Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина. Страница 24

Мені стало якось прикро від тих слів.

— То ти мене вважаєш, колего, за першу-ліпшу з вулиці? — сказала я і відразу ж таки пошкодувала. Чого, власне, я ображаюсь? Хіба не здибав він мене, бездомну, на вулиці? Хіба для того фабриканта я не буду першою-ліпшою? — А які там умови? Скільки місячно?

— Сімдесят злотих.

— Сімдесят злотих? — скрикнула я.

— По-твоєму, багато чи мало? — не розумів Василь.

— Для мене багато, бо я ще ніколи не розпоряджалася такою сумою.

— Поживеш з місяць у Львові і переконаєшся, що це дуже мало.

Фабрикант дитячих іграшок пан Хруцький зустрів мене примруженим оком. Здавалося, що він розглядає мене, як річ, а не як людину:

— Шістдесят злотих, каса хворих — і баста.

— Шістдесят? А я думала, що…

— А ви думали, що сімдесят? За сімдесят злотих, прошу я вас, я можу мати мужчину. Чи не так, пане… той… Чорний? — звернувся він до мого товариша.

Василь закрутився в'юном, і улеслива, покірна, хочеться сказати, собача усмішка з'явилася на його обличчі:

— Цілком певно, що так, пане шефе.

Ні, ні. Я грубо помилилася, думаючи, що Василь — той самий, яким колись був. Від давнього Василя лишилося тільки смішне «слово честі». Василя, товариша юнацьких років, побратима, більше не було. Мої очі бачили тепер тільки покірного, безвольного слугу пана Хруцького, що на кожне слово хазяїна має готове:

«Цілком певно, що так, пане шефе».

Що ж, повторилася історія з панею докторовою. Тільки за інших обставин.

Проте моє становище не дозволяло мені вибирати. Стаю на роботу до пана Хруцького.

Працюю в експедиції. Експедиція — це довга, темна, з вогкими стінами кімната, де цілий день горить електрика, бо промені сонця не доходять сюди. Моя робота полягає в тому, що до пакунків, які виходять з фабрики, я вкладаю відповідне, залежно від адресата і самого пакунка, звернення.

Справа в тому, що інтереси фабрики дитячих іграшок та дитячих речей вимагають, щоб на світі народжувалося якнайбільше дітей і щоб діти ці мали якнайуважніших батьків, які купували б ці забавки.

Наміри самі по собі благородні, ніхто проти цього заперечувати не може. Але звідки брати дітей, коли в Польщі, як чума, лютує економічна криза і народжуваність впала.

Але для пана Хруцького потрібно, щоб, незважаючи на безробіття і нужду, все-таки люди одружувались і родили дітей.

І пан Хруцький знайшов вихід: у спілці та в порозумінні з «Католицькою акцією», загрожуючи карою божою та вилученням з католицької церкви, прикриваючись добром України, він закликає українських жінок родити якнайбільше, без перерви родити дітей.

Бувало й таке, що мені мій шеф доручав комбінувати такі звернення чи заклики з фрагментів проповідей ксьондзів та статей у католицьких журналах. Ух, яка то була нестерпно гидка робота! Кидалися громи на українських дівчат за те, що вони «еманципантки» і «лібералки» і тому не хочуть виходити заміж, але ніхто не питав, за кого ті дівчата мали заміж іти.

Пекельним вогнем погрожувалося молодим подружжям за те, що вони бездітні, але ніхто не питав, звідки взяти молоко й колиску для немовляти.

Бували такі хвилини під час моєї роботи на фабриці пана Хруцького, що мені хотілося плюнути на його посаду, на його шістдесят злотих і піти кудись, світ за очі. Але…

Світ такий широкий, земля така багата, а молодій, працездатній людині нема куди подітися.

Бували навіть такі хвилини, коли я вже не так суворо осуджувала зміни, що сталися з Василем Чорним. Може, прийде час, і я сама, як заведений патефон, повторюватиму, подібно до нього: «Цілком певно, що так, пане шефе».

Було фіолетове, набухле синювато-рожевими хмарами надвечір'я. Докінчивши в експедиції фабрикувати якийсь огидний черговий заклик пана Хруцького до українських жінок, вся сповнена гіркотою і, сказати правду, неповагою до самої себе, я вийшла у Стрийський парк.

