Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 80

Зрозуміло, що на всі ці аргументи пропаганда Радянського Союзу висуває свої контраргументи, особливо запекло збиваючи пункт 6 про нашу толерантність щодо українців і білорусів перед 1939 р. Тому неупереджений слухач, наприклад англійський чи американський, буде вірити трохи одній і трохи другій стороні. Але кожного такого неупередженого слухача найбільше переконали б наші виразна і зрозуміла заява і зобов'язання, що у майбутній Польській Державі забезпечимо українцям і білорусам широкі політичні, економічні й культурні права і що виконаємо всі їхні пропозиції у цьому напрямку. Тут не йдеться про загальні фрази, а про точне формулювання і уточнення програми. Це мало б величезне значення як щодо думки наших союзників, так і щодо наших українців і білорусів, серед яких можна було б створити сприятливі для нас течії, що також вплине на хвилю рішень. Очевидно, що це не вплине на позицію тисяч убивць і українських низів, які вбили тисячі поляків, але вплине на ставлення значно спокійнішого білоруського суспільства, а також на певні кола української інтелігенції, яка зі страхом дивиться на злочини своїх земляків.

Прийняття таких рішень і оголошення таких зобов'язань від імені польського народу є важким з усіх точок зору. Перша трудність має швидше технічну природу і випливає з двозначності нашої легальної державної влади, поділеної між еміграцією і краєм. Уряд і Національна Рада, які перебувають на еміграції, природно, відірвані від краю і настроїв, які там панують. Край створює настрій і поведінку суспільства, а уряд у нинішніх умовах презентує їх тільки назовні. Поведінку польського народу нині формує не позиція уряду, а тільки позиція крайових діячів. Ці діячі вже зробили один поважний крок у цьому напрямку у відозві Крайового Політичного Представництва, яке об'єднує чотири серйозні партії, а саме Народову Партію, Партію Праці, Польську Людову

Партію і Польську Соціалістичну Партію, від 30 липня 1943 р. Ця відозва закликає українців до повернення з помилкової дороги і запевняє, що у відродженій Речі Посполитій вони будуть мати свободу розвитку. Ця відозва, принаймні формально, висловлює думку значної більшості наших політичних угруповань, бо «Крайове Політичне Представництво», яке її оголосило, представляє чималу низку партій від правиці до лівиці. Безсумнівно, інші серйозні політичні групи, які були поза Крайовим Політичним Представництвом, наприклад так звані санаційні угруповання, не займають зовсім іншої позиції, а тільки представники широких кіл нашого суспільства Червенської Землі репрезентують зовсім іншу думку, а з політичних угруповань — крило Народової Партії, яке вже під час війни відірвалось від цієї партії (так звана Президія Союзу), і Народово-радикальний Табір. Ці групи і осередки репрезентують засади гострого курсу у ставленні до українського руху як до політичного руху, не вважаючи «українців» народом, а тільки політичною течією, хоча визнають, що ця течія охопила всю «руську» інтелігенцію і 70 % селян Червенської Землі. Ці групи, як ми вже сказали, представляють принципи гострого курсу щодо українців, одночасно зазначаючи, що «лояльні русини» зможуть разом з нашим народом розділити плоди перемоги. Не хочемо у цьому місці зупинятися на сутності проблеми, її ми розглянемо у наступній частині цієї праці, наразі ми тільки стверджуємо, що з позиції нашої закордонної політики і пропаганди було б, без сумніву, корисно, якби ми, як організований народ, рішуче стали на позицію толерантності щодо українського середовища у цілому. Очевидно, що жодні мотиви й інтереси не можуть вимагати від нас, щоб ми виправдали і наперед проголосили невинними тисячі злочинців і вбивць, але йдеться, однак, про те, щоб ми їхні провини у політичному значенні не переносили на весь український народ.

2.

Як у просторі кожний предмет має інакший вигляд з різних позицій, так і в політиці та сама проблема виглядає інакше з позицій різних політичних середовищ. Кожне середовище дає можливість подивитись на інші течії і тенденції. Щось одне бачить поляк, який цікавиться українським питанням і який нині перебуває у Львові, інше бачить також поляк у Варшаві, а ще інше у Лондоні. У кожному з цих середовищ спостерігач має можливість пов'язати українську проблему з різними проблемами, і у кожному вона формується інакше у загальному цілісному спостереженні цілісності політичних явищ. Ми не думаємо тут про точку зору англійця з Лондона, поляка з Варшави і поляка зі Львова, а тільки хочемо українську справу розглянути виключно з польської точки зору, але ця точка зору охоплює одні горизонти у Лондоні, інші у Варшаві й ще інші у Львові.

