Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 29

У Косован такі очі, немов дивилися б на божевільну. Ні, Ориська не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояснить це усім їм?

Дядько Муха сказав якось, що всі музикальні люди є дуже близькі до божества, бо ніщо так не нагадує молитву, як музика. Ориська грає на фортепіано з дитинства. Але це дивне почало творитися з нею щойно в Чернівцях.

Це теж тільки Дарці відомо.

Може, колись, колись Дарка розкаже мамі, як вони з Ориською заблукали були до уніатської церкви, саме якраз на проповідь священика-ченця.

Спочатку було смішно, хоч як це непристойно сміятися з таких речей, але було все ж таки смішно дивитися, як сотні дорослих людей слухають навколішках проповідь. Ориська, сама розсмішена, штовхала ліктем Дарку, щоб та дивилася, як якась жінка з кумедно скуйовдженим волоссям товкла головою об кам'яну плиту, наче тріпачкою. Але згодом опинилися обидві навколішках, бо Дарка вирішила, що непристойно стояти, коли всі навколішках, і, річ ясна, думала, що такої самої думки й Ориська. А коли зазирнула в Орисьчине лице, щоб знову побудити себе до сміху, побачила, на своє превелике здивування, що по її обличчю безперервним струмком ллються сльози.

Коли опинилися на вулиці, то Ориська призналася Дарці, що вона знає спосіб викликати сльози, коли захоче.

— А для чого це тобі? — спитала Дарка роздратовано: не могла простити того, що її пошила Ориська в дурні.

— А це гарно, коли так хтось щиро молиться. Кожний, хто не погляне, подумає собі при тому: яка сердечна молитва. Я не дивилась на людей, а відчувала, що на мене заглядаються…

«Комедіантка. Господи боже, навіть у церкві грає комедію!» — думала Дарка й відвернула голову так, щоб не дивитися на Ориську. Якось дійсно дуже важко було погодити Орисьчину вроду з її внутрішньою порожнечею.

— То ти не молилася?

— Як же ж не молилася? Молилася. Як ти смієш так думати про мене?

— А за що ти молилася?

Орися лякливо закліпала повіками:

— Я цього не можу сказати…

Дарка здогадалася. Орися, напевно, просила у свого патрона [20], щоб той натхнув Мігалаке прихильністю до неї.

Звідки можна знати про чиїсь думки, коли уста мовчать?

Ориська підводить голову і дивиться навколо: ніхто-ніхто не збирається плювати на неї?

В класі поволі зростає гамір. Гей, звідки взялася ця ніяковість, ця скам'яніла тиша? Кому здавалося, що Підгірська збожеволіла? Можливо, грає комедію, можливо, хоче своїм горем викликати в них співчуття і пробачення? Але ж це не така важлива причина, щоб аж звертати увагу на неї.

Дарка стоїть на межі гамору, що захоплює щораз більший простір, й Ориськи, яка не рухається з місця.

Дарці здається, ніби вона сидить на червоному коникові, на каруселі, а той крутиться все скоріше, все скоріше, аж до втрати свідомості.

Зате на станції (тепер вже Дарка каже «дома») чекала її радість: біля тарілок, під шматком хліба, лежав лист від мами.

— Суп холоне, панно Дарусю!

Дарка торкнулася пальцями листа, і пальці почали тремтіти. Вона почала читати лист, і очі заповнилися слізьми.

«Мама… мама… моя мамуся!..» — заспокоювала себе в думці Дарка цим найсердечнішим з усіх словом. Мама писала своїм гарним, врівноваженим почерком про все, що діялося дома. Так точно і справедливо, як тільки мама це вміла. Все, що мама написала, все була правда. Ні крихти перебільшення чи недоговореного. Тому кожне мамине слово так просто потрапляло до серця. Мама радіє, що її доня Дарка звиклася з новим життям у місті. Так треба для Дарчиного добра. Мамина дитина не повинна відчувати себе самотньою. О ні! Мама завжди думкою біля неї. Увечері, коли вже вся хата спить, мама просить Дарчиного ангела-хоронителя, щоб він піклувався про неї. Із Славочки (це нічого, що замість хлопчика народилася дівчинка) — велика красуня. Дарчині ясні очі й таткове чорне волосся. О, цей малий ціпендрик — це велика пані! Уявіть собі тільки: вона потребує для себе окремої кімнати! Треба було спорожнити малу бабусину кімнату. Колись, еге, колись, як Славочка підросте, мама буде однаково одягати обидві свої доні, щоб усі люди знали, що вони сестрички. Одного тільки мама від серця бажає собі: щоб її доні, її діти, завжди у згоді жили і любили одна одну.

