Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола. Страница 5

Україну залила шляхетська сваволя. Неслухняних карали відрубуванням рук, вириванням очей, спаленням на вогні. Козацький реєстр було зменшено до 6 тисяч, решта вважалась «наверненими у посполитих селян», замість обраної старшини командирів призначали з підполковників польської шляхти. У козаків, які займалися сільським господарством, забирали хутори, луки, млини і стави, вимагались десятина, оренда, податки і данина, їх змушували до роботи у маєтку пана або орендаря. Найбільше докучали євреї, які майже всюди були посередниками і помічниками власників маєтків. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, корчем, церков, річкових переправ, вони вигадували щораз нові способи визиску селян. Багато насильства чинило коронне військо, яке перебувало в Україні і почувало себе серед приниженого населення господарем ситуації.

У 1646 році підстароста Чаплинський з Чигирина забрав у Богдана Хмельницького хутір Суботів, украв дружину, малого сина побив канчуками так, що той помер. Суд з представником влади виявився, як звичайно, безрезультатним. Не допомогли суди у Варшаві. Король тільки нібито порадив йому, аби домігся справедливості за допомогою шаблі. Коли постраждалий поверзнувся додому, чигиринський староста арештував його, але^Хмельциць^ кий утік від арешту і подався на Запорожжя. Скоро козацька рада обрала його гетьманом. Оскільки вся Україна палала ненавистю до поляків, то запланували повстання.

Дізнавшись про козацькі плани, керівники коронного війська Микол ай Потоцький і Марцін Калиновський весною 1648 року вирушили з Київщини на Запорожжя, аби задушити бунт у зародку. Але вони не досягли місця призначення: Хмельницький, підтриманий татарами, розбив поляків під Жовтими Водами і під Корсунем. Калиновський і Потоцький із сином Стефаном потрапили до татарської неволі. Це була іскра в замінованій Україні. Зло наодинці не ходить. Під час боїв під Корсунем помер король Вла^ дислав IV. Як пише Кароль Шайноха, важко уявити собі загальний переполох у Польщі, яка стала перед потужним ворогом без короля, без війська і без гетьманів. Згідно з викладом Павла Ясєніци, паніка вибухнула у самій Варшаві. Коронний канцлер Єжи Оссолінський «погрозив конфіскацією кожному, хто наважиться втікати зі столиці до Пруссії, на захід країни чи деінде. Не міг запобігти тому, що Волощина швидко переповнилась польськими біженцями. Католицька церква і шляхта, яка підтримувала поляків, залишили свої маєтки і фортифіковані двори, шукали захисту в менших містах за Бугом чи за Дністром» [4]. Шок був повним, бо такого удару з козацького боку ніхто до цього часу не бачив. Повстання охопило Київщину і перекинулось через Дніпро на нинішню Полтавщину. Селяни різали не тільки польських панів, а й їхніх помічників, власне євреїв.

Не втікав, а «відступав» з України її найбільший магнат Ярема Вишневецький, якого охороняло власне дванадцятитисячне військо. Як описує В. Серчик, відступ «супроводжували суворі і криваві репресії над українським населенням. Повстанців і навіть селян, які не приєднались до них, катували, їм стинали голови і садили на палю. Всюди, де проходили відділи Вишневецького, вони залишали за собою сліди крові і ненависть до шляхти. Траса походу князя вела через Чернігів, Овруч, Житомир, Погребище, Бердичів, Константанів, Збараж до Львова. У Житомирі і Погребищах він влаштував мешканцям погроми (…). Вся Україна була охоплена полум'ям, і не було маєтку чи села, яке не спливало б кров'ю» [5].

Стихійний рух поширювався все більше, нарешті, об'єднавши всі українські суспільні верстви, став загальним рухом, перетворившись у національну революцію. Селяни різали шляхту і її прибічників, палили маєтки, грабували майно, нищили римо- і греко-католицьке духовенство як носіїв полонізації. Існувало також при цьому багато бандитських груп, які користалися з повної безкарності. 23 вересня 1648 року Хмельницький розбив польську армію під Пилявцями.

Ця поразка поляків підняла дух українського населення в Галичині. Повстання охопило не тільки селян, які очікували визволення від панщини, а й дрібну українську шляхту і міське населення, котрі відчували національне і релігійне приниження. Тут, на Галичині, як і в Центральній Україні, утворювались повстанські загони, що нападали'на маєтки й замки, вбивали власників і службу польського поводження, місцеву польську (іншої не було) адміністрацію. Особливо сйльно цей рух проявився на Покутті, де під керівництвом Семена Вйсочана зібралось близько 15 тисяч селян і шляхти, значна частина яких приєдналась до війська Хмельницького. Коли гетьман після двотижневої облоги Львова задовольнився відкупом і рушив у бік Замостя, його армія налічувала вже 200 тисяч.

