Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 48

За яким правом можуть ті, хто називає себе нашими союзниками, чинити так жорстоко? Якби це йшло від ворога, то частково було б зрозуміло, але що сказати про те, що роблять союзники, поряд з якими пліч-о-пліч воюють поляки? Чи то не підлі й жорстокі дії, не гідні будь-якого народу, людини? Винні ті, хто це робить, але й ті, хто дивиться, бачить, знає, але не реагує, хоч може і повинен. На вухо нам несміливо шепчуть, що за східні землі дістанемо західні землі. Чи це не смішно? Польща — це не шматок сукна, який можна відрізати з одного кінця і дошити з іншого. Польща не була і не є загарбницькою державою — чужого не хоче, але й свого відступити не може.

Дорогий нам кожний клаптик польської землі, але східні окраїни для нас найсвятіші. Як не як, ця земля дала найбільшого нашого проводиря і найшляхетнішу людину Тадеуша Костюшка, це земля Платерів, князя Сераковського, князя Семашка, Нарбутта, світлої постаті Траугутта і стількох героїв січневого повстання. Земля південно-східних рубежів дала нам Жулкевського. Тут стояла колиска Яна III, того «Лева півночі», який з високого замку у Львові побив об'єднані війська турків, татар і козаків. Тут Теребовля, яка завдячує своєю обороною польській жінці. Тут могила у Задворці — польські Фермопіли — тут кожний клаптик землі просякнутий польською кров'ю. Тут, нарешті, Львів — давній Левгород, найдорожче, найсвятіше зі всіх польських міст, завжди вірне. Місто, вірне Речі Посполитій, де зброю брали до рук жінки і діти, щоб його захистити, місто, у якому будинки позначені як місця героїчної оборони Львівських Дітей, місто відзначене Virtuti Militari, де єдиний у Польщі цвинтар Львівських Орлят, це місто завжди вірне — «semper fidelis».

І чи це можливо, щоб Річ Посполита Польща могла відкинути своє найвірніше дитя? Чи можливо, щоб поляки відмовились від східних земель? І чи не є страшним злочином, єдиним у своєму роді, те, що зараз відбувається на польській землі?

Чи Сполучені Штати, у яких пошанування свободи і прав людини так цінуються, можуть санкціонувати щось подібне? Чи пам'ять Пуласького і Костюшка погасла вже у серцях і умах тих, хто живе у країні «зіркового прапора»? Чи не відчувають вони бездонну недолю своїх братів і не можуть протистояти тому, що відбувається у материнському краї? Чи ніхто на світі не хоче і не може протидіяти цьому страшному історичному злочину?

Осередок R12

[МІСЦЕВЕ ЗВЕДЕННЯ]

23. II.44 р.

1. 22.11.44 о 10 годині під час промови губернатора Вехтера, який вітав з балкона дистрикту І батальйон дивізії СС «Галичина», серед інших прозвучали слова такого змісту: «…бо це не геройство і захист країни піти у ліси і мордувати беззахисних жінок і дітей». Український перекладач переклав ці слова так: «…бо на наші села нападають банди з лісів і мордують наших жінок і дітей». Взагалі весь переклад був заздалегідь тенденційно препарований.

Зазначений фрагмент промови Вехтера є першим публічним засудженням діяльності українських банд. Цікавий факт, якщо порівняти його з відповіддю представнику ПКОп 11.11.44 на аудієнції, де йому доповідалася справа українських вбивств. Губернатор тоді висловився, що це є неминучий наслідок більше як 600-річної польської політики на цій території.

2. Про моральні якості дивізії СС «Галичина» може свідчити такий факт: 19.11.44 після 21 години 15 членів СС «Галичина» напали на доктора Рудольфа Дуду на вулиці Личаківській поодаль від каплиці.

23. II.44 р.

Українська справа стає все більш гарячою. Накази українському населенню від підпільної влади виразно спрямовані на цілковите винищення поляків на цьому терені методом убивств. Через дедалі більшу небезпеку з боку українців отримую низку зведень, з яких одні описують розпачливе становище поляків, інші намагаються вказати засоби оборони на розсуд керівних діячів.

