Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 80

Проходить час. Молодий козак під час бою з турками потрапляє в полон і повертається звідти сліпим. Він звільняє кохану дівчину від слова, але вірна дівчина настоює, щоб повінчатися з сліпим.

П'єса є чистим апофеозом вірного кохання. До того ж і дією своєю відноситься до початку минулого віку, отже ж, аж ніяк не може мати на меті відірвання Північної Буковини від Румунського королівства і приєднання її до Радянського Союзу.

Остаточно відредагований текст протесту зачитано на загальних зборах клубу і одноголосно вирішено, що до цього меморандуму не можна ні одного слова додати, ні одного відняти.

Тепер усіх цікавило тільки одне: як сигуранца вийде з дурного становища. Адже їй признатися, що вона не читала п'єси зовсім, це однаково, що самій себе скомпрометувати. А сигуранца, як це всім відомо, завжди у всіх випадках виходить права! Що ж вони тепер заспівають?

Настрій серед братії не падав. Навпаки, всі ходили й потирали руки, злорадіючи над сигуранцою. Не припинялася й підготовка до вистави: дівчата шили шаровари, Улянич продовжував працювати над декораціями.

Відповідь прийшла порівняно швидко. Тепер братія мусила визнати, що в сигуранці на українських справах сидять не дурники, як могло комусь здаватися. Вони не тільки читали п'єсу, але, виявляється, вичитали в ній і те, чого не було написано і що хотіли приховати перед оком сигуранци автори протесту. В заяві-протесті написано, що п'єса — це «інсценізація старої поеми», а не вказано, хто її автор. Сигуранца допоможе пам'яті панів акторів і нагадає їм, що п'єса перероблена з поеми Тараса Шевченка «Невольник». А є закон, що всі, без винятку, твори Тараса Шевченка заборонено виголошувати прилюдно. Тут маленька, дещо вже приватного характеру приписка: щоб шановних ініціаторів вистави не вводити в оману, то сигуранца зазначає, що у виняткових випадках за спеціальним дозволом допускається іноді прилюдне виголошення деяких творів згаданого автора, але тільки на території міста Чернівців, а ні в якому разі і ні під яким виглядом по селах. Притому ще одне: у тексті зазначено, що це п'єса з «козацького життя». Козаків на Буковині ніколи не було, а водилися вони на островах Дніпра, і тому сигуранца вважає, що показувати п'єсу з козацького життя — це скеровувати думки буковинських селян на Придніпрянську Україну і сіяти в їх головах сумнів про їхнє румунське походження. До того ж козаки — це елемент, який вбивав і грабував поміщиків. З цього боку теж небезпечно показувати їх на сцені, бо це може призвести до небажаного соціального руху на селі.

Буває ж так, що радість настільки велика, що аж переходить у плач; а в цьому випадку обурення і гнів були такі великі, що перейшли в сміх.

Усі, за винятком сестер Підгірських, висловилися за те, щоб не пускати справи плазом, а боротися з сигуранцою до переможного кінця!

Улянич поїде особисто до Заставної і переговорить з ними на розум: ніде — ні на афішах, ні в тексті п'єси — не сказано, що це переробка з поеми Шевченка, чому ж п'єса має підлягати законові про заборону творів поета?

Була думка, між іншим татко її гаряче підтримував, щоб відкупитись у тих собак бакшишем, але Улянич виступив проти цієї концепції.

Татко здивувався його принциповості в цьому питанні:

— Дивно, пане, дивно. Ви ж приїхали з країв, де за бакшиш, кажуть, і рідного батька можна купити…

— Власне, тому й терпіти його не можу, — коротко відповів Улянич.

Проте не Улянич поїхав до Заставної, а Костик. Улянича, як пізніше сам Дмитро розповів таткові, викликав тесть до свого кабінету і заявив, що вже досить тієї забави. Побавився на канікулах, і буде! Отця Підгірського попередили вже з сигуранци, що зятенько веде себе не так, як треба.

— То у вас, тату, є зв'язки з сигуранцою? — запитав Улянич, на що о. Підгірський відповів йому багатозначно:

— В мене є родина. Тобі теж не завадить пам'ятати, що ти не вільний птах, що на твоєму утриманні жінка, а скоро буде й дитина. Я, — мав ще додати, погладжуючи за звичкою свою русу бороду, — віддавав заміж дочку за солідну, забезпечену людину, а не за безвідповідального фантазера. Я прошу більше не втручатися в ті діла…

І Улянич офіційно перестав втручатися в справу клубу. Тож братія вирішила послати до сигуранци Костика. Жартували, що, мовляв, раз у житті трапилася йому нагода зіграти роль коханця — й така невдача!

