Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола. Страница 82

І як би тепер поводилась наша українська меншість у разі створення незалежної України за Збручем? Це буде залежати від двох моментів: 1) від ставлення Зазбручанської України до Польщі, 2) від ставлення Польської Держави до нашої української меншості. Якщо наша закордонна політика зможе привести до зближення з новою Українською державою, що зробити буде неважко, а наша внутрішня політика дасть нашим українцям можливість культурного, економічного і політичного розвитку в межах Польської Держави, то це вирішальним чином вплине на пацифікацію сепаратистських тенденцій наших українців. Найбільш ідейно і національно мислячі особистості переїдуть до нової Української держави, де матимуть надмір можливостей докласти своїх зусиль і де відсутність антипольських тенденцій остудить їхні гарячі голови, а особистості помірковані, опортуністичні, злидарі будуть проявляти лояльне ставлення до Польської Держави. Але одне треба сказати: у житті народів ніколи не можна приймати загальних передумов про лояльність національної меншини. У разі нового катаклізму і сприятливої кон'юнктури галицькі українці безсумнівно проявили б тенденцію до об'єднання з Наддніпрянською Україною, і на це нема ради. Чи дамо їм максимум прав, чи будемо проводити щодо них політику винищення, результат у загальних рисах буде однаковим. Різниця може полягати лише в тому, що при нашій політиці винищення ці українські тенденції будуть проявлятись у більш дикий і жорстокий спосіб.

Ті, хто вважає, що політика толерантності не заспокоїть українців, бо, коли отримають багато, захочуть дістати ще більше, нехай звернуть увагу на те, що коли буде існувати українська національна держава за Збручем, у ментальності і політиці українців мусить настати принциповий перелом. Провідні ідеї їхньої політики зазнають абсолютних змін. У гру ввійде новий чинник, тобто державний інтерес, інтерес їхньої молодої держави. Зіткнувшись ще раз із практичними проблемами влаштування свого державного життя, навчаться працювати конструктивно, навчаться мислити державними категоріями.

Усі ці роздуми мають ніби теоретичний характер, бо, як ми сказали, не бачимо у найближчій перспективі можливості відокремлення України від Росії. Мало того, не передбачуємо, щоб безпосередньо після нинішньої війни наша політика могла у якійсь формі підтримувати відцентрові тенденції у Радянському Союзі або щоб взагалі була спрямована проти Радянського Союзу. Отже, як бачимо, у цьому контексті перспективи відокремлення України від Росії є дуже далекими і, здається, малореальними. Але дійсність може скластись цілком інакше, ніж наші передбачення, і тоді вона не повинна застати нас зненацька. Тому мусимо дивитися далеко вперед і охоплювати широкий горизонт, а також робити передбачення і осмислення, які стосуються і далекого майбутнього. Ніколи не відомо, яким буде перебіг подій і чи кон'юнктура для тих чи інших рішень не виявиться реальнішою, ніж початково можна було передбачити. Отже, треба осмислити в цілому політичні проблеми і проробляти передбачення для різних варіантів, бо тільки такий всебічний аналіз окремих елементів дасть змогу нам обрати відповідну дорогу.

Роздуми щодо можливості розгрому Німеччини і Росії не приносять нам позитивних реальних перспектив. Не можемо на цьому будувати наше почуття безпеки. Доходимо до переконання, що мусимо і надалі рахуватися з наявністю двох потужних і особливо небезпечних сусідів. До 1918 р. нашою єдиною і найвищою метою було відновлення незалежності, вважаючи її найбільшим добром, а сьогодні вже знаємо, що незалежність сама по собі не гарантує вільного розвитку народу і не дає йому безпеки. Це пов'язане з тими інтегруючими течіями, про які мова йшла вище. На жаль, ми не належимо і, скажемо щиро, не маємо шансів належати у найближчому майбутньому до першорядних держав, які сьогодні відіграють і у найближчому майбутньому будуть відігравати вирішальну роль у формуванні життя інших більших чи менших держав. І для кожної з тих «більших і менших держав», а в кожному разі і для нас, хто залишається у такому грізному геополітичному становищі, є тільки дві дороги: або підпорядкуватись цілком одній великій державі, або створити якомога більшу федерацію менших держав, яким загрожує небезпека, і таким чином створити силу, що могла б протистояти претензіям великих держав.

