Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович. Страница 86

Моему чоловікові, Федору Івановичу трапилась нагода почути дивну розповідь мешканця Трипілля Михайла Яковича Солошенка, 1923 р. н. (він помер у січні 2008 р.). Ось його розповідь. У 1932–1933 рр. підчас голоду його батько десь на околиці Києва випадково зустрів живого Данила Терпила. Це були голодні роки. Батько попросив Данила взяти хлопця на роботу, там був якийсь склад. Данило згодився і дав роботу. При цьому батько сказав сину: “Дивись, оце той Данило Зелений, що воював з німцями і більшовиками і якого нібито поховали в 1919 році. Тепер ти знаєш, що він живий, але ти про це нікому не говори”. Михайлик і справді там залишився працювати і не помер з голоду, а Данило через день після тієї зустрічі зник і більше там не з’являвся. Михайло Якович думав, що він виїхав за кордон, можливо зі своєю вчителькою. Ходили чутки, ніби він оселився в Канаді і що в нього була дочка. Михайло, як наказав йому батько, ніколи нікому про це не розказував і тільки під кінець свого життя розповів про цю дивну зустріч моєму чоловікові.

Між іншим, він казав, що хотів би розказати про це якомусь журналісту чи письменнику, може, той би спробував розшукати Данила і його родину в Канаді чи іншій країні. Михайло Солошенко не вірив, що Данило загинув у 1919 році. Взагалі, навколо життя і смерті мого предка Данила Терпила снують всілякі чутки, домисли і просто неймовірні легенди. Які з них правдиві, а де вимисел, тепер важко розібратись. Але одне можна сказати — що для ворогів української незалежності він був грізним супротивником. Доказом цього твердження є те, що й через 20, 30 і навіть 40 років всі, пов’язані з його іменем, підлягали репресіям з боку комуністичного режиму.

Я вдячна людям, які шанують пам’ять отамана Зеленого, його брата Григорія і всіх тих, хто віддав найдорожче, що в них було, — своє життя, — за нашу вільну Україну. Слава героям і вічна пам’ять людська!

Хочу закінчити свою розповідь про минуле словами нашого земляка Сергія Лук’яновича Олексієнка, талановитого артиста і поета:

Раїса Іванівна БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО), 1929 р. н., онука Григорія Ільковича Терпила, рідного брата отамана Зеленого Київ, 2008 р.

Сергій Олексієнко.

З того, що мені розповідав батько (Лук’ян Лазарович Олексенко. — Ред.) про Данила, можна зрозуміти, що Данило був не тільки хорошим військовим, а й завзятим пропагандистом, агітатором і організатором. Він особисто організовував мітинги (сходки), на яких закликав навколишніх селян не розпорошуватись окремими загонами, а з’єднатись в один кулак. На одному з тих мітингів, на якому був і мій батько, Данило (як розповідав батько) був сердитий, лаявся і кричав: “Якщо ви, дурні, мене не послухаєте, то розвішають вас, як лантухи, по придорожніх стовпах, а від ваших дітей віднімуть останній кусок хліба”.

Трипільці цінували і любили Данила, за що, зрештою, і дорого розплатилися в 1930 — 1938 роках. Усе чоловіче населення було заарештоване і закатоване, майже ніхто не повернувся.

Вбили батька Зеленого свої (а може, й чужі)… Хоронили з великими почестями. Труну з тілом батька везли три пари волів. Було багато народу, попів і дяків. Були півчі. Трохи згодом, коли приїздила комісія з Києва (хотіли пересвідчитись, що отамана справді вбито), то, відкопавши могилу і відкривши труну, Зеленого там не знайшли. Хтось переховав — свої чи чужі. Одні кажуть, що тіло вивезли з села, а інші кажуть, що він похований у селі, але де?! Ніхто не знає.

Сергій Лук’янович ОЛЕКСІЄНКО (ОЛЕКСЕНКО), (1917 — 2011), заслужений артист України Київ, травень 1997 р.

Роман Коваль. “Всі у Зеленого були”

30 листопада 2002 р. я відвідав Сергія Лук’яновича Олексієнка (Олексенка), заслуженого артиста України. Зі мною Галина Гілярівна Яблонська, яка працювала з ним в Українському драматичному театрі ім. Івана Франка.

