Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола. Страница 4

У той же час польська окупація, яка тривала у два рази довше (від половини XIV століття до першого поділу), принесла фатальні наслідки. А саме:

— конфісковано нерухомість руських князів і бояр, які захищали свою землю від поляків;

— на цих землях ліквідовано одвічне руське право, аби запровадити польське і німецьке, нав'язуючи одночасно польську мову як службову, адміністративний устрій і шляхетське самоуправління;

— майже повністю полонізовано українську шляхту, залишаючи народ без керівної інтелектуальної еліти;

— спираючись на Магдебурзьке право, яке допускало до правління тільки католиків, відділено українське міщанство від міського самоврядування, обмежуючи його права у таких царинах життя, як торгівля, ремесло, придбання нерухомості чи користування релігійними свободами;

— поневолено селян, які становили більшість народу, забираючи у них навіть особисту свободу;

— роз'єднано народ з точки зору релігії, що призвело до багаторічної внутрішньої боротьби.

Після приєднання у 1619 році останньої української землі — Сіверщини Польща досягла вершини економічного добробуту. Його джерелом були, головним чином, українські провінції Речі Посполитої, де, крім здавна заселених територій, досить швидко було колонізовано розлогі степи на обох берегах Дніпра. Все населення сотень міст і містечок, тисячі сіл і хуторів працювали на колонізаторів. Ось що пише на цю тему сучасний польський історик: «Ростуть казкові магнатські маєтності, сягаючи фантастичних розмірів, як, наприклад, відома і згадувана нами «держава» Вишневецьких на Задніпрянщині. Маєтність Вишневецьких збільшувалась з вражаючою швидкістю. Ще у 1630 році цей рід володів лише 616 господарствами, у 1640 році — вже 7603, а п'ятьма роками пізніше, за три роки перед вибухом повстання, майже 38 тисячами, в яких на потужного «Ярему» працювало 230 тисяч підданих! Ці маєтки принесли в період перед війною 1648 року — як вказують деякі польські джерела — близько 600 тисяч тодішніх польських злотих доходу!

Інші магнати не дорівнювали Яремі Вишневецькому, але і їхні маєтності були великими. Наприклад, гетьман Станіслав Конєцпольський, який розгромив козаків, прихильник якнайтвердішого курсу в Україні, володів територією Брацлавського воєводства, для якого відомий список подимного тільки з 1629 року становив аж 18548 господарств.

Концентрація землі в руках нечисленних магнатських родин була величезною. У Київському воєводстві мешкало 27 родин латифундистів, які становили тільки 7 % загальної кількості землевласників, але зосередили у своїх руках 67 % усієї землі. Ще більш показовими були цифри для іншого воєводства України — Брацлавського. Тут у руках 7 % магнатів опинилось 80 % землі» [3].

Безплатна праця мільйонів людей приносить власникам латифундій казкові прибутки. Незліченні тисячі тонн пшениці, стада великої рогатої худоби й коней, сировина з лісу — дерево, живиця, поташ, шкіра і хутро — все це йшло через Гданськ та інші балтійські порти за кордон в обмін на золото, вироби європейської промисловості і предмети розкоші. Коштом експлуатації природних багатств України накопичувався капітал, розвивались торгівля і промисловість, сконцентровані, головним чином, у таких великих містах, як Варшава, Краків, Вільно, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ. Про ріст багатства свідчить розвиток будівництва у тодішній Польщі, коли вся Річ Посполита була вкрита чудовими костелами, монастирями, замками, магнатськими палацами. У глибині степів, на далекій Полтавщині також виростали пишні барокові костели й монастирі, не кажучи вже про прекрасні резиденції Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських, Пясечинських та інших магнатів. І якщо на порядку денному постала справа повернення окремих культурних цінностей, як, наприклад, бібліотеки імені Оссолінських у Львові, яка була власністю польських магнатів, то можна спитати: а ціною якої праці ці багатства були створені? Бо ж на Польщу працював тоді весь український народ.

