Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 29

4. Польща не може дозволити собі вибух конфлікту з українцями чи збройну окупацію з придушенням повстання, бо це викликало б негайну збройну інтервенцію СРСР і якнайгірше враження на Заході, в Англії й Америці та негативно відбилось би на справі Гданська, Східної Пруссії, Сілезії і Помор'я.

5. Перед Польщею стоїть величезне завдання створити слов'янський вал на заході проти германської повені.

Польща повинна з огляду на природу свого положення і за традицією взяти керівництво цією історичною акцією у свої руки, але Польща не може одночасно бути у стані війни зі слов'янським світом. Навпаки, Польща повинна проявити свою моральну перевагу і готовність до жертв в ім'я великої ідеї — спільної боротьби слов'янських народів. Інакше кермо в цих справах перейде у чеські руки, а Польща матиме втрати.

6. Повернення Східної Пруссії, Гданська і Сілезії, навіть без кордону по Одрі, вимагатиме від нас величезного відпливу польської професійної інтелігенції зі сходу на захід, тому не можемо обмежувати українців у масовій освіті молоді та співпраці в адміністрації і самоврядуванні.

7. Потрібно утворити український університет, а можливо, й інші вищі навчальні заклади, щоб з цієї точки зору українці мали у Польщі те, що вони мають у Радянській Україні, щоб заздалегідь виключити шкідливу пропаганду і змагання за права.

8. Запропоноване вирішення справи лежить у площині великих національних польських традицій: Городельської унії, Гадяцького договору, битви під Хотином у 1621 р., де 35 тисяч козаків підтримало слабкі польські сили проти переважаючих турецьких сил (Вацлав Потоцький. «Хотинська війна»).

Тадеуш Костюшко походив з литовсько-руської родини, Адам Міцкевич за походженням був литовцем.

9. Українці не могли реально розраховувати на утворення незалежного державного організму на такій маленькій території, як Східна Галичина і Волинь, хоча б тому, що цей організм негайно поглинула б Радянська Росія і остаточно ліквідувала незалежність української національної культури.

10. З усіх держав, які володіли українськими землями, — Росія, Румунія і Польща (крім Чехословаччини), — безсумнівно, найбільші можливості розвитку Україні дала Польща попри всі недоліки, яких ми не заперечуємо.

11. Українці мали можливість переконатись, що німецьке «опікунство» загрожує їм повним винищенням усього народу, і тому повинні підтримати Польщу разом з Чехословаччиною в історичному завданні створення слов'янського валу на заході.

12. Недоліки державного устрою в Польщі пояснюються окремими урядами, які тримали диктатуру у власному суспільстві. Таке правління щезло назавжди, і в Польщі владу будуть тримати демократичні партії, а перш за все селянські.

13. 70 % польського населення становлять селяни, які бачать в українському народі братній слов'янський, майже виключно селянський, народ і хочуть з ним співпрацювати для добра відродженого Слов'янства.

Додаток 15

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОУН (ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ)

Конгрес УВО (Української Військової Організації) у Відні в 1929 р. за участі цілої низки наддніпрянських і наддністрянських політичних діячів утворив нову законспіровану політичну організацію під назвою Організація Українських Націоналістів (ОУН) як політичне утворення, до якого могли належати члени інших політичних угруповань, наприклад ундовці, петлюрівці і т.ін. Нова організація заснована на принципах керівництва з головою на чолі. Керівництво — «Провід Українських Націоналістів» — становили: голова Коновалець з дорадчим відділом у складі 8 осіб (серед них Кедрин (Рудницький), Мудрий, Капустянський — начальник штабу генерала Петлюри, Андрієвський — українець-наддніпрянець, Кожевників, Сціборський, доктор Кандиба — всі три українці-наддніпрянці).

Метою організації є Єдина Незалежна Україна (Самостійна Соборна Україна), організована як Українська держава, зібрана з українських земель, захоплених загарбниками, якими є Москва, Польща, Чехословаччина і Румунія.

Після утворення ОУН перестала існувати УВО як самостійна організація і перетворилась у крайовий відділ ОУН, який за традицією зберіг тільки назву УВО, відділ військовий ОУН.

На з'їзді у Римі в 1939 р. Головою ОУН проголошено інженера-лісівника Мельника, полковника армії Петлюри і керівника шта-. бу Січових Стрільців (Петлюри).

