Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 55

— Слухайте! Слухайте всі!

Сьогодні в гімназії теж були допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Гиньо бігає по кімнаті й плює, де попало. Найгірше це те, що не можна знати, як і що хто говорив. Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля.

— Але як же ж, до холери («Збожеволів Гиньо, чи що, — так висловлюватися у присутності дівчат?»), що за той час, як велося слідство і всі мовчали, як скелі, зроблено трус на квартирах у шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна з'ясувати, що в кого забрали! Де ж таке чуване: робити трус під час відсутності заінтересованого? Таж це чисте беззаконня!

А чи в нього теж був трус?

Гиньо хотів, видно, розсердитися на таке питання, але стримався, вдаривши тільки з досади себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус? В кого ж мав він бути, як не в нього? Але говорити про це голосно? Наводити явно на підозріння? Чоловіка може шляк трафити [32] від такої дурної бесіди… А нехай же тебе!

Та горе буде тому, що зрадив їх! Попадеться ще він в їхні руки!

Пані тільки руки заламує:

— Що ти говориш, Гинцю! Лідко, дитино, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, боже, що це робиться!

— Що ви! — визвірюється на рідну тітку Гиньо. — Чи хочете, щоб ми це так попустили!?

Він аж зіпрів від такої можливості. Дарка дивиться на цього відважного рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка з'являється в її мозку:

— А на кого падає найбільше підозріння?.. Хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів?

Гиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка справді відчула страх перед цим хлопчиськом.

— Ага, зараз так вам і скажу, а ви похвалитеся перед своїми товаришками і так… Га, ніхто, тільки дід та баба і ціла громада! Я ж казав, щоб справи не розголошувати, — говорить він наче до когось невидимого. — Чи я не був проти жіночої гімназії? Чи я не був проти… — обриває на половині слова, весь засапаний і спітнілий.

— Але з нашої гімназії ніхто не виказав? — не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирості Лідка.

З Гиньом сьогодні просто неможливо розумно поговорити.

— Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ваша школа могла зрадити, коли сама фігу з маком знала? Ет, що я буду з вами про це говорити!

— Ви мене не зрозуміли, — починає злегенька Дарка, — я хотіла вас про щось інше запитати, а ви сердитеся. Я хотіла…

— То питайтеся, — добріє Гиньо, — питайтеся, панно Дарко!

Маючи його дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:

— Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи ніхто не думає чогось поганого на Богдана Данилюка?

Гиньо відразу заперечує, авторитетно хитаючи головою:

— Ні… це вже ні! Правда, Данилюк це така собі чіча-ляля, що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на таке він нездатний. Ні! Данилюк цього не зробив! Я сам відлупив би по морді кожного, хто відважився б сказати таке на нього! Ні! З Дана хороший колега!

Слава богу! Слава богу! Дарка тре лоб, наче хоче затерти ту страшну думку. А Гиньо пригадує якусь нотку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі:

— Данилюк, може, ваш хлопець?

— Та звідки? — червоніє Дарка. — Ми тільки з одного села…

— Правда, — б'є себе Гиньо по коліну, — ви односельчани з Данилюком! Дійсно недоречне питання! Таж Дан оту румунку водить!

«Навіть він про це знає. Весь світ знає про мій сором», — шкрябає болісно в Дарчиному серці.

— Ти бачив її, Гиньо, цю румунку? Гарна? — аж іскриться від злорадості Лідка.

— Ет, — уриває зневажливо Гиньо, — тепер це таке дрібничкове — оте кохання!.. Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, — забуває Гиньо, що говорить з дівчатами з жіночої гімназії.

Без «будьте здорові» він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь.

З Гиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає в щілини вікон і бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає безнадійно і вбивчо:

— І що тепер буде?

Ніхто не знає, що далі буде. Навіть такий всезнайка, як Лідка, не може знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: «Не думай, не думай, не думай…»

Спортовий зал набитий до самих стін, до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок — в усіх відтінках: від ясно-сонячного до чорно-оріхового кольору. Зал хвилюється злегка, мов лан гречки під косою. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цього колись веселого залу приміщення суду. Ще тільки чорного розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі і потилиці), всі обличчя наче в масках. Густа атмосфера вичікування і гарячкової непевності обліпила їх якоюсь поволокою, що, наче мрячка, припорошила відбитки душі на цих обличчях.

Всі очі зливаються в одно велике барвне око. Всі лиця збігаються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міниться задирливо і боязко, бундючно й покірно, безнадійно і самовпевнено.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке задушливе повітря, що треба раз по раз розкривати рот, щоб хапнути його якнайбільше.

Раптом передня частина залу затихає. Передні ряди вгляділи вчителів. Тиша хвилями докочується до задніх рядів. Біля дверей якесь замішання. Потім директори обох гімназій входять рівночасно. Вчителі, ніби варта, стають обабіч підвищення. Приймають поміж себе на почесне місце і директора жіночої гімназії. Директор чоловічої гімназії сходить на підвищення. Хоче сам усіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна вичитати ані одної прихованої думки. Якось смішно і водночас небезпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і грудей. Директор оком не моргне — чекає. Одну, дві, три хвилини. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить вгору руку — і натовп кам'яніє. Директор тримає хвилину підняту руку вгору, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре придуманою усмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

— Діти мої! До мене дійшла звістка — я не шукав її автора (по залу проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи, — отож до мене дійшла звістка, ніби дехто з вас не хотів брати участі в концерті, який влаштовують школи в честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог наш і ваш кинув між вас цю думку. Хтось, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, якщо прагнув позбавити можливості навчатися понад триста українських дітей. Надто добре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зародитися в кого-небудь з вас. Ви, може, навіть найкращі поміж вас, впали жертвою лихих та, мабуть, і підкуплених людей, і, якби не боже провидіння, що вчасно перестерегло нас, ці ваші порадники були б привели всіх нас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль завдали б ви своїм батькам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас у люди. А проте я не можу не покарати вас за вашу легкодушність. Ні одна, ні друга гімназія не візьме участі в концерті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не доросли ще до них! Вам радимо ще, не радимо, а наказуємо, не розголошувати цієї справи поза мурами гімназії. Не забувайте, — лагідний голос директора починає корчитися і хробачковим рухом пнутися щораз вище і вище, — не забувайте, що ми рятуємо тепер вас своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і востаннє беремо вашу вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч найменший натяк на щось подібне, ми не поступимося уже ні на один міліметр. На це даю вам ось при панах професорах слово честі. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра — до науки, як звичайно.