Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 39

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»

Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.

— Я не знаю, де ми? — запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.

— Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, — відповідає Данко пошепки.

А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув — дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?

«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»

Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.

Особливий вечір! Особлива хвилина!

У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…

Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.

Дарка подивилася у вікно на сніг і тоді лише пригадала: «Адже вчора те сталося між мною і Данком…»

Потім здивувалася, що за ніч, поки вона спала, коли ні про що не думала, так багато змінилося навколо. Дарка не могла з'ясувати, в чому полягають ті зміни, але напевно знала, що світ сьогодні став зовсім інший, ніж був учора. Це стосувалося в однаковій мірі живих людей, природи і предметів.

Дійсне з вимріяним, реальне з уявним, як це буває у підлітків, злилося докупи, і Дарка повірила, що між нею і Данком сталася вчора подія, що зробила її ніби зовсім дорослою, відкрила незнану загадку природи.

Лідка для жарту бризнула на неї водою. Дарка не відповіла їй так, як це була б зробила іншим разом.

«З цього часу мушу серйозніше поводитись», — думає поважно.

XII

Надворі трусить такий самий сніжок, що й учора увечері. Зима бродить по коліна в снігу, а сніг той мов упертий хлопчисько: його за день зіпхають з тротуарів, а за ніч він знову повертається.

Дарка по дорозі в школу зустрічає, як звичайно в цю пору, учнів і учениць — тих, що повертаються з школи, і тих, що йдуть до неї.

«Вони навіть не догадуються, що вчора сталося зі мною. Їм навіть на думку не спадає, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена».

Хоче якнайскоріше застати Стефу Сидір у класі. Та коли тільки бачить її мармуровий профіль, ховає свою новину в глиб серця. Як же може розповісти про своє щастя дівчині, яка малює Данкове лице? Але й нікому іншому, крім Стефи, цього сказати не може. Дарка почуває, що її похмілля мине, розпливеться, коли не поділиться ним із Стефою.

— Коли б ти знала, Стефо, коли б ти знала! — ховає Дарка своє лице поза Стефину спину.

Та це не те. Щось у ній говорить, кипить, примушує все-все розповісти своїй найближчій подружці.

Стефа відразу догадується, що Дарка палає від нетерплячки. Вона хоче допомогти Дарці, коли говорить:

— А ти скажи мені… ти ж мені можеш все сказати, — і при тому притримує ніжно Дарчину голову на своєму плечі.

— Я така щаслива, Стефо, коли б ти знала. Важко відразу все передати. Вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коли б ти знала…

Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…

«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:

— Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!

«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», — карає себе докорами Дарка.

Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.

— Одягай пальто, і ходімо, — каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.

— Ще маємо час, — каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.

І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».

І знову ця дошкульна мовчанка. Врешті в кінці Геренгасе [27] бере Стефа Дарку під руку, але це не є вже той теплий, сердечний рух, що колись. Мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив того, що говоритиме.

— Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово честі, що нікому про це ані мур-мур…

— Даю слово честі!

Мабуть, Дарка надто скоро заявляє про свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї.

— Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка з страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика таємниця, щоб ручатися за неї життям мами? А коли, не дай господи, в нестямі вихопиться необережно якесь слівце, то тоді мама… Ні! Ні! Всім іншим присягне, поклянеться, тільки не життям мами.

— Даю тобі слово честі… Ти не віриш мені?

Тепер Стефа вже вірить. Голос у Дарки такий, що йому не можна не повірити.

— Я не буду тобі багато розповідати. Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка — приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтво на двох мовах і румунська була тільки як предмет… Цього року будуть уже тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? Скликали начебто з'їзд істориків — і ось які наслідки… Для «нашого добра», для «полегшення» навчання вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. Бачиш, як вони це хитро роблять? Тебе грабують до сорочки, а тобі повинно здаватися, що це — для твого добра… І багатьом таким ідіоткам, як Лідка Дутка, і справді так здається. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою. Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову як предмет… Будемо вивчати французьку, латинь, німецьку мову, тільки не рідну… Ось до чого йдеться! Чи ти розумієш, про що я тобі говорю?

Даремно Стефа гарячиться. Дарка все розуміє. Навіть більше: відчуває те ж, що й вона.

— Та справа не тільки в румунській мові… не думай собі! Тут більш далекозора політика! Вони хочуть взагалі змести нас як націю з території Романії маре. Так, щоб ти знала! Вони, не бійся, не такі вже дурні, щоб не розуміти, що насильство може викликати насильство, і тому вони… пускаються на різні допоміжні засоби. Вони починають «науково» доводити, що ніколи не було українців у Північній Буковині… а ми — «зрутенізовані» румуни… Але ж вони не можуть заперечити сорок мільйонів українців взагалі, правда? То що вони роблять: своє вихваляють, аж канудить, а українську культуру висміюють… Історію перекручують… І що ти їм зробиш? Ти чула, що городив Мігалаке на передостанньому уроці? «Руські князі часто були васалами румунських бояр…» Ну, скажи, як можна спокійно переносити таку брехню, просто нахабну, з пальця виссану брехню!