Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола. Страница 21

Лише у третій фазі (1936) боротьбу з Церквою доручили такій силі, яка могла справитись із протестами. Це було «збройне плече народу» — Військо Польське. Велика сила, але і завдання було непросте: католичення кількамільйонного православного населення від Красногоставу до Острога чи, принаймні, до Бугу, перетворення українців на справжніх поляків, натхнених шляхетським духом. У цьому розкладі боротьба з церквою була тільки фрагментом великого цілого.

Полонізація українців, яка була постійним безперервним процесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гостроти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Коменданта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду — Генерального Інспектора Збройних Сил — він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генералом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли поставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незважаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туманних польських зведень і більш виразних українських [31], Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продовження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.

Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, — пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, занадто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. — М.С.) проблему української меншини або принаймні звести її до дріб'язкового питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обмеження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних потреб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шляхових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях [32].

Авторитарне твердження представника командування військового округу, що «Польська держава… повинна на території Холмщини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943–1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстремальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення розкладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політична сила Польщі.

Навпаки: його підтримали всі союзи, спілки, федерації, ліги, кола і подібні товариства польського суспільства, підключившись чи приєднавшись до тієї екстремальної програми. Так, 11 грудня 1936 року в Любліні виник Координаційний Комітет під керівництвом командира Округу II Корпусу генерала Мєчислава Сморавінського, який мав на меті ревіндикацію усіх релігійних споруд на Холмщині і Волині і ліквідацію церкви на Прибужжі. До складу Комітету входило понад 20 громадських організацій Любельщини і Волині (див. документ 1), які представляли польське населення. Органом Комітету був штаб самостійного відділу військової безпеки ДОК II на чолі з підполковником Зигмунтом Крогульським. Керівництво акцією повернення здійснював командир 3 дивізії піхоти Легіонів у Замості генерал бригади Брунон Ольбрихт, а з 21 травня 1938 року його заступив полковник Маріан Турковський.

Директиви щодо роботи Координаційного Комітету знаходимо у різних висловлюваннях групи полковників, які визначали політику держави. Згадаймо висловлювання підполковника Маріана Зиндрам-Косцялковського (віце-голова безпартійного блоку співпраці з урядом, 1934–1935 — міністр внутрішніх справ, 1935–1936 — прем'єр, 1936–1939 — міністр соціальної опіки), який у 1936 році так відповів на депутатське звернення у справі української освіти:

«Не буду дискутувати про Волинь як про українську землю. Це ні до чого не приведе, і ми з вами спільної мови не знайдемо. Не заперечую, що на Волині є етнічна маса, яку ви називаєте українцями. Зрештою, я тільки із ввічливості вживаю термін «українець» замість «русин». Але зрозумійте, панове, що тут є Польща, і єдиний шлях для цього населення — повна асиміляція. А ви, шановні панове, замість допомоги уряду, ятрите справи, давно покриті мохом. Прошу вас, не вважайте мене за українофоба. Я не ворог українського народу. Я не забираю у населення права розмовляти тією мовою, якою воно хоче, але державна мова є польська, і тільки цією мовою може проводитись навчання у школі» [33].

«Такою була, — коментує Пастернак, — офіційна позиція польського уряду у справі Волині, української землі, яка виявляє традиції Галицько-Волинської держави і довела на виборах 1922 року, що має принаймні 75 % українського населення. При такій позиції уряду Холмщина і Підляшшя не мали найменшого шансу захистити свої права. Але навіть найслабша фантазія не могла уявити, що в центрі Європи, в Польщі, яка завжди хвалилась, що є «передмурівком християнства», дійде до руйнування християнських святинь урядом християнської держави. Це настільки ганебні факти, що сучасні польські історики на мають відваги про них говорити».

27 жовтня 1937 року генерал Ольбрихт видав від імені командування дивізії розпорядження, в якому накреслив завдання полонізаційних заходів на Холмщині. Після уточнення вихідних положень командир наказав розробити план дії на кілька десятиліть, що повинен бути реалізований адміністративною владою, військовими, учителями, духовенством, польськими громадськими організаціями і т. д. Таким чином, повітові коменданти повинні були приготувати дані, скільки поляків перебуває на їхній території, скільки православних русинів і скільки русинів, які вважають себе за національністю поляками (!?), показати графічно на схемі у масштабі 1:50 000 з розподілом на окремі села, характеризувати рівень активності русинів, розпізнати парцеляційні можливості («доручаю простежити, щоб на парцельовану землю не впускався непольський елемент»), вимагати, щоб землю віддавали полякам з Західної Польщі, встановити, де і які є церкви. На основі такої інформації коменданти повітів повинні були опрацювати індивідуальні плани діяльності, а потім видати інструкцію діяльності для старостів, гмін, шкільної і фінансової влади, духовенства і війська. «Наприклад, в інструкції для ксьондза (…) належить рекомендувати, щоб він викладав релігію і православним дітям, готував їх до першої сповіді, у бесідах постійно нагадував цим дітям, що їхні предки були католиками, а православ'я прийняли з примусу; залучати православних до участі у католицьких богослужіннях і т. п.». Ольбрихт зазначав, що на підставі повітових планів опрацює план для всієї Холмщини, погоджуючи його з воєводою, єпископом, куратором тощо, щоб він був для всієї влади у регіоні «безумовно обов'язковим» [34]. Правові основи для керівництва діяльністю «всієї влади у регіоні» не наводились, бо право кадука цього не вимагає. Інша справа, що частина цих рекомендацій була просто нісенітницею — як, наприклад, можна було залучати православних до католицьких богослужінь? — але те нікого особливо не хвилювало.