Микита Братусь - Гончар Олександр Терентійович. Страница 12

- Це той кавалер? Був.

- Про що ж ви переговори вели?

- Та про що ж: про саджанці, звісно. Дай та дай. За цими дайками якраз і починаються порушення…

- Відмовили, значить…

- Чого там відмовили… Зюзь теж присутствував при розмові, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже… Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!… І знаєш, чого він захотів? “Сталінського” їм відпустіть, хо-хо-хо… Розкуштували. Але ми, як відомо, народ темний, нам аби гроші, аби ліс, а не хочеш по дружбі жити - зідчалюй… Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити… Карпові не уважити просто гріх, та й то відносно “Сталінського” я ще не дав йому остаточного резюме.

- А, по-моєму, і рудникові треба відпустити.

- “Сталінського”?

- “Сталінського”.

- Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!… Та ні за які гроші!

- Саме такий сорт мусять одержати рудники.

- Слухай, Микито… Я знаю тебе давно: ти завжди по коліна у фантазіях бродиш. До твоїх коників нікому з нас не звикати. Але чим далі, мені все важче тебе розуміти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патріотом нашого “Червоного запорожця”? Чи тобі не дорога його слава і пріоритет? Ми з тобою - фундатори, ми за нього який бій витримали з куркульнею та її полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарешті, на світлий шлях, залікували рани війни, зміцніли так, що з Посмітним можемо тягатись! І оце тепер ти радиш - повідчиняти ворота навстіж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Їй-право, Микито, якби ти не отут виріс, подумав би, що тебе рудничани підіслали!

- Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гірникам відпустити?

- Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робітничим класом здавна змичку маю… Ти бачив їхні сади? Вони за них тільки беруться… Вони ще не знають, на якій вербі груші ростуть. Ти їм даси рідкісні, найдорожчі саджанці, а вони їх завтра своїми козами поспасують!. Іду якось торік, а в них біля дерева цап походжає припнутий - теж мені сторожа найшли! А для того цапа байдуже - чи перед ним буржуазний західноєвропейський сорт, чи твій новий мічурінський - все об'їсть і спасибі не скаже. Та й взагалі, будучи ними, знав би я собі свій марганець і не ліз би в чужу парафію. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, їж. Ти скажеш - проспект Єднання, проспект Миру… Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкції, але основа - галузі виробництва - у нас зостаються різні, і ти цього не ігноруй, Микито… Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами їм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратністю виконували, з графіку не вибивалися б, як віл з борозни, щоб круглий рік на всіх рудниках переможні зірки горіли!…

Мелешко протер кулаком вуса і глянув на мене: ага!

- Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не відтіль ти заходиш, зовсім не відтіль. Нам нічого пускати один одному дим у вічі: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласіи, чому ви з товаришем Зюзем настроєні проти рудницьких садів, то я сам тобі це викладу, щоб прояснити ваші справжні мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнуті тобою, Логвине Потаповичу. Сьогодні цап об'їдає дерево, а завтра цапа самого можна з'їсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас під боком свої гірняцькі сади, як зачервоніє біля кожного котеджа Братусеве “Сталінське” та з'являться на рудниках добрі лимонарії, то куди ж, питається, ми будемо тоді збувати свою власну продукцію? Для кого тоді будемо ларки на, своїх радіовузлах відкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не одні. У Кривий Ріг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там підхоплять ініціативу наших рудників… Де ж вихід? Чи обсадити рудники садами, щоб гноїти потім свою колгоспну продукцію, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досі, зате ми відкриємо ще десяток рудників на марганцях, - вичавимо із знатного вибійника Богдана Братусеняти його знатні заробітки і ввалимося в комунізм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав?

- Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець піклуєшся… Так оце в тебе не сімейщина, оце не приятелізм?

- Ні, ти відповідай мені на запитання, товаришу Мелешко! І не забудь, що твій син Порфірій теж на руднику марганець довбе!…

- Та й Порфирій же землі відцурався, під землю його потягло… Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про “п'ятиріччиних” поросят, а про нас добра слава котиться? “Чиє таке яблуко розкішне?” - “Червоного запорожця”! - “Де ще можна “Сталінське” дістати?” - “Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!…” І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос - не заперечую. Хай якийсь кущ смородини - мовчу. Але чому ж ще й “Сталінське”? Чому саме “Сталінське”? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?