Спочатку Костик сприймав ці дружні насмішки байдуже. Але коли Улянич і Празький почали перед ним вимальовувати, скільки він втратить морально, якщо не виступить у ролі коханця, Костик так розпалився, що мусили вже уговкувати його.

Погрожував, що повибиває вікна сигуранци, якщо не дадуть візи. Проте й вікна у примарії залишилися цілі, й дозволу не привіз Костик.

Насправді сигуранца дозволила п'єсу, але з умовою, що дійові особи будуть виступати у формі румунських прикордонників.

Зрозуміло, Костик намагався з усіх сил довести їм, що це — неможливо. По-перше, тоді треба буде переносити дію в наші дні, а це означило б і викинути з неї такі слова, як «козак», «турок», «Січ», і взагалі міняти всю її сюжетну структуру, іншими словами — зарізати п'єсу.

— Нічого не шкодить, — запевняли його сигуранщики, — село таке темне, що й так нічого не розбере у змісті, а коли виступлять місцеві інтелігенти в мундирах прикордонників, то це матиме далекосяжне політично-виховне значення для села. По-друге, чому так настоюють на своєму панове студенти? Хіба їм не все одно, що грати. Вони й так не справжні актори.

— Так, — переказував Костик свою відповідь, — ми не актори, але й не клоуни.

В такому разі сигуранца може запропонувати їм переклад румунської високопатріотичної п'єси. А, це не подобається панам студентам? Ось найкращий доказ їх аполітичної діяльності в клубі: шовіністична українська п'єса, так, прошу дуже, їм подобається, а виховну, високоморальну, патріотичну п'єсу румунського автора — не хочуть. Добре, запам'ятаємо це собі!

Татко, що разом з усіма чекав на повернення Костика з Заставної, почувши таку відповідь, забідкався. Дарка його розуміла. Не йшлося йому так про п'єсу, як пригнічував факт безправ'я і сваволі сигуранци, яка свої методи могла легко перекинути на будь-яку галузь громадського життя. Бідкався він не над похороненою п'єсою, а над знаком часу. До того ж кінчався час канікул, і десь там готувався в дорогу до Веренчанки Манілу.

Закінчився час канікул, кінчалося й літо. Відчували це не тільки учні, яким батьки познімали валізки з горищ, але й птахи. Літали тепер переважно табунами, збудоражені, заклопотані готуванням до далекої дороги. Оголені поля наводили меланхолію, і ні криштальна блакить неба, ні чисте дзвінке повітря не в силі були розвіяти того суму, що плив понад стернями разом з бабиним літом. Ранки й вечори ставали холодні. Дикий виноград, передчуваючи свій близький кінець, налився багрянцем, але ця червона пляма на тлі жовтіючого вже листя ще більше посилювала гаму кольорів осені. Одна кукурудза стояла ще на полі й на городі. Обдерта вітрами, споловіла від дощів, шелестіла грубо сухим, шорстким листям. Це ж був один з голосів в осінньому хорі природи.

Час, всупереч фізичному правилу, яке наказувало йому бути рівномірним, гнав тепер з подвійною, потрійною швидкістю.

Дарку засмучували такі скорі темпи ще й тому, що їй треба було поставити перед батьком одне категоричне питання, для якого, правду кажучи, в неї не було відваги.

Та зволікати далі — могло означати зовсім програти. І Дарка, набравшися відваги, пішла в наступ:

— Мамцю, татку, мушу вам щось сказати…

В кімнаті стало тихо. Бабуся, яка поралася біля шафи, і собі підступила ближче до столу.

— Я хочу просити, щоб ви мені пошукали іншу станцію, бо я більше не буду у Дутків.

— Чому? — діловито запитала мама. — Я хотіла б знати чому?..

Ах, чому, чому! Дарка ж не може виявити дійсної причини, хоч для неї самої причина ясна: вона підозріває, що Лідка Дутка має зв'язки з агентами сигуранци. А крім того, ця Лідка — в їхній організації. Ось чому не хоче вона, Дарка, спати з нею в одній кімнаті, сидіти за одним столом. Але посвятити в це рідних — значить відібрати в бідного татка рештки його душевного спокою.