У додатку подаю два найбільш характерних зведення, отриманих 22.11.44 як спеціальні доповіді.

1. У відповідь на наказ, надрукований у підпільній пресі, залишатися будь-якою ціною на місці я отримав з інспекції Вишня від керівника ВВ «Морви», котрий одночасно є керівником відділу в українських справах, таку заяву, яку подаю дослівно як вияв настроїв населення, що перебуває під найбільшою загрозою. «Доповідаю: Хто вчасно не втік з Волині, був замордований. Поляки, які не поспішили, були змушені об'єднуватися у групи і пробивати собі дорогу для втечі, але й за цих умов їх загинули тисячі. З околиць Рівного на захід виїхав професор гімназії. Він визнав, що всі поляки, які не встигли вчасно виїхати, були вибиті до ноги. Керівні сфери Варшави заборонили втечу, наказали чинити опір німцям у разі евакуації зі сходу, вимагали уникати паніки. Тому треба організувати якийсь захист польського населення, розпорошеного серед українців, згромадити його у більші осередки, вислати туди підрозділи нашої підпільної армії, доставити зброю і набої. Якщо ми не в змозі це зробити, то слід принаймні відкликати людей з присілків і хуторів у більші населені пункти, зайнятись організацією безпеки, доставити харчування, забезпечити опіку. Допомога втікачам, які рухаються на захід, повинна бути так організована, щоб німці не зосереджували їх у таборах примусової праці. Наводжу приклад: через Судову Вишню їхали польські втікачі на фурах під конвоєм двох солдатів СД. Біженці питали по дорозі, чи у Перемишлі (станція призначення) їх не помістять у табір, бо якщо так, то вони можуть утекти. Ніхто не міг їх про це поінформувати. Турбує відсутність опіки над польським населенням та відсутність організації.

Не знаю, на що розраховують керівні сфери у Варшаві, вважаючи рятування від вірної смерті панікою. Я не можу втручатися у цю справу, але попри все мені здається, що у справі польського населення на Волині щось не все було в порядку з нашого боку, що можна було зайнятися ним, захистити його або вивезти на захід. Адже військове керівництво евакуює і переселяє цивільне населення під час військових дій, щоб захистити його від знищення. Якщо ми настільки слабкі, що не можемо організувати захист населення від винищення, то дозвольмо йому, аби само рятувало своє життя. Якщо будуть люди, землю можна відібрати знову, але людей не воскресити.

— Наказ, що забороняє евакуацію, може розглядатись лише як прояв розпачу: загинуло стільки, то нехай гине решта. Крім такого коментування наказу цивільним населенням, інші коментарі подають це як приклад цілковитого безсилля правлячих кіл. На мою думку, ми повинні врятувати і вивести те населення, яке не має жодної іншої надії на порятунок, а залишити тих, хто має умови для збереження життя. Це не моя справа, але влада повинна знати розташування польського населення серед українців, умови його безпеки, плани охорони — чи шляхом боротьби, чи шляхом переміщення у безпечні місця. Мені здається, що нашою метою є не тільки боротьба з німцями, сам зголосився добровольцем, щоб зайняти пост на сході. Але треба тверезо розглянути ситуацію і постаратись врятувати якнайбільшу кількість польського населення у будь-який спосіб, а не залишати його без керівництва, директив, оборони і допомоги.

Або організація ефективної оборони, або евакуація польського населення на захід, іншого виходу не бачу. Коли ж не зробимо цього, все польське населення буде помордоване, ущент винищене, і проблема польськості цих земель буде трагічно вирішена».

/-/ підпис керівника осередку

2. Після доповідей про підготовку українців до боротьби з поляками інший інформатор перелічує такі засоби оборони: а) за посередництвом підпільної преси і через усну інформацію належить повідомити польське населення Львова про підготовку українців уЛьвові; б) з огляду на вищенаведене польське суспільство повинно бути підготовлене до ворожих українських дій, щоб відбити всі атаки; в) треба своєчасно підготувати засоби оборони, убезпечити будинки, квартири від несподіваного вторгнення, порозумітися з сусідами з метою організації спільної допомоги; г) звернути увагу на сусідів-українців, не вірити їхній брехливій лояльності;