрита, але обличчя і тіло було покрите червоною китайкою, за козацьким звичаєм, і лиця його ніхто не бачив. От і пішли чутки, що Данило не помер, а був поранений і врятувався, а поховали зовсім іншу людину…