15 жовтня 1939 р. з дозволу німецької влади у Кракові створено Український комітет для українських біженців і полонених. Голова — доктор Володимир Горбовий, заступники: доктор Володимир Загайкевич і священик, доктор Хрущ, секретар І. Старух. Крім президії, було 18 членів виконкому.

Референтом у справах вищої школи був доктор Кубійович, доцент Ягеллонського університету у Кракові. Комітет намагався розширити обсяги своєї діяльності, тоді як німецька поліція хотіла утримувати постійний контакт з комітетом для інформаційної мети, з чим рішуче не погоджувався голова Горбовий. Остаточно під тиском німецької влади голова Горбовий відступив, і головою нового Українського Центрального Комітету у квітні 1940 р. став більш покірний до німців доктор Кубійович. Роботу колишнього комітету перейняла секція новоствореного Українського Допомогового Комітету у Кракові.

Краківський комітет, який складався з представників усіх українських земель, у жовтні 1939 р. підготував резолюцію про утворення Української держави з власною армією й адміністрацією, що охоплювала всі українські землі включно з Холмщиною і Лемківщиною, але ця резолюція не справила враження як через негативне ставлення німецької влади до справи української армії, так і через німецько-радянський договір.

У 1940 р. в середовищі ОУН виник конфлікт. Бандера вимагав усунення з організації Барановського і Сеника, яких було звинувачено у виданні архіву ОУН у Празі в 1933 р [22] Бандера створив власну організацію, яка охоплювала і Наддніпрянську Україну. На II Конгресі у Кракові в березні 1941 р. Бандеру обрано керівником організації й виключено з неї Мельника. Від того часу існують дві організації ОУН, але фактичний вплив має тільки крило Бандери. У червні 1941 р. під впливом потоку подій серед українських діячів, які перебували у Кракові, виникла думка скликати конгрес національного об'єднання. Видану 14 червня прокламацію підписали 155 діячів, які репрезентували всі українські організації, крім соціалістів і мельниківців. Були серед них і українці-наддніпрянці (УНР): син Лівицького Андрія, Яковлів, колишній прем'єр Петлюри, гетьманці, усе УНДО на еміграції, група Папієва (фашисти), крім того, спеціалісти, фінансисти тощо, ОУН (група Бандери). У прокламації йшлося про суверенну об'єднану Українську державу Прокламацію про скликання конгресу надіслали генерал-губернатору доктору Франку Заперечень не було.

22 червня 1941 р. відкритий конгрес утворив Український національний комітет. Обраний головою генерал Петрів (петлюрівець) не погодився. Замість нього було обрано доктора Горбового (з ОУН Бандери). До президії увійшли: Андрієвський Віктор (петлюрівець), Шкурант Петро (петлюрівець), Мудрий (УНДО), доктор Шухевич Степан (ОУН), Яковлів (петлюрівець). Крім президії, було обрано 32 члени екзекутиви, до якої входили бандерівці (9), 2 священики, петлюрівці, крім того, фахівці, економісти, фінансисти та інші, наприклад був націонал-соціаліст Базяк («Прометей»).

Конгрес оголосив маніфест про створення об'єднаної незалежної Української держави. Комітет залишився обраний на демократичних засадах, маніфест же говорив тільки про державу без визначення форми керування, що сталося пізніше, після видання маніфесту. Зміст маніфесту було переслано генерал-губернатору доктору Франку. Відповіді не було. Одночасно було обрано різні відомчі комісії, потрібні для утворення уряду, а також і військову, яку очолили генерал Петрів і полковник Кузьмін (петлюрівці). Конгрес підтвердив потребу утворення українського уряду і закликав усіх українців до підпорядкування такому урядові, коли він утвориться, а разом з тим оголосив, що сам висуне уряд, якщо уряд не утвориться ближчим часом. Оголошення України викликало занепокоєння у німецької влади. Заступник Франка — Кундт викликав присутнього в Кракові Бандеру та доктора Горбового і висловив обурення, що не порозумілись із ним перед проголошенням України, на що відповів (Бандера? — М. С.), що вважав би нижче власної гідності питати чиюсь думку, якщо вирішив бути вільним і незалежним. На те Кундт заявив, що вони обидва обмежені в правах, і просив не виїжджати з Кракова. З.УИ Бандеру вивезли до Берліна, де він перебував до 4.ІХ.1941 р. під почесним арештом, а потім під звичайним арештом.