Ідея федерації, або, вживаючи польський історичний вираз, унії, концептуально вже визріла. Її піонером і провідником був генерал Владислав Сікорський, чия трагічна смерть, безсумнівно, стала ударом для цієї ідеї. Можна мати застереження, що ця концепція ще недостатньо реально визріла через те, що реалізація федеративної ідеї вимагає готовності до компромісу між партнерами щодо всіх спірних проблем, і сьогодні ще важко орієнтуватись, чи існує така готовність. У кожному разі можемо поставити тезу, що для нас федерація є життєвою необхідністю, є питанням «бути чи не бути», і якщо до такої федерації не дійде, то зможемо собі сказати, що ми цю війну програли, хоча можемо мати успіхи і здобутки іншого характеру.

Така федерація, якщо вона має представляти якусь силу, повинна бути якнайбільшою, що означає — охоплювати якнайбільше держав. У найширших концепціях тут ішлося б про такі держави, починаючи від балтійських на півночі і аж до балканських на півдні. Зазначимо, що вступати у ту гру будуть тільки малі народи. Це має свої добрі і погані боки. Добрим боком є те, що ми будемо серед тих народів найбільшими, тобто природним чином зможемо відігравати серед них першу роль за умови, що не будемо про це задоволено трубити спогорда і тішитись передбаченим для нас керівництвом, бо те наперед викликало б недовіру і підозру наших партнерів, тому нашу провідну роль треба заслужити реально повним зусиллям і розумною думкою, внеском нашої праці. А поганим боком є більша розбіжність і важче погодження різних дрібних антагонізмів. Кориснішим було б згрупування більших рівнозначних партнерів, ніж десять малих, як, наприклад, Литва чи Словаччина. Ідеалом було б введення до цієї федерації України. То був би великий партнер, який являє собою серйозну кількісну силу, а крім цього, залучення України підтвердило б поділ Росії.

Очевидно, що ідея федерації вимагає компромісів, наповнених лояльністю щодо суттєвих спірних проблем. Хто цього не розуміє — не розуміє ідеї федерації. Тим часом деякі наші федералісти одним подихом висловлюють бажання федерації Польщі і України, разом з тим вимагаючи, щоб Польщі перепала широка смуга українських земель на схід від Румунії з метою забезпечення нам доступу до Чорного моря. Як поставилась би у такому випадку Україна до ідеї федерації атакою Польщею, з державою, виразно і безсумнівно до неї загарбницькою, щодо цього федералісти такого типу не замислюються…

Проголошення такої федерації мало б значний вплив на внутрішні відносини кожного з учасників федерації. Необхідним буде створення максимуму взаємної довіри між окремими партнерами і усунення всього того, що порушувало б гармонію взаємин. Звідси випливає необхідність широкої толерантності відносно всіх національних меншин у всіх федеративних державах. Ідея федерації повинна послідовно усунути національний шовінізм і всі прояви націоналізму, бо це є ідея співпраці і гармонії, а не піднесення і панування одного народу над іншим.

Маємо прекрасний урок на ситуації німців у Другій світовій війні. Німці проголошують принципи «нового ладу» в Європі і змогли добровільно підпорядкувати собі кілька малих держав, наприклад Угорщину, Румунію, Болгарію. Відомо, що найбільшу недовіру цих держав до Німеччини викликає її ставлення до польського народу. Якби це ставлення сформувалось як толерантне, то безсумнівно, що ці держави мали б значно більшу довіру до Німеччини. Здається, керівні німецькі діячі розуміють цю проблему.

Як ми зазначали, нова центральноєвропейська федерація є елементарною життєвою необхідністю як для Польщі, так і для інших зацікавлених народів. Не підлягає сумніву, що утворення такої федерації буде підтримане Великою Британією, але буде поборюване Радянським Союзом, який хотітиме бачити Центральну Європу розпорошеною, а не об'єднаною. Як ми вже згадували, всі наші розрахунки базуються на припущенні, що Радянський Союз не буде мати домінуючого впливу в цій частині Європи. Якщо до утворення такої федерації не дійде безпосередньо після війни, а таку можливість також мусимо передбачити, тоді наша політика повинна з найбільшою пружністю проявити якнайкращу активність на цьому напрямку, щоб реалізувати утворення федерації у якнайшвидшому темпі. Це вимагатиме багато досвідчених і всебічних дій. Треба буде усунути всі психологічні перешкоди у своїх і чужих, треба буде викликати максимум довіри до нашої ідейності і безкорисливості, треба буде рішуче усувати все те, що розділяє окремі народи, що їх відштовхує і знеохочує, що викликає національні антагонізми, що будить національний егоїзм. Цьому наказові польських державних інтересів треба підпорядкувати всі проблеми! Само собою зрозуміло, що застосування у нашій внутрішній політиці принципів толерантності і поміркованості стосовно національних меншин, а також створення можливостей для їхнього розвитку буде першочерговим чинником, який збуджуватиме довіру до нас, тоді як політика гноблення національних меншин матиме повністю протилежний наслідок.