Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 23

Але що ж робити, коли навіть із слізьми треба ховатися від подруг і господині, щоб не пішов поговір?

Не була я, здається, ніколи лінивою, але тепер ще ревніше взялася за книжку. Наука стала для мене розрадою і єдиною надією на майбутнє.

З роками я багато дечого почала розуміти, багато про що здогадуватися.

Чувала я між подругами, що тепер щораз важче українцеві дістати вчительську посаду. Коли хто має протекцію у шкільній кураторії, то ще може сподіватися на роботу, але ні в якому разі не в українському селі, а десь у корінній Польщі, на Мазурах.

Я буквально умлівала від таких вісток. В мене починалися сильні нервові болі.

Як же це так? Чому така несправедливість? Звідки ця страшна кривда?

В такі хвилини я вже не думала про себе. Мама, моя бідна мама, що вона скаже, коли її доня замість посади дістане реєстраційний номерок з порядковим числом «безробітна»?

Примара такої можливості була така страшна, що я закривала вуха й очі, але все-таки сподівалася.

Ще пильніше, ще ревніше візьмусь за учобу. Закінчу семінарію на «відмінно», і, може, там, угорі, не відкинуть учительки з таким свідоцтвом… Блаженні віруючі…

Семінарію я закінчила справді на «відмінно».

О, незабутня хвилина прощання зі школою, подругами, а може, і з юністю! Ми, вже зрілі, майбутні вчительки, стояли струнко, а старенький директор виголошував перед нами останню промову.

Зворушливим голосом говорив він нам про благородні, почесні обов'язки вчителя на селі, про найвищу на світі любов — любов до свого народу. Говорив — і не смів очей звести на нас.

Він знав, що його щиро сприйняті нами слова, на жаль, тільки пишні фрази, бо до вчителювання по рідних селах нас ніхто не допустить, а любов до народу буде залічена нам за найтяжчу з провин і стане найголовнішою перешкодою на нашому життєвому шляху.

Проте юність завжди відзначається тим, що в неї світлі думки беруть верх над чорними.

Навіщо так глибоко тривожитися за майбутнє? Найважливішим тепер є те, що я нарешті маю патент на вчительку (та ще з якими оцінками) і завтра вдосвіта їду, — не їду, а лечу до своєї матусі, до тітки, до своїх близьких на село.

Мама, хоч я й не телеграфувала їй, чекала мене.

О материнське серце, скільки в тебе пар вух, скільки в тебе пар очей!

По селу миттю розширилась чутка, що приїхала Маріїна вчителька. Незважаючи на пізню пору, почали сходитися до нас далекі й близькі родичі. Це ж бо неабияка подія сталася в їхньому житті! Вдова Марія вивчила дочку на паню.

Мама, як на сватанні, послала по горілку (скільки тижнів відкладала вона копійку по копійці для цього свята?), зарізала півня, мовляв, квочки цього року і так не буде насаджувати, і вже почалися балачки про те, в якому селі я одержу посаду, — хоч би недалечко від нашого. А який там шкільний будинок? А в кого я житиму? Хоч би на якихось добрих людей натрапити…

Добрих, добрих, треба ще, щоб і делікатні були, бо матимуть справу не з ким-небудь, а з учителькою.

— Чуєте, братове, а мо', зібрати громаду та й піти до шкільного інспектора просити, щоб надав дівчині посаду таки в нашому селі?

— Та як думаєте? Певно, певно, що це було б найкраще, і неодмінно треба зробити так…

— За твоє здоров'я, вчителько!

— Будьте!

Цим простосердим, наївним людям і на думку не могло спасти, що я, яка стільки тяжкої маминої праці потягла за собою в місто, я, гордість роду й села, нарешті, відмінниця, могла б не дістати посади.

Вуйко Федір, мов на глум, повчав мене:

— А ти, дитинко, як дістанеш гроші, то не зараз ф'ю-ф'ю на різні дурнички та панські витребеньки. Гроші мамі треба віддати, еге ж, дивись, треба стодолу пошити, бо ще трохи — і крокви почнуть гнити. Треба мамі чоботи на зиму купити. Досить походила, бідолаха, обдерта, як тебе у місті держала. Тепер треба, дитинко, щоб і в її віконце засвітило нарешті сонце.