Погляд з точки зору Лондона дасть, очевидно, найширшу перспективу. Тут керуються війною, тут кується перемога, тут готується майбутня Європа, звідси будуть правити Європою.

Британська імперія і Сполучені Штати ведуть війну з Німеччиною не за Гданськ і не за Польщу, а тільки тому, що відчули безпосередню загрозу з боку гітлерівської Німеччини, однак ця війна має ідеологічний характер. З одного боку воюють сили зверхності, насильства і гноблення, а з іншого, не враховуючи Радянського Союзу, чий альянс з англосаксами є суто випадковим, — демократії і толерантності.

Певною мірою подібний розклад сил вимальовувався вже під час Першої світової війни. Перемога ідеї демократії і міжнародної співпраці викликала як продукт Першої світової війни принцип самовизначення народів. Той принцип становить великий прогрес в ідеології міжнародних відносин, але розвиток відносин за короткий час показав і свої погані боки: він призвів до розпорошення і балканізації Європи. Стара Європа поділилась на низку малих державок, які взаємно пересварились між собою, що призвело до хаосу з політичної й економічної точок зору. Наступним результатом стала претензійність великих і малих імперіалізмів і націоналізмів, які мусили призвести до загострень і війн. Майже всі держави були незадоволені своїми кордонами, за винятком тих, які після 1914 р. не змінили своїх кордонів, і майже всі держави пересварилися майже зі всіма своїми сусідами. Отже, ця ситуація, дійшовши до абсурду, викликала різку реакцію і пошук шляхів відступу. Після розпорошення Європи згідно з природним для історії маятниковим рухом прийшла черга на об'єднуючі, універсальні течії. Такою ластівкою була туманна Панєвропейська концепція, що, як і кожна окрема ластівка, не принесла весни. Другою такою об'єднуючою універсальною течією є комунізм, який вже увійшов у практичну політичну діяльність зі значними результатами. Третім, нарешті, певною мірою став гітлеризм з проголошуваним ним пропагандистським гаслом єдності європейського континенту в боротьбі проти комунізму, жидівства і плутократії. Треба звернути увагу, що загарбання Німеччиною майже цілого Європейського континенту (якщо Радянський Союз зарахуємо до Азії) і управління цією територією впродовж кількох років Другої світової війни не минуть без впливу щодо утвердження на цій території об'єднуючих течій, хоча й не тих, які мала намір зробити Німеччина. Але в кожному разі всі більші і менші держави вже звикли до думки, що можна вести планове господарство, виробництво і обмін товарами на міжнародному рівні і що в Європі може існувати сила, яка вирішує, скажімо, прикордонні спори арбітражем, як, наприклад, словацько-угорський чи угорсько-румунський спір.

Це все є лише вступом і підмурівком повоєнної політичної системи, у якій, безсумнівно, об'єднуючі, універсальні течії знайдуть своє повне вираження. Англія і Сполучені Штати не випустять зі своїх рук штурвал правління Європою. Буде ще один серйозний претендент до захоплення цього штурвала: Радянський Союз. Але ми наперед виключаємо можливість отримання СРСР вирішального впливу на наші відносини. Якби це настало, то всі наші розрахунки стали б зайвими, бо до крихти будемо захоплені СРСР. Тому ми робимо цей аналіз на випадок, якщо вирішальний вплив на польські відносини матимуть англосаксонські держави.

На яких засадах англосакси будуть організовувати своє правління в Європі, легко передбачити, якщо взяти до уваги їхню психіку, яка відбилася, між іншим, у цілій низці їхніх висловлювань уже під час нинішньої війни. Такою принциповою відповіддю є так звана Атлантична карта, оголошена 14 серпня 1941 р., до якої включено серед інших такі принципи: у пункті 6 висловлюється сподівання, що після остаточного усунення нацистської тиранії встановиться тривалий мир, який гарантуватиме всім народам можливість збереження безпеки у межах власних кордонів, а всім людям у власних країнах дасть змогу жити вільно, без страху і нестатків. У пункті 8 зафіксовано переконання, що як з реальних, так і з духовних мотивів усі народи у світі мусять нарешті припинити застосування насилля.