Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола. Страница 22

Обіцяний для всієї Холмщини план був виданий генералом Ольбрихтом (див. документ 2). Він був схожим на рекомендації: невідомо було, наприклад, хто мав виступати проти відправ у церкві українською мовою — православні чи католики, як можна було «поборювати» змішані шлюби, не взяті у костелі, як виселити усіх непольських громадян до Росії, хто в рамках громадських акцій повинен був приймати рішення про ліквідацію церков. Щоправда, техніку вирішення певних справ показано чітко: спочатку організовано зразкову ухвалу Стрілецького Союзу з Томашівського повіту, потім розіслано її у регіони як зразок до наслідування (див. документи 3 і 4). Там було все, крім пояснення: яким законом «Стрілець» вирішує справи православного населення? Такі ухвали, як «голос польського народу», створювали координаційному комітету можливість звертатись за рішенням навіть до центральної влади (див. документи 5 і 11, стосовно полонізації назв місцевостей). Винятковою, врешті, непристойністю вирізнялись дії Комітету стосовно православного духовенства: під загрозою штрафів і адміністративних виселень змушували їх до виконання протиправних розпоряджень (див. документи 6 і 7), у яких категорично стверджувалось, що «до Бугу мовою викладання у школах є польська і всі предмети включно з релігією повинні вестись польською». Верхом фарисейства стало винайдення вигаданої релігійної групи «Товариство поляків православної віри», яке було утворене для розколу «руського табору» (див. документ 8). Байку про існування «православних поляків» пізніше повторювали навіть після війни.

Коли минув шок від першої фази боротьби Польської держави з церквою, населення почало будувати нові храми. Там, де дозвіл на спорудження був неможливим, будували велику хатину, пристосовану до відправи служби, і називали молитовним будинком. У третій фазі ревіндикації ті будинки нищились таю само, як і церкви. І тому виявляються розходження у порівняіші списків ревіндикації, складених різними авторами.

Готуючись до третьої фази ревіндикації, люблінський воєвода ще в 1937 році звертав увагу MOiWR (МОіВР), що наступна «розбірка» може загрожувати громадській безпеці (див. документ 10). «Військові чинники не мали таких застережень, — стверджує М. Папежинська, — тим не менш вся акція готувалась дуже старанно з точки зору пропаганди. У квітні і травні 1938 року згідно з розпорядженням голови Координаційного Комітету при DOK II були організовані або ініційовані збори і мітинги католицького населення, на яких ухвалювали резолюції з вимогами, в тому числі руйнування замкнених церков. Одночасно замикались (опечатувались) деякі діючі церкви, які не передбачались на парафії, і духовних осіб карали за відправу у них служб. Велику роль у творенні відповідної атмосфери відіграла проурядова преса, яка широко інформувала про такі збори, публікувала ухвалені на них резолюції і власні аргументи за ліквідацію «зайвих» церков (с. 125).

Саме руйнування церков тривало недовго — близько двох місяців, від половини травня до половини липня 1938 року. За розпорядженням координаційних комітетів його проводила адміністрація з допомогою польської молоді (переважно з місцевих відділів пожежної охорони), саперських підрозділів, в'язнів або найманих робітників під захистом війська чи поліції. Натовп людей лементував, коли на землю кидались винесені з церкви образи, книги і літургійні шати, церковний інвентар (див. документ 12), після того починалось руйнування церкви. Нищили огорожу, цвинтарі, рубали дерева, нівелювали і засівали травою територію, де знаходилась церква. Для утихомирення збуреного населення поліція приводила собак. Не дали результату депутатські звернення до Сейму і Сенату, меморандуми до президента Мостицького, маршала Ридз-Смігли і Президії міністрів. Як писав люблінський воєвода до командира OK II, 16 липня 1936 року акцію закінчено з таким результатом: розібрано 91 церкву, 10 каплиць і 26 молитовних будинків, костелу передано 3 церкви, у 4 каплицях влаштовано морги, закрито одну церкву, а у Щебжешині, повіт Замость, церкву «частково зберегли у вигляді пам'ятних руїн» (див. документ 15). На жаль, воєвода не зазначив, що святиню збудовано вже у 1184 році, а її руйнування затримано лише після телефонного наказу з Варшави, викликаного також телефонною скаргою з території руйнування. Звіт був досить обережний, костелу передали не З, а 31 церкву, серед яких такі пам'ятки з часу перед Брестською унією, як церква у Корниці — 1578 року, 2 церкви у Кодні, збудовані до 1596 року, собор у Білій Підляській — 1582 року, собор у Холмі — 1596 року і у Замості — 1589 року. У двох церквах було розміщено польські школи — інших на території Холмщини не було. Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 святинь, їм залишилось 49 парафіяльних церков, 5 філій і один монастир. Серед зруйнованих і переосвячених на костели церков жодної не збудували уніати, 52 збудовано вже у XX столітті, з них 10-у міжвоєнній Польщі. Варварство тодішньої католицької влади відрізнялось від «переможного маршу» через Україну безбожного більшовизму тільки тим, що Польща не мала свого Сибіру для розміщення схизматичного кліру.

