Микита Братусь - Гончар Олександр Терентійович. Страница 13

Мелешко, бачу, не зовсім зі мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свій чорний вус - зараз скаже, що чудес на світі не буває.

- Чудес, Микито, на світі не буває, - каже після паузи Мелешко, - і ти сам колись доводив, як насправді створювалась наша земля: з розпеченої туманності. Ми вже раз утворювались в рік великого перелому, а зараз утворюємось на вищій стадії, у воротях комунізму. Я, Микито, розвиваючись революційними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесі…

- В процесі перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: інколи стрибки до вивихів доводять.

- Які там вивихи! Коли буде оголошено комунізм, тоді - будь ласка! - вимагай від мене і того й іншого. Все в мені знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вміє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тоді про Мелешкові комбінації - бо ж ми йдемо не туди, де про-цвітаї ймуть різні комбінації, а туди, де взагалі ніяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, і над своїми пережитками вчиню тоді гвардійську розправу, не жалкуватиму ніскільки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперішнє. Бо коли зараз вводити “кожному по потребі”, то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допікаєш - хоч сорочку з себе, та їм віддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати наліво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає?

- Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такі, що знову випрямляться. Ти маєш на увазі стояки. Стояків не дають і правильно роблять, вони не Лісоснаб. Але подумай, скільки тобі іншого всього дають, і далеко важливішого. Звідки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Дніпрогесу. Коли ти встиг стільки тракторів та безліч іншої техніки собі накувати? Що б ти без них сьогодні робив? Кури б тебе на попелищі загребли в післявоєнний період, якби не виручив робітничий клас, в тім числі й наші гірники своїм стахановським марганцем - ти знаєш, куди і для чого він іде. А візьми наш сад… Чиїми саджанцями посадили ми перший свій квартал? Від Мічуріна прийшли, з далекого міста Козлова. Чи, може, ти цитруси наші на гнізді висидів? Морем припливли від братньої Грузії в подарунок!… Та ще як: в білу марлю впаковані, коріння обкладено мохом.

Мелешко мій червоніє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далі червоніти.

- Та я готовий краще в Грузію відправити партію саджанців нашого нового сорту, аніж оцим… клієнтам віддавати! На Урал пошлю, за Урал, - ти, брат, Мелешка цим не злякаєш… Когось учи братерських зв'язків, але не мене.

- Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою…

- Ти і їй уже встиг насипати?

- Про що?

- Та про це ж… Про рудники, про саджанці?

- Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.

Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.

- Не сподівався, Микито, я такого від тебе… За якусь там Комашку - уже він побіг, про все забув, що разом переживали…

Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.

- Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу… Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, - оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!…

ГлаваIХ

Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.

Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!… Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і… люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій - миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.

- Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:

- Зроби й мені.

Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.

Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею - в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.

І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.

йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:

- О, диви, Братусеня вирядилося, пішло…

- Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?

Озираюся - не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:

- Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).

Обертаюся знову, і знову - нікого. Чи порохом розвіялись, чи бояться мене, що тільки сичать звідкись, а на видному не з'являються…

- Не звертай уваги, - каже Оришка. - Хіба ти їх не знаєш? То ж ті, що для них навіть галоші на людині - дивина. Ті, що мріяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свіжій соломі спав би.

- Ай справді, - кажу Оришці, - голос нібито його… Він, він, той самий, що босий від снігу до снігу ходив, а путом підперезувався!. Чого йому греба від мене?

- Сказала тобі: не звертай уваги. То не живий чоловік, то вже привид.

Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська - наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною.

“Куди ж це ми?” думаю, йдучи. І невдовзі - аж дух мені перехопило! - бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, і ми ніби йдемо якраз на нього.

- Оришко, це ми… туди?

- Туди, - відповідає дружина, пильно дивлячись на світило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. І легко на нього дивитись, і в очі не ріже, хоч дуже ясне.

- Тебе не засліплює, Оришко?

- Ні.

- Хіба ти орлиця? Це тільки орлиці на сонце можуть дивитись.

- А ти хіба орел? - відповідає вона мені, посміхаючись.

І так, розмовляючи з нею, ми дійшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока і в усі кінці ясна. Нічого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, і повітря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашім саду в пору цвітіння. Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його.

Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. Такої краси, такого простору я ще ніколи не бачив! Ніби вічне літо там, вічний мир між людьми - впорядковано, світляно, урочисто якось навкруги… Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть - комбайнерів не видно на них.

- Що за чудо. кажу, Оришко… Де в них комбайнер сидить?

- Микито, чи ти ке тутешній? - здвигує Оришка плечима. - Вони ж радіом управляються.

- Ах, он воно що!

Ідемо далі - почалися неосяжні зелені пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячі тонкорунних асканійських мериносів.

- Чекай, - гукаю Оришці, - хіба ти не впізнаєш? Це ж наша Таврія!

Може, і овець тут радіо пасе? Ні, чабан таки є, маячить ген-ген в білому костюмі, як дачник. Підходжу ближче і - кого я бачу? Богдан, мій середульший, вибійник з Червонопрапорного!

- Ти, - кажу, - Богдане, уже овець пасеш?