Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 39

Оскільки ендецько-гієноп'ястівська (під «П'ястом» треба розуміти польську дрібноміщанську партію, яка шукала підтримки серед дрібних селян. Стосовно до інших народів це також шовіністична й імперіалістична партія) кліка не думала виконувати своїх міжнародних зобов'язань щодо Східної Галичини, так само робила і нова державно-політична еліта пілсудчиків («пілсудчиками» називала себе польська правляча еліта у 1926–1939 рр. Частиною цієї групи були давні співпрацівники Пілсудського. Загал творили втікачі з різних політичних таборів і весь аполітичний елемент, ідейно невизначений і навіть без хребта, який у кожній державі орієнтується на тих, хто має на даний момент владу). Як ендеко-п'ястівці не шанували навіть своїх власних постанов про воєводську автономію для трьох галицьких воєводств і про створення українського університету, так само було і за Пілсудського, але тут знову прийшло одно погіршення, а власне: одностороння відмова Польщі у Лізі Націй від виконання договору про захист прав національних меншин.

Доба Пілсудського у Польщі дала нам знамениту пацифікацію, тобто каральні підрозділи військ польських окупантів у 1930 р., які прославились відкритим терором і масовим нищенням українських національних мас і української культури, дала нам закриття і висадження у повітря православних святинь на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метричними відомствами, систематичну колонізацію у набагато небезпечніших розмірах, ніж при ендецько-п'ястівському пануванні, війну з українськими культурними і кооперативними інституціями, політику Корпусу охорони прикордоння (Прикордонних військ Польщі) щодо перетягування цілих сіл із православ'я у католицизм на Волині і взагалі подвійну політику експропріації на всіх українських етнічних територіях, а конкретно: політику цивільної адміністрації і дику погромну політику не призначених для неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського, а особливо у пілсудчиків після його смерті, ожили й унаочнились вікові методи польської політики, яку проводили польська шляхта, магнати і єзуїти. Зрозуміло, що така внутрішня політика не могла зсередини консолідувати Польшу. Навпаки, вона мусила її тільки розкладати, розхитувати і швидко допровадити до стану цілковитого внутрішнього розладу. Війна 1939 р. перервала цей процес разом з існуванням Польщі. Між такими двома сусідами, як Німеччина і СРСР, у таких кордонах і при таких внутрішніх відносинах довго втриматись Польща не могла.

* * *

Двадцятиліття існування відновленої Польщі наочно показало, що для польської політики досвід історії не мав жодного значення, зате в ній дуже високо цінувалась традиція правління давньої шляхетської Польщі. Тепер, коли Польща лежить, знову між поляками знаходяться групи, які намагаються підходити до українців з гаслами і так званими ягеллонськими ідеями про спільні завдання і цілі у справі спільного «визволення». «Рівні з рівними», «За нашу і вашу свободу» — це гасла старі, як Польща, і скомпрометовані поляками протягом віків, але вони їх продовжують використовувати, шукаючи допомоги для власного порятунку. Немає сумніву, що Польща сама ніколи не буде такою силою, щоб витримати натиск зі сходу і заходу, особливо вона не може бути сильною, бо стиснута на своїй етнічній території. Але, власне, у тому і справа, що вона ніколи не думає про етнографічні кордони у випадку відбудови. Їй постійно усміхаються її історичні кордони з часів ягеллонської доби. Отже, зваблюючи українців до допомоги у відбудові втраченої держави, поляки фактично кличуть їх у нове польське ярмо. Інакше виглядала б справа, якби поляки хотіли спільними силами відбудувати Польщу і Україну як окремі держави на їхніх етнічних територіях. Тоді на цю тему з ними можна було б розмовляти поважно. Але справа у тому, що таких поляків нема, так само вони не визнають права на самостійне державне життя ні за білорусами, ні за литовцями. Ягеллонська комбінація «Польща, Литва і Русь» як «триєдина трійця» — це ідеал кожного поляка-мегаломана у житті й політиці, ось страшний хробак, який точить польську психіку і душу.

