Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 81

— Тому, що я не можу з Лідкою… Мені треба готувати уроки, а їй саме тоді обов'язково хочеться танцювати або гірше — співати.

— А чому ти досі мовчала про це? Це причини, які легко усунути. Я певна, що коли б ти чемно попросила Лідку, то вона послухала б тебе. А так їй могло здаватися, що тобі приємно, як вона співає чи там танцює… Це не причина, Дарцю, щоб міняти станцію.

Дарку тонко-тонко закололо в серце. Невже ж мама не чує серцем, що вона говорить неправду? Хіба ж природа не обдарувала матерів здібністю читати думки дітей?

— Я знаю, що це не причина. — І Дарка вирішує, що чим більше наблизиться до правди, тим краще буде для неї, — але… я взагалі Лідки терпіти не можу. Мені навіть важко їсти з нею за одним столом… І тої пані Дуткової я теж не люблю. Вона нещира до мене. Мамцю, я дуже прошу змінити мені станцію! — сльози забриніли в її голосі.

Бабуся, яка звичайно тримає руку Дарки, тепер несподівано перейшла на бік опозиції:

— Говоріть собі, що хочете, а я не знаю, що це таке… Щоб дитина не хотіла станції, яку я їй вибрала? Що то — дитина має хотіти або не хотіти? Раз вже ти пішла з дому, то це все одно що солдатська муштра: привикай до незгоди, привикай слухатися, привикай до не дуже смачної їди, до не дуже вигідної постелі — і будуть з тебе люди… Так, як я виховувала своїх дітей, слава богу, повиводила в люди…

— Мамо, — спочатку тихо, а потім голосніше (бабця останнім часом почала недочувати) став на захист Дарки татко, — таж у мами хлопці були, а не дівчата. Не журись, Дарцю, якось-то буде… щось придумаємо… Світ не зійшовся на одній пані Дутковій, а, признатися щиро, вона й мені не дуже-то подобається.

— От бачиш, — весело засміялася мама, сама рада, що тато взявся розв'язати це питання, — от бачиш, який ти… Мені завжди докоряєш, що я потураю їй, а сам ідеш назустріч всім її химерам. Бачиш, Дарцю, який в тебе «поганий» тато?

Не треба Дарці говорити, який в неї тато, вона сама найкраще знає про це. Золото — не татусь.

Хоча всім було ясно, що з вистави нічого вже не вийде, братія продовжувала сходитися регулярно щодня. Разом з канікулами, разом з відлітом бузьків кінчалося щось неповторно гарне, і всім, як видно, хотілося ще надихатися ним, як повітрям перед смертю.

Ляля, що за всіма зовнішніми ознаками закрутила голову не тільки Стефкові, але й собі, вишукувала безліч нагод, аби тільки братія держалася разом. Їй, наприклад, прийшла ідея зробити прогулянку в поле й пекти там картоплю. У Підгірських, Костика, Празького, нарешті, у мами Улянича були ниви з картоплею, проте жодна з них не задовольняла Лялю. Як на зло, всі ці поля були зразу ж за селом, а Лялі хотілося пекти картоплю далеко, бодай за три години ходу туди й назад.

— Ви знаєте, що я надумала? Я чудесно надумала! Слухайте лишень: ми будемо ганц айнфах [55] красти картофель з чужого поля. Це страшенно інтересно, як гадаєте? Ви бачили оголошення на громадській канцелярії? «Хто буде красти картофель з чужого поля, того… ха-ха!.. посадять в цюпу». Це буде так смішно, якщо нас впіймають… Зальбстферштендліх [56], в кого довгі ноги, той дасть драпака, а решта цик — і попадуться!.. А ми будемо їм носити передачу через мале віконечко… Це страшенно інтересно, ви не знаходите?

— Ага, ви хочете нас завести у шкоду, щоб потім самій втекти? Це ваша тактика, Лялюнцю, ваша життєва лінія, коли хочете знати, — підводити людей під монастир, — підмітив Костик, який з того часу, як не вдалося йому зіграти Лялиного партнера, став її ніби недолюблювати.

— Чудак! Чудак! Чудак! — декілька разів повторила Ляля це слово, наслідуючи папугу. — Який монастир? