Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе. Страница 66

Минав час, туман мовчав, і Ісус запитав тоном людини, яка чекає лише ствердної відповіді на своє запитання: Отже, на цьому все? Бог завагався, а потім стомлено відповів: Ні, ще залишилася інквізиція, але про неї, якщо ти не заперечуєш, ми могли б поговорити десь в інший час. А що таке інквізиція? Інквізиція — ще одна історія, якій немає кінця. Розкажи. Тобі ліпше про це не знати. Розкажи, я наполягаю. У такому разі ти вже сьогодні переживатимеш докори сумління за те, що відбудеться в майбутньому. А ти ні? Бог є Бог, і йому докори сумління не притаманні. Але якщо я вже завдав на свої плечі тягар померти за тебе, то, можливо, я втримаю на них і докори сумління, які мають бути твоїми. Я волів би пощадити тебе. Відтоді, як я народився, ти нічого більш і не робиш. Ти невдячний, як і всі діти. Облиш прикидатися й розкажи мені, що таке інквізиція. Інквізиція, яка також називається Священним Трибуналом, — це необхідне зло, жорстокі ліки, якими нам доведеться лікувати заразу, що одного дня проникне в тіло твоєї церкви через мерзенні єресі, головні й другорядні, ті, що виникнуть як наслідки перших, до яких додадуться певні спотворення як плоті, так і душі, і якби ми зібрали їх в один мішок жахіть, не звертаючи уваги на те, в якому порядку вони виникали і яких масштабів набули, то там би опинилися лютерани й кальвіністи, моліністи та юдофіли, содоміти й чаклуни, ці виразки на чистому тілі церкви, одні з яких з’являться лише в майбутньому, інші належать і нашому часу, й усім часам. І як же лікуватиме ці виразки інквізиція, яку ти називаєш необхідним злом? Інквізиція — це поліція й суд, і вона діятиме, як діють усі поліції та суди, тобто хапатиме зловмисників, судитиме їх і каратиме. Каратиме в який спосіб? Тюремним ув’язненням, засланням, спалюванням на вогнищі. Спалюванням на вогнищі, я правильно почув? Атож, у майбутньому на вогнищах загинуть тисячі й тисячі чоловіків і жінок. Ти вже мені розповідав про деяких. Тих перших кидали у вогонь за те, що вони вірили в тебе, а цих за те, що сумнівалися. То сумніватися у стосунку до мене не буде дозволено? Ні. Але ж нам дозволено сумніватися в тому, що Юпітер, якому поклоняються римляни, бог? Єдиний Бог — це я, я — Господь, а ти — мій син. Отже, помруть тисячі людей. Сотні тисяч. Помруть сотні тисяч чоловіків і жінок, по всій землі лунатимуть крики болю, стогони і зойки розпачу, дим від спалених тіл закриє сонце, жир від них сичатиме на розжареному вугіллі, плоть конатиме в агонії, і я буду виною всьому цьому. Не виною, а причиною. Отче, забери від мене цю чашу. Ти повинен випити її — в цьому запорука моєї могутності і твоєї слави. Я не хочу цієї слави. Але я хочу мати цю могутність. Туман почав рідшати й відступати, стало видно воду навколо човна, її поверхня була гладенька й матова, жодна хвилька, жоден плавець риби, яка пропливала б поруч, її не збрижували. І тоді Диявол сказав: Треба бути Богом, щоб так любити кровопролиття.

Туман знову згустився, повідомляючи, що має відбутися ще щось, прозвучати одкровення про ще якийсь біль, про ще якісь докори сумління, але першим озвався Пастир: Я маю пропозицію до тебе, сказав він, звертаючись до Бога, а Бог здивовано перепитав: Пропозицію до мене? Ти? Яку ж, цікаво? — його голос звучав іронічно, зверхньо і примусив би замовкнути будь-кого, тільки не Диявола, його давнього і доброго знайомого. Пастир помовчав, ніби добираючи найпереконливіші слова, а тоді сказав: Я з великою увагою вислухав усе, що говорилося в цьому човні, і хоч я й сам уже бачив у майбутньому якісь зблиски й миготіння якихось тіней, проте не здогадувався, що зблиски — то полум’я вогнищ, а тіні — то тіні людей, які в ньому гинули. І це бентежить тебе. Воно не мало б мене бентежити, адже я — Диявол, а Диявол завжди має якусь вигоду від смерті і значно більшу, ніж ти, адже не потребує доведення той очевидний факт, що пекло населене густіше, ніж небо. На що ж ти тоді нарікаєш? Ні на що я не нарікаю — я просто хочу запропонувати тобі дещо. Ну, гаразд, пропонуй, але поквапся, не можу ж я стовбичити тут вічно. Ти знаєш, і ніхто не знає цього краще, аніж ти, що Диявол також має серце. Справді маєш, але застосовуєш його не так, як годилося б. От я й хочу застосувати його тепер, як годиться, я погоджуюся на те, щоб твоя могутність і влада поширилися до найдальших