Вуйко давав мені поради від щирого серця, а мене ці його слова мов батогом шмагали. В мені щось аж кричало: «Підла! Підла! Чому не встанеш і не відкриєш цим людям очі на дійсність? Як можеш собі дозволити обдурювати їх?»

Я сиділа на почесному місці, під образами, нещасна, мало не плачучи, і не знала, що краще, що більш по-людському: чи відразу сказати мамі правду і тим убити в ній всяку надію, всяку охоту до життя, чи бодай один вечір, цю одну ніч дати змогу їй відчути щастя?

Хай буде, що буде, але в мене нема відваги сказати мамі правду… Не можу зважитися на це.

Гості розходилися, а ми з мамою не заснули до білого дня. Маму не брав сон з надмірного щастя, а мене — з гризоти.

Та помилився б той, хто подумав, що моя мама відразу розгубилася, коли взнала правду. Ні. З мамою було інакше. Вона просто не вірила, що так може бути. Примушувала мене писати заяви до різних шкільних кураторій, і хоч кожного разу приходила негативна відповідь, вона все-таки сподівалася і чекала чогось.

У своїй сліпій вірі вона нагадувала мені тих матерів, які після війни, навіть одержавши повідомлення про смерть сина, все ще чекають повернення своєї дитини.

Коли минув рік, у червні я вирішила залишити село і шукати щастя у місті.

Ах, не тому я їхала, що цуралася праці в селі, не тому, що мої руки і моя голова не були потрібні там. Ні, не тому… Причиною було те, що з моєї мами почали врешті глузувати, а цього стерпіти я вже не могла. Мовляв, вивчила Марія свою паню, а тепер хоч за образи клади ту кралю. Чуєте, а може, ті її вчительські папери підроблені? Чи то таке велике діло письменній людині папери підробити? Тільки хто ж приступить до такої вченої персони?

Оце тобі, бідна мамо, нагорода за твоє найкраще бажання, за твій солоний піт, за твою зухвалу надію дати своїй дитині легкий хліб у руки!

Вирушаючи з села, я мала ясну мету: Львів. Я знала, що у великому місті швидше знайду заробіток і якийсь притулок, ніж у малому містечку. До того Львів, хоч і силоміць ополячуваний, все-таки як-не-як був центром культурного й економічного життя українців.

По дорозі до Львова, незважаючи на гірку науку життя, в моїй голові снували все-таки якісь плани щодо майбутньої роботи в цьому місті. Та коли врешті вийшла з головного вокзалу й опинилася дослівно на львівському брукові, тільки тоді я відчула і зрозуміла всю безвихідь свого становища.

Куди йти, до кого звернутися? Кому потрібні мої руки, моя охота до праці? Хто вкаже мені вільне місце? Та звідки ж візьметься те вільне місце, коли воно ще не звільнилося, а вже десятки безробітних рук тягнуться до нього.

Та цього разу, мабуть у нагороду за попередні прикрощі, доля була лагіднішою. Ще не дійшла я до головної пошти (ішла собі так, навмання, щоб тільки не стояти на місці), як зустріла… Кого? Товариша з семінарії, Василя Чорного. Зраділа, наче рідного брата побачила, а він, здається, теж був радий мені.

Почали ми розпитувати одне одного: як живеться, де працюється? Від Василя довідалась, що він працює в одного українця, фабриканта дитячих іграшок.

— Що ж ти там робиш? — спитала, бо чогось мені смішно стало, як уявила собі Василя, здоровенного хлопця, з ляльками і возиками.

— Я в експедиції, — відповів мені фахово. — Виконую замовлення, тобто висипаю товари в світ, — по давній звичці перекрутив Василь слова, і ця дрібничка відразу воскресила перед очима і наших спільних товаришів, і наше містечко, і ще когось, хто жив у ньому.

— А ти? Що з тобою?

Я розповіла, що зі мною. Втекла з села і припленталася до Львова шукати долі.

— Ти, — штовхнув мене Василь під бік, аж я трохи рівноваги не втратила (еге, він зовсім не змінився, навіть оця дика звичка давати штурханця під бік лишилася в нього). — Та це ж чудово складається, бо в нас в експедиції, власне від учора, є одне вільне місце.

Глузує він, чи що?

— Не віриш? Слово честі, правда. Була у нас одна така Марися, та вчора старий розсердився і вигнав її. Кричав, що візьме першу-ліпшу з вулиці, бо має вже досить тих протегованих панянок. Хочеш? Можу за тебе поручитися.