Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 57

Одного дня Дарка відчуває несподівано, що її серце давно вже гризе бажання побачити ближче Лучіку Джорджеску. Вона так довго не матиме спокою, доки очі її не побачать суперницю. Дарка прагне розглянути її всю, почути її голос, подивитися зблизька на рот в усмішці. Хоче приглянутися до її очей, зачіски, голови, рухів її брів, рук. Мусить збагнути, віднайти те щось, чим захопився Данко. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не повернеться до Дарки! Це ж неймовірно, щоб ніколи вже не повернулося те давнє. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка — така ж, як і була на канікулах? Її коси, що колись йому так сподобалися, що аж прекрасними назвав їх, такі самі, як і тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка порадила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер — мов пасма сонячного проміння. А може, її очі, де він багато разів шукав правди, змінилися? Навпаки, може, навіть виразнішими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне серце, хіба воно не те саме, що на канікулах було?

Світоньку! Таж Дарка ще сьогодні відчуває тремтіння кожного Данкового слова!

Неможливо, щоб він не пам'ятав навіть того, що їй сам колись говорив. Гарна Стефа змінила свою поведінку щодо Дарки в ту хвилину, коли збагнула, що Дарку з Данком в'яже щось глибше, ніж саме односельчанство. І ця теж ніколи не довідається, до якої висоти жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була поступитися їй своїм місцем у Данковому, аби тільки не зайняла його дочка префекта! Але тепер уже запізно.

Тому Дарка дуже здивована, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питає давно ласкавим голосом:

— Хочеш піти на виступ випускників до музичного інституту? Я можу дістати квиток для тебе.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не вабили її. Вважала їх нудними і шкодувала б одного лея на них.

— Я? — кривить уста. — Я — на музичний вечір?

Стефа бере її злегка за підборіддя:

— Ти не бажаєш почути, як Данилюк грає? Досить, досить!

Насупливий зал з темними, не привабливими для ока коридорами, з безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують страшні двори з дешевих книжок.

Стефа пояснює:

— Оці всі, що бачиш, — це все рідня випускників. І їхні симпатії. Публіка не ходить на такі виступи.

Дарка хотіла б відгадати, де сім'я Джорджеску, але це неможливо… Забагато між цими мамами є добре одягнених, елегантних пань, що сидять на тих самих місцях, де може сидіти й сім'я префекта.

Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики або майстерність її виконання тільки по довгій чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Коли невідомо вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на сцену виходить Лучіка, а за нею — Данко. Дарці стає холодно, а в наступну хвилину жар вдаряє їй у голову.

Дарка дивиться перед собою, але чим більше напружує очі, тим менший образ передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночий силует з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до підборіддя. Смичок сторожко висить напоготові. Лучіка, піднявши зграбно, одними лише пучками пальців, сукенку, сідає за фортепіано. (Усміхнулася до Данка чи тільки так здалося?) Торкається поквапно до клавішів. Наче для жарту, повідомляє, щоб були всі готові. Підносить голову, і тепер втручається скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.

…Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…

Наче незадоволена чимсь, скрипка вдається до гнівних низьких тонів…

Дитина біжить і зупиняється над плесом озера. Сухими листями повзе вуж… Знову зривається з свого лету скрипка…

…У небесах вдарив несподівано грім, і перші важкі краплі дощу спадають з відгомоном на верхів'я дерев. Десь закувала зозуля… Що це, весна вже?

Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом… Що це? Ця горда скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і каяттям таким, що від нього серце розколюється, стелиться тій румунці до ніг…

А вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребту чорно-білої потвори відштовхує його від себе…

Вона його відштовхує?!

…Гордий орел зривається до останнього лету. Ще раз його пісня сягає небесних висот. Ще один тріумфальний акорд — і птах — чи пісня? — з пробитим серцем падає перед Лучікою…

Зал здригається від гучних оплесків. Ці двоє втікають з естради. Зал починає знову плескати. Далі юнаки починають тупотіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затуляти. Підноситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кланяються публіці. Не відриваючи рук, вони втікають з естради. Завіса спадає. Зал приходить поволі до рівноваги.

— Знаєш, що вони грали? «Весняну сонату» Бетховена, — шепоче Стефа.

Дарка притакує автоматично. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялася, вона, не попередивши Стефу, виходить з залу під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловитий рух на вулиці втихомирюють розбурхані почуття.

Дарка не дивується більше, що Данко вибрав Лучіку. І дома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.

XXI

Раптом час зупиняється. Вискакує несподівано з своїх рейок і мало не доводить до катастрофи: роздачу піврічних свідоцтв з волі вищих прискорено на цілий тиждень. Вістка ця застряла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відбирала бажання до їжі і спокій для сну. Дарка скидала ввечері панчохи і надягала їх вранці з одним і тим самим непевним: «Що тепер буде?»

Слаба надія (яка дуже манить, але якій не зовсім можна довіритися) на те, що Мігалаке для святого спокою подарує їй двійку і невідповідну поведінку, слабне з кожним днем щораз більше.

І знову мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно (до гри тіней і світла) уявити мамине обличчя в ту мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво в руки. Мама не буде кричати. У неї надто гарне для цього обличчя. Не буде також лаятися. Вона тільки скаже з великим смутком, з великим болем:

— Ну й підла ти обманщиця!

Мама не захоче пригадати, як Дарка захищалася від тих коньків, що їх подарував їй татко за добре свідоцтво, як вона мало не відхворіла того синього светра, що мама їй власноручно виплела. Мама все це забуде. Так! Люди, навіть коли цими людьми є рідні батьки, дуже скоро забувають усе невигідне для себе.

Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон приходить десь аж під ранок, саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, незважаючи на гіркий, неприємний смак на вустах, не має відваги подивитися в дзеркало на свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олов'яні кулі, давлять і важчають у западинах. До цього з'являється ще звідкись у Дарки така незвичайна для її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватися від сумнівів і страху, ніж будь-кому виявити їх.

Коли настає день роздачі свідоцтв, весь клас приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, прийшли в цей день до школи причепурені. Майже кожна учениця має під пахвою тільки одну (з твердою обкладинкою) книжку для свідоцтва. Урочистий настрій запановує в класі. Навіть відмінники мало сміються.

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном.

«Найлегша смерть, мабуть, від чаду… Хто сказав, хто розповідав про жінку, що вбила себе запахом жасмину?»

Дарці здається, що це повинно бути навіть приємно — вмирати від квітів.