Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 41

— Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати провів?

Чи Дарка заперечує? Треба б насамперед запитати, чи Дарка взагалі має тут якесь слово, коли замість неї вже поспішила відповісти Стефа:

— Добре! Проведіть Дарку… Та й можемо розходитися поволі… Співайте. Ну, «На кедровім мості»!

Циганюк сходить перший по сходах (Данко ніколи так не зробив би!), а Дарка за ним. Дарка думає собі: «Якби я ще курку під пахвою мала, то тоді зовсім мали б вигляд, як пара газдів, що йдуть у куми».

Як можна жити у місті і таким невихованим бути? І чого тут дивуватися Івонкові Рахміструкові, який прийшов з села до міста?

— Де ви живете? — цікавиться Циганюк.

— На Руській.

— Ага!

Аж десь після якихось п'ятьох чи, може, навіть сімох хвилин нудної та смішної ходи знову озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

— Слухайте (навіть без «товаришко»), яка ваша думка… про участь нашої гімназії у цьому святі на честь міністра?

— Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла, хочу сказати, щоб вийшла перша, — намагається так відповісти Дарка, щоб це сподобалося такому, як Циганюк. Для обох ясно, що під словом «наша» Дарка розуміє обидві, чоловічу й жіночу, українські гімназії.

— Слухайте, — тягне ліниво Циганюк, — і ви за те, щоб наша гімназія співала на честь того слов'яножера?

Дарка ніяковіє. Може, це тільки провокація з боку Циганюка? Дарка мала нагоду під час свого першого візиту, тоді, у тітки Іванчукової, переконатися, як Циганюк пишається рідною мовою. Невже ж тепер, коли рідна пісня має нагоду вибитися на перше місце по всьому королівстві, невже ж він… Ні, не може бути… Це він тільки так бере її, селючку, на штучки. Просто випробувати хоче.

— Так, я за те, — заявляє впевнено Дарка. — Я хотіла б, щоб наша пісня прозвучала на весь світ, щоб сам король почув її!

Ці слова проти її волі виходять занадто вивчено, занадто декларативно, а через це і менш щиро.

Циганюк пхає обидві руки до кишені (слово честі, аж соромно з ним вулицею іти!).

— Слухайте, а якби так… — але обриває мову, бо перед ним виросли, наче з землі, Лідка Дутка й Івонко Рахміструк.

— Ти де волочилася? — запитала Лідка просто з мосту Дарку.

Дарка мимоволі подивилася на Циганюка. Той, хоч і не помітив її погляду, миттю зорієнтувався в ситуації:

— Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі… Тому що ти, Лідко, повинна опікуватися панною Даркою, то знай, що вона не була сама у місті, а з Стефою Сидір. Тільки я Стефу відвів додому, бо не люблю говорити з дівчатами при свідках. Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я її проводжу додому…

— То, може б, ми помінялися ролями? — хоче догодити Лідка Рахміструкові, щоб потім мати нагоду сміятися над ним і Даркою.

— О, пробач, — перебив її Циганюк, — не на те відправив я Стефу, щоб тепер поступитися. Я не даю панни Дарки Рахміструкові — нема дурних! Ідіть… Ідіть вперед, а ми підемо за вами!

Ледве ця пара віддаляється від них, як Орест Циганюк стає зовсім іншим. Він перш за все щирий з Даркою:

— Слухайте, ми довго радилися («Хто з ким?» — б'ється Дарчина думка) і міркували про цю справу… Ми розглядали можливість нашої участі в тому концерті з усіх боків. Зразу, признаюся, думали так, як ви тепер. Думали хлопці: заспіваємо, бра, і приб'ємо всіх нашою піснею… Але врешті прийшли до переконання — ви слухаєте? — що ми не будемо співати на честь королівського міністра. Ми вже твердо вирішили, — ви слухайте мене, — що не будемо в цьому загальному хорі… ганьбити українську народну пісню перед тим бояриськом!.. Це ж ганьба… Це ж було б чисто по-рабському… Хто кінець кінцем ми такі? Собаки? («Від кого чула вже цю думку? Оце порівняння з собакою, яку б'ють, а вона лиже руку, що її б'є?») Слухайте, не перебивайте мене! А нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом пропагуємо українську пісню… Нам не потрібна пропаганда серед окупантів! Слухайте, ви розумієте — нам не потрібна їх похвала, бо ми взагалі не визнаємо їх, їх влади, їх уряду, їх… — можливо, хотів сказати «короля», але стримав себе. — Слухайте, коли ми цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, — ви розумієте, — що ми погодилися з думкою, що Північна Буковина має бути вічно під їх окупацією… А ми не хочемо бути рабами! Слухайте, ми довго вирішували це питання і прийшли остаточно до переконання, що не будемо співати… Слухайте, хто нас насильно заставить співати? Щонайбільше можуть нас з гімназії повиганяти… Можуть нам школу закрити, але факт, факт цей перейде до історії, — ви уявляєте собі! — як наш протест проти бояр!

— Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію і нас всіх розігнати? — питає зовсім приголомшена Дарка.

Та хіба це страшне для Циганюка!

— Слухайте, це в крайньому разі… Не лякайтеся, за таке на шибеницю нас не поведуть… Але співати ворогові все ж таки не будемо! А ви що на це?

— А чи всі… згодні на цей бунт?

— В тому й річ, що не всі… Але нічого… Досить буде, як і частина збунтується… Про що йдеться? Аби зірвати свято і надати справі розголосу! Слухайте, а ви? Ви пристанете до нас?

Що? Чи вона пристає до них? Таж вона завжди… аж тепер відчуває це, як завжди належала до них. Це ж та близька її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче коритися!

Але як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Таж це значить перекреслити мистецьку кар'єру Данка? Куди він подасться без закінченої середньої освіти? А мама… Її мама і тато що сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї, бідної мами… Ні, цього навіть не можна собі уявити! Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна відразу наважитись.

— Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки подумайте добре над цим, що я говорив…

І хоч вони ще не розлучаються, чогось одночасно подають одне одному руки і стискають їх у німому порозумінні.

— А Мігалаке і Мігулеву не вірте, як псам…

Дарка не встигла запитати, кому, власне, можна ще вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що попереду:

— Слухайте, ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там, Іво, у тебе справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до порозуміння. Лідко, в кого ця Дарка закохана до біса?

Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця балаканина — це тільки маневр для замилення очей.

— Шкода твоїх зусиль, Оресте. Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…

заспівав тихенько Орест.

«Боже, як він може співати, коли за два місяці підемо всі попід тини?» — не може зрозуміти товариша Дарка.

Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою на парканах писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеться чогось на цілу вулицю. Дарка приходить до тями аж тоді, коли Орест бере її за руку і питає тільки їм зрозумілою мовою:

— Ну, ваше слово?

— Я дам вам пізніше знати…

— Люди! — здіймає крик Лідка. — Людоньки! Він же явно сватається до неї!

— Ходи… ходи… — тягне її силоміць до хати Дарка.

— Дарко, що з тобою? — питає Лідка вже на сходах.

— Дай мені спокій… дай мені спокій!.. Бо в мене й так голова тріскається від цього всього…

XIII

Останнім часом посипалися на Дарку переживання, одні сильніші від інших, і вже нема сили опиратися їм. Серце її наче червоне кружальце, в яке влучають отруєні стріли.

Вранці вціляє нова стріла з туго натягнутого лука: прочитано результат навчання протягом чверті. Ще те, що Мігулів «подає до більшої пильності з історії» і що Мірчук робить зауваження, що «учениця порушує шкільні правила», можна було передбачити. Навіть те можна було передбачити, що Мігалаке, зважаючи на «дуже добрі наслідки» письмових робіт, дає з ласки «посередньо» Оріховській, хоч усні відповіді в неї «погані», навіть те, що Романовська дістала «посередньо з мінусом» з румунської і занижену поведінку, але що Дарка не одержить жодної оцінки з румунської, цього ніхто не міг припустити.