Пані треба слухати і не вередувати з їжею. Треба звикати в житті і до незгод. Зрозуміло, бабуся зібрала насіння з фіолетових айстр… Не радує маму те, що доня так мало згадує про Ориську. Хто ця нова подружка, ця Стефа? Що мама може радити, коли її мама і в очі не бачила? Одне тільки мама напевно знає: недобре надто часто зміняти подружок. Минулої неділі було весілля у Маріїної Докії. Привіт Марці мама передала. Ні-ні, як доня не бажала собі, то мама не говоритиме про те, що Дарка «співає» у хорі. Чи Дарка зустрічається там з Данком? У школі, певно, вчителі нерадо дивляться на те, як учениця ходить з учнями, навіть коли вони добрі знайомі, навіть коли з одного села, як Дарка і Данко. Нехай і Дарка не робить цього. Буде час на балачки, як приїдуть на свята. Добре? Чи Дарка штопає панчохи? А чорний фартушок ще не зносився?

Потім багато-багато щирих поцілунків. Маминих поцілунків.

— Панно Дарусю, суп…

Дарка машинально сьорбнула ложку супу, але ледве проковтнула її, хоч суп був зовсім не поганий.

— Я не можу їсти… дякую.

Пані схвилювалася:

— О, це вже знову щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу, тільки…

Може, хотіла сказати «без комедії», але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:

— Ви чого плачете? Лідко, що сталося?

Дарка прикрила засоромлено долонями очі:

— Залишіть мене… Мамця до мене писала. Я не можу тепер їсти… Я пізніше…

Вона сміялася і плакала, бо не могла перебороти свого розчулення. Не силкуючись навіть стримати свої нерви, Дарка сперлася головою об стіл і тремтіла від внутрішнього щасливого плачу.

Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.

VII

Хтось ляснув батогом, і дні рушили вперед, як жваві лошаки, залишаючи тільки порох за своїми копитами, злегенька припорошуючи пилком забуття не одну подію. Не одну чорну годину припорошив цей сивий пилок.

Ориська й далі пливла самітним човником серед класного озерця. Правда, вже ніхто тепер не обурювався, ніхто не заламував рук, навіть не дивувався, коли та чи інша (хоч траплялося це дуже рідко) товаришка позичала у Підгірської ножика чи питала іноді, до якого речення Мігулів звелів вивчати історію.

Ориська робила ту чи іншу послугу в покорі, не вимагаючи нічого в заміну для себе, а тим паче не шукаючи стежок, якими могла б наблизитися до класу. Могло здаватися, що Ориську зовсім не цікавить клас. Мігалаке, як завжди, приходив на уроки надушений та елегантний, як фордансер [21].

Уроки свої проводив він на досить вільній мотузці. Сипав дотепами (дівчата справді навчилися краще розуміти румунську мову) і питав звичайно тільки тих, що самі набивалися на відповідь. Були й такі години, на яких було чути тільки Орисьчин покірний голос.

Мігалаке, що спочатку не помічав цих жертовних доказів обожування, тепер приймав з явним задоволенням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі відповіді.

Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці кожного разу, коли та повертала до неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У радників мерехтіло все блиском і достатками.

А все ж таки щастя, яке давала їй Сидір Стефа, ніколи не було повне, ніколи не було без, хай би й легкого, болю.

— Я прийду до тебе завтра, — попросила раз Дарка.

І Стефа зраділа. Вона щиро притиснула Дарчину руку до себе, але зараз же задумалася, наче охляла:

— Завтра в мене зайнятий вечір… Хіба післязавтра, добре?

Ці недомовки, оці якісь таємниці шукали виходу на денне світло, як підземні джерела. Ким, чим може бути зайнятий вечір у Стефи, що з нього треба аж таємницю робити перед Даркою?