Враження від короткого спілкування з Сергієм Олексієнком — найкращі. Це твердий український патріот, хоч тихий і делікатний. Його все хотілося пригорнути, щось добре сказати йому…

Народився він 7 жовтня 1917 р. уТрипіллі. Його прізвище Олексієнко, але батько був Лук’ян Олексенко. Лук’ян Лазарович народився у 1880-х роках (прожив 99 років). Зелений приходив до нього в хату, щоб мобілізувати до свого війська. Лук’ян почав відмовлятися — все-таки восьмеро дітей на руках.

— Кат з тобою, оставайся! — кинув незадоволено отаман і пішов геть.

Лук’ян розповідав синові про Зеленого: “У Вовчому Яру агітував проти царя… Утік із Сибіру… Отаман Зелений був у почоті, його боялися, але був у почоті”.

Сергій Лук’янович додавав: “Різні люди були у Зеленого, але всі в Трипіллі знали, що Зелений — свій, що він хотів добра людям… Всі у Зеленого були”. Про великий рід Оленичів сказав: “Оленичі всі у Зеленого були”. А про репресії у 1930-х роках висловився так: “Брали поголовно — і тих, хто воював, і тих, хто не воював. Одні вдови і сироти залишилися. Отак обезглавили Трипілля”.

На питання, де можна знайти фотографію Зеленого, Сергій Лук’янович відповів багатозначно: “Це вопрос”.

На прощання Сергій Олексієнко сказав нам, що в українському народові розчарувався, але оптимізму не втрачає і сподівається, що наш народ таки здобудеться на гідну долю.

Роман КОВАЛЬ

Авторські польові дослідження Романа Коваля. Записано від Сергія Лук’яновича Олексієнка (1917 р. н.) в м. Києві 30 листопада 2002 р.

Степан Дегтярьов.

Повстанці збирали по селах добрих коней, довелось і моєму батькові віддати свого Ворона. Врешті батько й сам потрапив до зеленівців. Був він освічений (закінчив Саратовський бухгалтерський технікум) та ще й мав гарний каліграфічний почерк, мабуть, тому Зелений і взяв його на якусь штабну посаду.

Батько пригадував, як на Піївському цукрозаводі Зелений експропріював цукор. Місцеве населення сприйняло це негативно. А Зелений усе повторював:

— Ось проженемо жидів і кацапів — будемо самі хазяями на своїй землі…

А ось розповідь про останні дні Зеленого.

Фатального жовтневого дня 1919 р. в розвідці боєм під Каневом Зелений був тяжко поранений. Степан Дегтярьов вважав, що отаман і його козаки потрапили під артилерійський обстріл. Атака захлинулася. Відчувалася невпевненість, розгубленість. Уцілілі з пораненим отаманом рушили на Трипілля. Їхали через Маслівку, Зеленьки та Халчу. Це дозволило батькові заскочити в Зікрачі до майбутньої дружини — моєї матері, Ярини Григорівни (1900 р. н.). Наздогнав Степан повстанців біля сусідньої Стрітівки. В цьому селі, на тачанці, Зелений і помер.

Повезли його до Трипілля. Великий жалісливий похорон відбувся. Дві фотографії, що засвідчували цю сумну подію, на жаль, втрачено. Але я бачив їх. Пам’ятаю два ряди військових: з одного боку кінні, з іншого — піші. Між ними, ніби на лафеті гармати, — домовина.

Після поразки батько якийсь час у село не повертався. А коли з’явився, його прийшли арештувати. Та вдалося втекти. Але вночі його й ще двох хлопців-зеленівців таки схопили. Завезли до Сибіру, в табір біля Чити. Нелюдські умови, тиф, цинга, тортури — все це батько згадував як страшний сон.

На пересильному етапі, де ніби формувався військовий загін проти чехословаків, батькові із двома хлопцями вдалося втекти. Та радвлада чекала його в селі. Довелося переховуватися в Демівщині у двоюрідної сестри. Коли вийшла амністія, зміг учителювати у школі (лікнепі). Прискіпливу увагу влади відчував завжди. Під час “колективізації” усе, що можна було, у нього забрали в колгосп ім. Сергія Кірова. Щоб вижити, перебрався в Бучу, де влаштувався діловодом. Працював тут до Голодомору, тоді повернувся до сім’ї в с. Зікрачі. Голодомор не обійшов і нашу родину…