Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе. Страница 68

Із натовпу вийшли кілька чоловіків, а за ними — але самі по собі — кілька жінок. Вони підійшли до нього й заговорили один за одним: Я — Філіп, й Ісус побачив його під градом каміння, розіпнутим на хресті; я — Варфоломій, й Ісус побачив його тіло з обдертою шкірою; я — Матвій, й Ісус побачив його наколотим на списи варварів; я — Симон, й Ісус побачив, як його перепилюють навпіл пилкою: я — Яків, син Алфея, й Ісус побачив, як його побивають камінням; я — Юда Фадей, й Ісус побачив важку палицю, що підіймалася над його головою; я — Юда з Іскаріота, й Ісусові було гірко дивитися, як той власними руками накидає собі зашморг на шию. Потім Ісус підкликав інших і сказав: Тепер ми всі зібралися, настав наш час. І обернувшись до Симона, Андрійового брата, додав: Ми тепер маємо ще одного Симона, тому ти, Симоне, від сьогодні станеш називатися Петром. Вони обернулися спинами до моря й рушили в дорогу, а слідом за ними йшли жінки, імена більшості з них залишилися невідомими, але це не так уже й важливо, бо майже всі вони були Маріями, Маріями були навіть ті, кому при народженні давали інше ім’я, ми кажемо: жінко, кажемо, Маріє, і вони приходять і служать нам.

Ісус і ті, хто його супроводжував, ішли дорогами, від села до села, й Господь говорив його устами, й ось що він говорив: Завершився час, і Царство Боже близько, тому покайтеся й вислухайте добру новину. Слухаючи його, простолюд у селах не відчував різниці між поняттями «завершився час» і «закінчився час» і думав, що наближається кінець світу, після якого часу більше не буде. Усі дякували Богові за те, що у своєму невичерпному милосерді він послав остерегти їх про це, й не кого-небудь, а чоловіка, що називає себе його сином, і це схоже на правду, бо він творить чудеса повсюди, де проходить, і єдиною умовою, якщо так можна її назвати, є тверда віра того, хто цього чуда просить, так, наприклад, було з хворим на проказу, що звернувся до нього з благанням: Очисти мене, Господи, якщо буде на те воля твоя, Ісусові стало шкода цього вкритого бридкими виразками нещасливця, й він доторкнувся до нього і сказав: Моя воля на те буде, очистись, і не встиг він промовити ці слова, як загоїлася гнила плоть, а там, де її вже не було, наросла на кістках, і там, де раніше стояв потворний каліка, від якого люди розбігалися зі страхом, тепер усі побачили чистого й досконало збудованого чоловіка, без будь-яких видимих вад. Інший випадок, про який варто згадати, це той, що стався із паралітиком, або розслабленим, його принесли на ліжку до будинку Симона, якого Ісус називав Петром, і де він тоді перебував, а що перед дверима юрмився дуже великий натовп, то ті, котрі несли розслабленого, піднялися з ліжком на дах будинку, зробили там отвір і крізь той отвір опустили ліжко в хату, а що така велика віра заслуговувала на винагороду, то Ісус сказав: Сину мій, прощаються тобі гріхи твої, а сталося, що там було тоді кілька недовірливих книжників, з тих, які в усьому знаходять причину для звинувачень у порушенні Закону, то вони відразу причепилися до слів Ісуса і сказали: Ти блюзниш, лише Бог може прощати гріхи, а Ісус відповів їм таким запитанням: Що легше сказати розслабленому: Прощаються тобі гріхи твої, чи: Підведися, візьми своє ліжко й іди собі додому? — і, не чекаючи, коли хтось із книжників йому відповість, промовив: Отже, аби всі знали, що я наділений на землі владою прощати гріхи, наказую тобі, — це вже він звернувся до розслабленого, — підведися, візьми своє ліжко й іди додому, і такою чудесною була сила цих слів, що чоловік, який багато років лежав знерухомлений, несподівано почув себе міцним і бадьорим, підвівся на ноги, завдав своє ліжко собі на спину й пішов додому, возносячи хвалу Богові.