кінців землі, але не хочу, щоб задля цього треба було вбивати стількох людей, а позаяк усе, що заперечує тебе й не підкоряється тобі, ти вважаєш породженням Зла, а Зло — це я, я його втілюю й ним керую, то ось такою буде моя пропозиція: ти знову приймеш мене на своє небо, простиш мені мої давні провини, а я дам тобі обіцянку, що в майбутньому більше не чинитиму зла й коритимуся тобі, як у ті давні й щасливі часи, коли я був одним із твоїх улюблених янголів, якого ти називав Люцифером, тобто Світлоносним, коли ще прагнення зрівнятися з тобою не отруювало мені душу й не примусило мене повстати проти твоєї влади. Але ти мені не сказав, з якого це дива я маю прощати тобі і знову приймати тебе на небо. Бо якби ти так зробив, якби ти сьогодні дарував мені те саме своє прощення, яке в майбутньому плануєш роздавати направо та наліво усім, хто його в тебе попросить, тоді тут і тепер закінчило б своє існування Зло й твоєму синові не треба було б помирати, а царство твоє поширилося б не тільки на всю країну гебреїв, а й на цілий світ, відомий і ще невідомий, і не тільки у світі, а й у цілому Всесвіті запанувало б Добро, а я співав би тобі славу в останньому ряду янголів, найсмиренніший зі смиренних і вірний тобі, як ніхто інший, — бо ніхто не буває таким вірним, як той, хто розкаявся, — і все закінчилося б, немов ніколи й не було, усе стало б таким, яким і мало бути від самого початку. Не дивно, що тобі так легко вдається заманювати слабкі душі у свої сіті й занапащати їх, я знав, що ти маєш хист до красного слова, але такої блискучої промови не чекав навіть від тебе, ще трохи, й ти мене переконав би. Отже, ти мене не прощаєш, не приймаєш на небо? Я тебе не приймаю, я тебе не прощаю, мені ти потрібен таким, як ти є, а якщо можна, то ще й гіршим, ніж тепер. Чому так? Тому, що Добро, яким я є, не існувало б, якби не існувало Зло, яким є ти, неможливо навіть уявити собі Добро, яке існувало б без тебе, навіть я цього не можу собі уявити, бо якби настав кінець тобі, настав би кінець і мені, для того, аби я був Добром, треба, щоб ти й далі був Злом, якби Диявол не жив як Диявол, то й Бог не жив би як Бог, смерть одного з них стала б і смертю другого. Це твоє останнє слово? Перше й останнє, перше тому, що я вперше його сказав, а останнє тому, що я більше не стану його повторювати. Пастир стенув плечима і сказав, звертаючись до Ісуса: Нехай ніхто не каже, що Диявол ніколи не намагався примиритися з Богом, і, підвівшись, уже заніс одну ногу, щоб переступити через борт човна, але несподівано зупинив свій рух на півдорозі і сказав: ти маєш у себе в торбині одну річ, яка належить мені. Ісус не пам’ятав, щоб він брав у човен свою торбину, але вона справді була тут, лежала, зібгана, у нього під ногами. Яку річ, запитав він і, зазирнувши в торбину, побачив там лише стару й чорну чашку, що її взяв у Назареті. Ось цю, відповів Диявол і взяв чашку. Одного дня вона до тебе повернеться, але ти навіть не знатимеш, що вона в тебе. Він засунув чашку десь між складками свого грубого пастушого вбрання й, не глянувши на Бога, сказав, так ніби звертався до невидимої публіки: Що ж, до зустрічі у вічності, якщо йому так хочеться, і стрибнув у воду. Ісус провів його поглядом, Пастир потроху віддалявся, наближаючись до стіни туману, він забув запитати в нього, що спонукало його з’явитися на сьогоднішню зустріч і покинути їх у такий дивний спосіб, пливучи по воді, відпливши на певну відстань, він знову став здаватися свинею, що вистромила з води вуха, знову стало чути сопіння й щось подібне до хрюкання, проте витончений слух міг би легко розпізнати в тих звуках відтінок страху, й то був, звичайно, не страх утопитися, Диявол, як ми щойно довідалися, не може зникнути, а страх перед необхідністю існувати вічно. Пастир уже зник за клаптями туману, коли несподівано пролунав голос Бога — в тому голосі була поквапність, притаманна співрозмовнику, який уже наготувався переступити через поріг: Я пошлю тобі на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але ти муситимеш переконати його, що ти той, ким ти йому назвешся. Ісус поглянув на Бога, але Бога там уже не було. У ту ж таки мить туман цілком розвіявся, відкривши від берега до берега спокійне й чисте море з гладенькою поверхнею, між двома пасмами гір, і годі було повірити, що в цій воді нещодавно плив Диявол, а в цьому повітрі хвилину тому розчинився Бог.