У затінку та видолинках лежав брудний сніг. Проте в повітрі вже відчувалася весна. Голі віти дерев видавали з себе гірко-солодкий, притаманний тільки ранній весняній порі запах. Лиса земля курилася синюватими випарами і пахла чорноземом.

Я йшла крок за кроком, не думаючи ні про що. Просто відпочивала душею. І раптом зупинилася. Бо мусила зупинитися: з бічної стежки йшов прямо на мене Микола.

Смішно говорити про двадцятичотирьохлітнього хлопця, що він постарів, проте перше враження було саме таке.

Радість, якесь дурнувате збентеження, незрозумілий страх (перед чим?) так охопили мене, що я не могла й слова сказати. Микола посміхнувся. Так багато змінилося в ньому, тільки усмішка лишилася та, що була колись.

Потім ми сиділи з ним на вогкій лавці у Стрийському парку і вели аж ніяк не оригінальну розмову. Мабуть, так у цілому світі розмовляють після розлуки закохані. Я спочатку хотіла вдавати з себе гордовиту і поводилася так, ніби розлука з ним не зачепила мене надто глибоко. Але потім, як злочинець, призналась у своїх «гріхах»: і в тому, що не раз плакала за ним, коли ніхто не бачив; і в тому, що розпитувала про нього наших спільних знайомих; і в тому, що раз у поїзді звернулась навіть до якогось робітника, що випадково згадав його прізвище; і в тому що зберігала навіть номер націоналістичної газети, де скаженою лайкою було обсипане прізвище Миколи як одного з найактивніших учасників антифашистського мітингу у Львові. Сказала і про те, що був такий момент у моєму житті, що якби трапився мені жених, то була б пішла за нього заміж Миколі і собі наперекір.

Микола теж признався в одному «гріху», який я вже не могла не визнати смертельним. Признався, що він був радий, коли я в його очах показала себе дівчиною з міщанським світоглядом (а все через того Славка, падлюку!), бо інакше його любов до мене набула б «небажаних розмірів».

— Що це значить? — спитала я.

— Це значить, дівчино, що я передчував у тобі велику небезпеку для себе. Я почував, що закохуюсь у тебе по вуха. Що ти, мала, знаєш! Саме тоді, коли я був запаморочений тобою, я познайомився з одним чоловіком, який відкрив мені очі на правду і неправду в житті. Я уникаю назвати прізвище не тому, що не маю довір'я до тебе. Він, знаєш, комуніст, підпільник. Під його впливом я почав знаходити зміст життя в боротьбі, почав виконувати всякі підпільні доручення і тому свідомо глушив своє кохання до тебе.

— І ще що?

Микола замість відповіді пригорнув мене до грудей, хоч надворі було ще видно і нас могли побачити.

— Ще? Хіба те, що розум наказував мені відійти від тебе, а серце, от яке дурне серце, весь час тягнулося до тебе і не хотіло слухати наказів розуму… І ще одне… чорт знає, що воно таке, але не подобалася мені жодна інша дівчина.

Коли я згодом подзвонила до моєї квартири, господиня зустріла мене з переляканими очима:

— Де ви поділися? Я вже думала, що вас заарештували. Що сталося?

— Нічого. Ні, щось дуже-дуже гарне сталося, пані Задорожна.

Це була, пам'ятаю, як нині, середа. З Миколою ми умовилися, що прийде він до мене в п'ятницю ввечері.

Але того дня замість Миколи прийшов лист від нього. В ньому було написано:

«Моя люба! Пробач мені, що не дотримую слова і не прийду до тебе. Не прийду тому, що занадто тебе люблю. Відчуваю, що, якби ми ще раз зустрілися, не стало б уже в мене сили розійтися з тобою. А бути разом ми не можемо. Вчора, щоб не відпустити тебе від себе, сказав я тобі, що працюю. Я збрехав. Ніде я не працюю і навіть надії на працю не маю. Заробляю іноді тим, що ношу пакунки людям з вокзалу. На такій «посаді» одружитися з тобою не можу, а бути утриманцем своєї дружини тим більше не можу…»

І ще, і ще щось писав він там, але я того вже й не дочитувала. Мені тепер було вже не сімнадцять, а двадцять два роки, і вдруге вирвати в мене щастя не дозволю ні обставинам, ні долі.

Ще того самого вечора я пішла до Миколи. Не застала його вдома. Ждала, ждала і не діждалась, повернулась. Другого дня пішла до нього вранці.