- Не корч із себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гірникам. І зовнішньою красою, і смаком, і особливо своїми рідкісними освіжаючими властивостями наш сорт помітно виділяється з-поміж інших і наче спеціально створений для людей важкої фізичної праці. Ти знаєш, що на світі, мабуть, немає праці, важчої за працю шахтаря і рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрію, Щоб створити для них щось надзвичайне, цілюще, таке, що було б гірникові достойною винагородою за його богатирські зусилля. Ти питаєш, чи приємно мені, що наші стенди в центрі уваги, що слава про нас котиться… Кому це не було б приємним? Але мені встократ приємніше, що гірник, піднявшись на-гора із жаркого свого забою, побачить дома на своєму столі у кришталевій вазі моє червонощоке, моє улюблене, освіжаюче “Сталінське”! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, відсилаючи молодого садівника Аполлона Комашку під три чорти, мені добре відомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем і не хочеш визнати… Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього міністра славної Кавунівської республіки, іменем нашої бурхливої молодості питаю: розгадав я ваші підводні думки чи ні?

- Гм-гм… Розгадав.

- І чого ти пристаєш весь вечір до чоловіка? - втручається раптом Оришка. - Він же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тільки.

- Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, і тому на моєму боці сила. А він, оцей ексміністр, хоч і голова, але, як кажуть китайці, - неправий і сам явно почуває, що він неправий, а тому тільки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку…

Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем… Сидить собі хлопець на лежанці, мирно майструє шпаківню, а їй нібито стружки в діжу летять… З рідною дитиною не помириться, за онучу зіб'ють бучу - просто хоч бери їх та розводь.

- Ти, кажу, Логвине Потаповичу, - матеріаліст підкований, але діалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як філософ, бо воно дивиться на тебе саме так і хоче бачити тебе в безупинному русі і розвиткові вперед. Ти зараз наїжачишся, чого це, мовляв, я тобі проповіді читаю і чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з'їв. До чого вже наче визнаний мічурінець і “войовничий глашатай” і “вірний послідовник його” - просто хоч бери та мічурінську пробу ставляй мені на лоба, - а, між тим, заглянув би ти мені в душу… Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було більше і краще, треба було тільки сміливіше брати бика за роги. Мічурінська наука відкриває перед нами безмежні перспективи, в буквальному розумінні - безмежні. Далеко, далеко ще не всі ми, войовничі ортодокси, цілком і повністю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справді все на світі оцими руками ліпити, перетворити фауну і флору знизу доверху, оновити природу до невпізнання, відповідно до бажань і прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто і легко вкладається в свідомість, бо кожен з нас сам виростав у у світі, де всьому, здавалось, є певні межі. І раптом відкриваються перед тобою такі горизонти, такі перспективи, таким неосяжним війнуло простором! Думаєш, я не почуваю іноді на собі сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже… Ось зібрались до мене взимку, до бувалого мічурінського вовка, наші молоді садівники та садівниці… Бий, але вчи! А Микита? Звісно, він має чим поділитись, крізь життя не йшов верхоглядом, по колосочку підбирав усе найцінніше, що попадалось йому на шляху, - а ось зіткнувся з молодими та сміливими, учу їх, навчаю мічурінської науки, а сам - по ходу навчань - коли-не-коли та й піймаю себе зненацька на тому, що - еге! Тут ти сам, учителю, ще й досі чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якісь рамки. Дехто помітить, а більшість і ні, довіряються старому глашатаєві. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те… Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш і ці бар'єри та бар'єрчики? І потім переконуєшся, що можна було і слід було їх зламати. Тільки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху і вміти розпізнати рутину, якою доброю та рідною вона б не здавалась тобі… Ми кажемо, Потаповичу: молодість світу. Ми піонери справжнього життя, лицарі великої науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вічна відвага всюди супроводжують нас… У нас є підстави поводитись і почувати себе на землі так, як почувався наш предок господь-бог-у перші сім днів Творіння!