Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 30

Дарка, може, була б уже рада, якби спіймала Стефу на якійсь неправді, якійсь замаскованій нещирості. Раз якось Стефа попросила Дарку піти з нею в парк. Хотіла назбирати собі осінніх листків на моделі до рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. В парку пахло вогкістю осені. Від жовтого листя на деревах і того, що покривало землю, зробилося в парку нереально ясно. Сонце відбивалося в цій жовтій площині, як у дзеркалі, і розпорошувалося ясно-жовтим промінням у повітрі. Соковита зелень літа з густими тінями здавалася сном. Поміж оголеними деревами звук летів довго і без затримки. Дзенькіт трамвая було тепер чути зовсім виразно в самій гущі парку, і це в якійсь мірі теж належало до мелодії осені.

Дівчата йшли поруч і мовчали. На головній алеї, саме навпроти вулиці Семигірської, перетяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахвою. Він ледве глянув на Дарку. Уже пройшов, але вмить обернувся і привітався до неї, з явною симпатією усміхнувшись, хоч вона не була сама.

— Ти його знаєш? — начебто здивувалася Стефа.

— Абощо? — невідомо чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає. Я тільки раз його чула, але… — урвала раптово так, що можна було подумати: «Але ніколи не забуду його гри».

Дарка не питала більше. Дарчин схвильований голос міг зрадити її. Стефа сама докінчила:

— Але волочиться з тією румункою, і… шкода, якби він мав для нас пропасти.

Звістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи раптовий параліч: їй не вистачає повітря, вона нездатна до будь-якого руху. Ще кілька кроків тягне ноги за собою. Потім пристає, щоб буцімто поправити собі комір коло плаща. Мусить отямитись, відпочити трохи після удару.

— Та румунка? Вони вчаться разом, і більш нічого, — пробує Дарка несміливо виправдати Данка перед Стефою

і перед власним серцем.

Стефа немилосердна:

— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як це, щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На Гартенгасе, до вілли Джорджесків! Яка досада… все, що трапиться в нас здібніше… щось краще, обов'язково намагаються перетягти в чужий табір…

Це зауваження тільки підсилює Дарчин біль: невже так погано з Данком? Невже така небезпека?

— Звідки він? — хоче знати Стефа.

Вона не розуміє, що Дарці важко тепер говорити, що вимовити одне слово для неї так важко, як тому, в кого прострілені легені.

— З Веренчанки…

— Його батьки — українці?

— Тільки батько… Його мати — німка з Відня…

— А твої батьки?

— Мої? — в надзвичайному здивуванні питає Дарка… — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про таке, що нітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, бачиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От хоч би Підгірська. Свідома українка… та ніколи так не зробила б.

— Адже мій тато!.. Для чого ти мені це говориш? Мій тато свідомий українець.

— А звідки ти знаєш, що твій тато свідомий українець? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо таке насмішкувате запитання. Її особисте горе, що впало на неї, не дало їй змоги проаналізувати змісту цього слова «свідомий» чи «несвідомий». Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягуються, знала без пояснень і аналізу, що бути політично несвідомим — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Буковини, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою питався раз по раз:

— І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арештували? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чернівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то, ради бога, роз'ясни людям, що я ні в чому не винен!.. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом стати… І мусили вони якраз мене не арештувати!

Сцена ця майнула в Дарчиній голові, і вона відповіла зухвало:

— Адже мій тато був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш запитати, кого хочеш.

— Тата твого арештували румуни, а ти так легко погодилася на те, щоб Мігулів змінив українську мову на румунську? Невже ж ти не розумієш, що це значить? Невже ж ти, — голос Стефи став важким і дуже повільним, — ще й досі не розумієш, що вони всякими штучками поступово хочуть заперечити нас взагалі як націю? Невже ж ти не бачиш, що такі, як Мігулів, — на службі в них?

«А пан Локуіца, — стукає щось Дарці в голові, — пан Локуіца напевно не хоче нічого поганого нам, українцям, а він теж румун. Румун з румунів…»

— А ти не дозволила? — наважується Дарка на виклик проти подружки, яку до сьогоднішньої розмови вважала за саму ніжність, за ходячу поезію.

— Так, я була проти. Ти забула? — але вмить, наче зміркувала щось, заговорила до Дарки давнім привітним голосом: — А тобі ніколи не спадає на думку, що ми повинні знати твори своїх поетів… знати історію нашого народу, знати, хто ми і звідки взялися на світі? Тобі ніколи таке не спадає на думку, Дарко?

Дарка мовчить. Такі натяки можна по-всякому розуміти. Між подружками повинна бути щиріша розмова. Так принаймні Дарка гадає. Це саме відчуває і Стефа.

— А ти хотіла б дістати такі книжки… ті, знаєш, заборонені, що я тобі колись згадувала?

— Так, — відповідає твердо Дарка, і це «так» рівнозначне потискові чесної руки.

— Я так і знала, що ти погодишся. Коли так, то все гаразд. Я познайомлю тебе з людьми, що постачатимуть тобі такі книжки… Тільки ані слова нікому про це! Ані слова, Дарко!

— Ти повинна мені вірити, — вже трохи ображено зауважує Дарка, наче тоном тим хотіла нагадати подружці, кого та бачить перед собою. — Я нікому не скажу. А тепер я вже піду… — мусила попрощатися з Стефою, бо знову згадався Данко і так хотілося, так дуже хотілося побути самій!

Бувають такі дні наприкінці жовтня, що здається, ніби вони поскидали з себе осінні пальта і проходжуються з розстебнутим коміром сорочки. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце дозволяє собі нерозумні надії. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить поганий сон до людини, а потім зникає, залишивши тугу за собою. Дарка запросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його часточка, ні усмішка, ні голос, ні відгомін голосу не дісталися чужій хаті і чужим людям в тій хаті, для котрих Данко тільки перший-ліпший.

— Я думала, що ти вже зовсім забув про мене! — щось ніби докір, ніби виклик. Данко пошукав її очі і, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора, з математики, який дуже вимагає… Потім ці репетиції в музичному інституті. Дивись на мої пальці. Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно загрубілих на пучках пальців його рідних рук і чує водночас, як щось вистукує їй у пам'яті:

«Дочка пре-фекта… дочка… пре-фекта…»

— Ти й тепер ще граєш з тією Джорджеску? — питає зовні спокійна, пам'ятаючи кожне слово Стефиної балачки про дочку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, що не можна не повірити в його чисту совість:

— Очевидно! Я ж говорив уже тобі, що виступ відбудеться десь на початку лютого…

Дарка — ще підліток і тому не знає, що таке правило жіночої обережності, запитує просто з мосту, як то кажуть:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна?

Данко сміється дрібним, але якимсь наче не зовсім щирим сміхом:

— О, вона є форте фрумоси… [22] Але головне — як вона грає! Ти мусиш Послухати її… Фуга в неї виходить… — але, мабуть, зміркувавши, що Дарка не знає музичної термінології, знову повертає до того, від чого почав: — Ти обов'язково мусиш колись послухати її. Вона так смішно по-німецькому говорить…