Із суто людських гуманітарних мотивів хотілось би співчувати польському народові, який нині потерпає, але коли прочитаєш у якихось «Східних кресах» (польська підпільна газета) таке орієнтовне політичне гасло для поляків, що є псевдоукраїнське прислів'я на Волині: «Коли було да, да — була біда, коли прийшло гут-гут, всіх дуже б'ють, а буде добре, як прийде «дзєнь добри», — то не можна не дивуватись не тільки політичній наївності автора революційної статті, але й обмеженості всього польського середовища, яке представляє автор. Як можна співчувати таким, хто невиправний навіть тоді, коли доля б'є його пекельно боляче. Звідки беруться такі наївні інтерпретації, і не тільки це, але і пропозиція іншим повірити у такий примітивний «афоризм», видуманий, безперечно, якимось поляком і підсунутий іншим як нефальшивий оригінал? «Бажання є батьком думки» — ось де треба шукати походження цього примітивного і наївного опису настроїв серед українського населення Волині. Поляки хотіли б, щоб так було, а тим часом нинішня дійсність Волині доводить, що там, попри страшну дійсність, ненависть до поляків своїми вогняними язиками сягає неба. Причину поширення такого прислів'я серед поляків знову треба шукати у певній їхній тезі, що випливає з мегаломанії, яку застосовували у своїй політиці щодо українців у всі історичні періоди. Ця теза полягає у такому мисленні: український народ (людці) у принципі є добрим, покірним, лояльним і навіть потрібним, якщо його ніхто не бунтує. А бунтували його колись українські православні шляхтичі, пізніше — козацькі діячі, тепер українська інтелігенція. Отже, це прислів'я, хоча й дурне, має велике значення для оцінки політичної ментальності і психіки сучасного поляка. Він схильний з найліпшою вірою думати, що так мислить, і на прихід цього бажаного «дзєнь добри» чекає на Волині кожний селянин, але зовсім не вірить у те, щоб там так мислив український інтелігент. Бо цей інтелігент завжди і всюди стояв і стоїть на перешкоді нинішньому поляку. Він хотів би з ним розмовляти на політичні теми, притягати його на свій бік, до своїх ідей, розкривати йому перспективи ідилії нинішнього гармонійного, мирного і навіть «братнього» українсько-польського співіснування, але рішуче і виключно тільки в Польщі, це означає у Польщі з Волинню, Галичиною і, може, навіть з правобережжям України.

* * *

Вдумуючись глибше в історію польсько-українських відносин, аналізуючи польську політичну ментальність, приходиш до глибокого досвіду, що ніколи з поляками ні до чого розсудливого і певного не дійдеш, якщо обстоюєш політичну незалежницьку і державницьку ідеологію українського націоналізму. Об'єктивні умови українського національно-державницького інтересу наказують жити у приязних відносинах з Польщею з огляду на великого спільного ворога — Москву. Але об'єктивні умови польського національно-державного інтересу наказують полякам жити у приязних відносинах з державною Україною ще й з огляду на польського західного сусіда — Німеччину. Але ці дві тези взаємно заперечуються, тому що поляки у своїй мегаломанії завжди будуть легковажити то однією, то другою небезпекою. І вони це робитимуть через те, що віритимуть у свою «силу», але досягнуту уярмленням українців, білорусів і литовців. На безумовне визнання української державності в українських етнічних межах вони не погоджуються навіть тоді, коли політично лежать напівпритомні, роздавлені колесом історії.

Яким є вихід з цієї ситуації, де вічним сусідом є Польща? Вихід простий! Блокуватися з поляками тільки тоді, коли у наших руках є принаймні така сила, як і в них. Тільки тоді вони шануватимуть наше право до життя і тільки тоді хоча б якийсь час дотримуватимуться підписаних з нами договорів. Наше тимчасове послаблення завжди використовують для себе, на що ніколи в нашій історії ми не йшли. Поляків схилити до лояльності щодо партнера можна лише силою і то переважаючою силою.