Ні католицький клір, ні папський нунцій у Варшаві не подали на цю тему жодного голосу, ніби нічого і не відбувалось. Тільки митрополит Андрей Шептицький після закінчення акції оголосив пастирський лист до єпископів, капітул і всього греко-католицького духовенства, закликаючи до молитви за переслідуваних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. Публікацію листа у газетах цензура конфіскувала, але його прочитали у всіх уніатських церквах і надрукували за межами Польщі. Послання Синоду православної церкви у Польщі також було конфісковане. Делегація віруючих, яка у червні 1938 року прибула до Варшави з запитом, не дістала навіть аудієнції у міністра сповідань і підкорилася пораді одного з чиновників міністерства: «їдьте додому, шкода сліз».

Але надбужанські події знайшли відгук у крайовій і закордонній пресі, особливо у США і Канаді. У Вінніпезі відбулась демонстрація за участю 10 тисяч українців. Українська делегація відвідала канадський уряд з проханням втрутитись у Лізі Нащй, в американських містах було влаштовано мітинги протесту. Своєрідним курйозом став демарш у Міністерстві закордонних справ, яким радянський посол у Варшаві протестував проти порушень відповідних положень Ризького мирного договору в галузі захисту релігійних і національних прав українців у Польщі. У повітрі висіла загроза війни з Німеччиною, тому на вимогу міністра Беска Міністерство закордонних справ наказало старостам, війтам і поліції повідомити новонаверненим католикам, що вони можуть повернутись у православну віру.

Над Бугом нависла на кілька років лиховісна тиша.

Документи 1-33

Звіт № 1 пленарного засідання Координаційного Комітету при ДОК II у Любліні від 4 червня 1937року.

Присутні:

Командир округу корпусу № 2 генерал бригади Мечислав Сморавінський.

Помічник командира OK II полковник дипломований Стефан Івановський.

Начальник штабу OK II підполковник дипломований Вацлав Будревич.

Керівник самостійної підготовчої референтури безпеки військового штабу ДОК II майор дипломований Станіслав Крогульський.

Керівник секретаріату польських товариств у Львові майор дипломований Домонь.

Керівник самостійної освітньої референтури штабу ДОК II капітан Жарський.

Представники влади і гості:

Начальник доктор Хмельніковський — представник Любельського воєводи.

Віце-воєвода Конопацький — від імені Волинського воєводи. Інспектор Васьнєвський — представник куратора Любельського відділу освіти.

Інспектор Шоен — представник куратора Волинського відділу освіти.

Начальник суспільно-політичного відділу уряду Волинського воєводства п. Стефаніцький.

Професори католицького Люблінського університету: п. Ігнаці Шума; п. Вітольд Крижановський; п. Скварчинський; п. Зигмунт Кукульський; п. Антоні Козловський — представник ЗНП Люблін; п. Б.Янковський — представник ЗНП Волинь; п. 3. Сурдацький — представник Католицького товариства молоді Люблін; п. Стефан Сікорський — представник Спілки сільської молоді «Сівба». /