Відомо, що з плином часу люди звикають до своїх дрібних і не вельми тяжких недуг, і здебільшого їм навіть на думку не спадає турбувати вищі сили з такого пустого приводу, а тому далеко не всі стражденні зверталися до Ісуса з проханням чудодійно допомогти їм позбутися тих або тих хвороб, а от гріхи — то зовсім інша річ, гріхи — це хвороби, невидимі для ока, це тобі не кульгава нога або паралізована рука, це навіть не проказа, а якщо й проказа, то, так би мовити, внутрішня, а не зовнішня. Тому Бог мав цілковиту слушність, коли сказав Ісусові, що кожна людина має на своїй совісті бодай один гріх, а як правило, їх у неї тисячі й тисячі. А якщо кінець світу не за горами й наближається Царство Боже, то набагато важливіше увійти в нього, маючи душу, очищену покаянням і вилікувану прощенням, аніж чудодійно зцілену плоть. Іншими словами, якщо розслаблений із Капернаума мусив провести частину свого життя, будучи неспроможним стати на ноги, то так сталося тому, що він грішив, бо ж відомо, що всякий біль є наслідком гріха, а тому звідси випливає логічно очевидний висновок: умовою доброго здоров’я, окрім безсмертя душі, — а можливо, й тіла, ми точно не знаємо — має бути бездоганна чистота, цілковита відсутність будь-яких гріхів, а цього можна досягти або через пасивне незнання, або через активне очищення від них і своїх помислів, і діянь. Проте не слід думати, що Ісус мандрував по тих Господніх землях, на кожному кроці застосовуючи ту силу зцілювати та прощати, якою обдарував його Бог. Не те щоб він цього не хотів, бо серце в нього було добре й він волів допомагати всім, хто потребував його допомоги, аніж, виконуючи волю Бога, провіщати близький кінець світу й вимагати від кожного покаяння, а щоб грішники не втрачали надто багато часу на роздуми, єдиною метою яких було відтягти ту неминучу мить, коли доведеться сказати: Я грішний, Господь заклав в уста Ісуса грізні слова, в яких, проте, звучала й обіцянка, наприклад такі: Істинно говорю вам, що деякі з тут присутніх ще до смерті побачать настання Царства Божого в усій його славі, й неважко собі уявити, яке враження справляло це провістя на свідомість убогого простолюду, який величезними юрмами стікався до Ісуса, певно, вірячи в те, що він приведе їх прямо до нового раю, який Господь облаштує на землі і який відрізнятиметься від раю небесного насамперед тим, що втішатися ним зможуть дуже багато, очистившись через молитву, покуту та покаяння від Адамового гріха, який іще називають гріхом прабатьківським. А що у своїй більшості ці довірливі люди походили з нижчих суспільних прошарків — були серед них ремісники, землекопи, рибалки, жінки, — то одного дня, коли Бог відвернув свою увагу на щось інше, Ісус наважився сказати слова, які видобув із глибин власного серця і які глибоко схвилювали всіх, хто його слухав, і сльози радості затуманили їхні очі, бо перед ними замаячило спасіння, на яке вони вже не сподівалися: Блаженні вбогі, бо їхнє буде Царство Небесне, блаженні ті, хто тепер голодує, бо вони наситяться, блаженні ті, хто тепер плаче, бо вони сміятимуться, але в цю мить Бог спохопився і звернув увагу на те, що тут відбувалося, й, не можучи скасувати те, що Ісус уже сказав, він примусив його язик промовити навздогін першим інші слова, від яких у тих, хто його слухав, відразу висохли сльози радості, і майбутнє постало перед ними в найчорнішому світлі. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і неправедно злословити на вас за мене, Сина Людського. Коли Ісус промовив ці слова, душа його ніби сховалася в п’яти, бо в ту саму мить перед його мисленим зором постало трагічне видіння тортур і смертей, про які Бог розповідав йому на морі. Й тому перед усіма цими людьми, яких опанував смертельний жах, Ісус упав навколішки й почав мовчки молитися, причому нікому з тут присутніх навіть на думку не спало, що він просив у своїй молитві прощення для всіх, він, Син Божий, сам наділений могутньою владою прощати. Тієї ночі в шатрі, в якому вони спали з Марією Магдалиною, Ісус сказав своїй вірній супутниці: Я пастух, який тією самою патерицею жене на жертву і невинних, і винних, і спасених, і пропащих, і народжених, і тих, які мають ще народитися, хто ж мене спасе від докорів сумління, бо вони терзають мене тепер, як терзали мого батька після мого народження, але в нього на совісті було двадцять п’ять людських життів, а на моїй совісті — їх двадцять мільйонів. Марія Магдалина плакала з Ісусом і казала йому: Ти ж цього не хотів, а він їй відповідав: Так, не хотів — і це найгірше, а Марія Магдалина, так ніби від самого початку знала цілком усе те, що нам відкривається поступово, казала йому: Бог накреслює дороги й показує кожному, куди він повинен іти, а тебе він обрав для того, щоб ти проклав для нього найголовнішу з доріг, але ти нею не підеш і не збудуєш храм, інші його збудують, інші його збудують на твоїй крові і твоїх нутрощах, тому ліпше буде, якщо ти смиренно приймеш свою долю, яку визначив і накреслив для тебе Бог, бо всі твої вчинки були передбачені наперед, слова, які ти повинен промовити, вже чекають тебе в тих місцях, куди ти маєш прийти, там уже також чекають тебе каліки, яким ти даси ноги, сліпі, яким ти даруєш зір, глухі, яким ти даруєш слух, німі, яким ти даси мову, мертві, що їх ти повернеш до життя. Смерть мені не вдасться перемогти. Ти ще не намагався. Може, й ні, але засохла смоковниця не ожила. Тепер інший час, ти повинен хотіти того, чого хоче Бог, але Бог не зможе відмовити тобі в тому, що ти захочеш. Нехай він скине з мене цей тягар, я більше не хочу його нести. Ти хочеш неможливого, мій Ісусе, єдине, на що неспроможний Бог, — це не любити себе самого. Звідки ти знаєш? Жінки мислять інакше, ніж чоловіки, мабуть, тому, що в нас інше тіло, атож, певне, тому.