Природно, що доведені до відчаю люди хапались за зброю. Перше повстання історики зафіксували у 1490 році на Покутті, коли 9-тисячний селянський загін під керівництвом Мухи заволодів південно-східною частиною Галичини, загрожуючи взяттям Львова. Цей рух мав також ознаки національної боротьби, оскільки залишився документ зі згадуванням про конфіскацію маєтків української шляхти за участь у повстанні Мухи. Король скликав шляхту, звернувся за допомогою до Пруссії, розбив повстанців під Рогатином. Муха втік до Молдови. У 1492 році повернувся до Галичини, щоб приготувати нове повстання, але його схопили і ув'язнили у Кракові, а його колеги опинились на Запорожжі.

Тут, власне, почав збиратись у XVI столітті непокірний елемент, звідси походять керівники козацько-селянських повстань. Одним із них стало антимагнатське повстання на Київщині у 1591 році під керівництвом шляхтича Кшиштофа Косинського. Підтримане селянами, воно тривало два роки, охоплюючи Київщину і Волинь. Повстання Северина Наливайка у 1595 році, крім селян, підтримали також міщани з Брацлава, здавши місто повстанцям. Боротьба охопила Київщину, Волинь, Полісся і південну Білорусь. Повстанці зайняли Луцьк, Слуцьк і Могильов. Пізніші бої з регулярними підрозділами коронного гетьмана Станіслава Жолкевського точилися з перемінним успіхом, аж у травні 1596 року він оточив козацький обоз над рікою Солониця біля Лубен, в якому знаходилось 10 тисяч повстанців (у тому числі 4 тисячі поранених) разом з дружинами й дітьми. Коли після двох тижнів облоги, хвороб і артилерійського обстрілу вдалось змусити повстанців до складення зброї, їх вирізали вщент, і лише 1500 козакам вдалось піти на Запорожжя. Наливайка і його заступника Савула завезли до Варшави, де його допитували впродовж року, а потім четвертували. Серед поляків й українців довго ходили чутки, що Наливайко спалений всередині мідного бика, а за іншою версією — на підпаленому коні.

У цьому процесі існувала певна закономірність: чим більшими були утиск і гніт, тим більше втікачів йшло на Запорожжя, тим швидше відроджувалось після поразок козацтво. На знищення козацької республіки не було вже ні сил, ні можливості. Більше того, козаки були потрібні Речі Посполитій як для оборони від татар, так і у війнах з іншими державами, бо це був відважний, загартований і досконало навчений військовому мистецтву елемент. Так, близько 4 тисяч козаків брали участь у поході Яна Замойського на Валахію у 1600 році, 2 тисячі — у поході на Істляндію у 1601 році, до походу на Москву у 1604 році приєдналось 12 тисяч запорожців, а в штурмі Смоленська у 1609 році їх було вже 30 тисяч. А ще невідомо скільки самостійно брало участь у захопленні міст на Сіверщині та в інших провінціях Московського царства. Коли у 1620 році польське військо повністю загинуло у битві під Цецорою разом зі своїм командиром Станіславом Жолкевським, Зигмунт Старий звернувся аж до Єрусалимського Патріарха Теофанеса, щоб той намовив козаків до служби під польським прапором. Послання високого релігійного достойника подіяло. До боротьби під Хотином у 1621 році поряд з 35 тисячами поляків стали 41 500 козаків. На протилежному боці було 150 тисяч регулярної турецької армії, кілька десятків тисяч татарської орди і різні допоміжні загони, здатні до бою у разі потреби. Під час шеститижневих боїв вичерпались сили обох сторін, але перевагу отримало польсько-козацьке військо. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний віддав життя за цей похід. Козакам навіть ніхто не подякував, тільки в мирному договорі Річ Посполита взяла на себе обов'язок утримувати козаків від морських набігів на турків. Уже через два тижні був готовий універсал, який під загрозою кари на смерть забороняв втечі на Запорожжя.

У 1625 році в Україну вислано військо під командуванням Конєцпольського, щоб він усмирив козаків, відстрашив селян від бунтів. Репресії призвели до нових боїв. До історії увійшли такі керівники повстань, як Тарас Трясило, Іван Сулима, Павлюк (Павло Бут), Яцко Остряниця, Дмитро Гуня. Попри перемінні успіхи, боротьба з регулярною і оснащеною армією держави, як правило, закінчувалась поразкою повстанців, голови керівників падали переважно на варшавську бруківку, а тіла четвертовано. У 1638 році козаки остаточно капітулювали, а для Польщі настав золотий спокій — на 10 років.