Якщо Річ Посполита не заплатила тоді належного рахунку за агресію в Україну, започатковану в XIV столітті, то тільки завдяки тому, що впродовж трьох століть поляки змогли полонізувати майже всю еліту українського народу, а в тій частині, що залишилась вірною Батьківщині і Церкві, прищепили сильне почуття лояльності. І, напевно, мають рацію історики, які твердять, що Хмельницький навіть після прибуття до Замостя не мав наміру відділятись від Польщі, а намагався тільки обрати такого короля, який би забезпечив козакам якнайбільшу користь з отриманої перемоги. Тому через своїх послів з-під Замостя передав на виборчий сейм у Варшаву свою пропозицію обрати королем Яна Казимира. Отримавши підтримку пропозиції, він представив королю умови можливого закінчення війни: амністія для повстанців, територіальна автономія для козаків, право вільного виходу в Чорне море. Король в цілому прийняв ці умови, обіцяв призначити комісію для опрацювання тексту угоди, тільки просив швидко припинити військовий стан і вивести козацьку армію в Україну. Лише на урочистому в'їзді до Києва гетьман усвідомив, що він уже не тільки керівник бунтівних запорожців, а провідник народу, відповідальний за все його життя. Усвідомлення цього факту ще більше ускладнило ситуацію.

Хмельницький зобов'язався перед королем, що селяни, які беруть участь у повстанні, після війни повернуться до своїх панів, якщо тільки буде гарантована їм амністія. Селяни ж твердили, що вони не для того воювали, аби надалі залишатись у неволі. Нереальною була також думка про добровільне зречення магнатів від безмірних полів урожайного чорнозему з тисячами дармових робітників, ласкаво пожертвуваних найяснішим монархом чи його попередниками. Коло замикалось. Перед гетьманом залишався один вихід: боротьба за незалежну Україну. Боротьба до того часу, поки останній загарбник не опиниться на… західному березі Вісли. Він це ясно сказав у лютому 1649 року королівським посланцям у Переяславі: «Відіб'ю з ляської неволі весь руський народ! Дотепер я боровся через власну кривду і шкоду, тепер буду боротись за нашу православну віру. Поможе мені в цьому вся чернь по Люблін і по Краків. І не відступлю її, бо то наша права рука. А щоб ви після перемоги над селянами не вдарили на козаків, буду їх мати 200–300 тисяч, при цьому й орду (…). За кордон воювати не піду, на турків і татар шаблі не підніму. Досить маю тепер на Україні — на Поділлі і на Волині (…) у моєму князівстві по Львів, Холм і Галич. І, ставши над Віслою, скажу решті ляхів: сидіть і мовчіть! Вижену за неї князів і магнатів, а як будуть підскакувати — я там їх знайду. Не стане мені на Україну нога жодного князя чи шляхтича, а якщо хтось захоче з нами хліб їсти — нехай буде Війську Запорізькому слухняним».

Продовження війни з шляхетською Польщею стало неухильним. Хмельницький мусив будь-якою ціною шукати союзників. Спроби розмов з Москвою не вдались — цар Олексій мав стільки бунтів у власному домі, що неминучі в такому випадку суперечки з Польщею були йому просто непотрібні. Не маючи вибору, Хмельницький уклав союз із Туреччиною, хоча знав, що дуже непевний. І справді, було з нього більше шкоди, ніж користі, бо хан постійно стежив, аби Україна не набирала сил, загрожуючи існуванню орди. Так було під Зборовом у 1649 році, де Хмельницький оточив королівські війська, але хан змусив його до угоди, отримавши від поляків 400 тисяч талярів викупу. Так було у 1651 році під Берестечком, коли 50-тисячна орда на самому початку втекла з поля битви, забравши з собою самого Хмельницького, а в результаті понад 30 тисяч козацького війська загинуло в болотах річки Пляшівки і під шаблями. Так було у 1653 році у Жванці над Дністром, де оточене польське військо на чолі з королем Яном Казимиром уже було готове до капітуляції, але хан Іслам Гірей змусив козаків до укладення примирення, погрожуючи, що сам перейде на бік короля. Польський король виплатив йому велику винагороду, а тисячі людей з України хан сам собі взяв на зворотній дорозі.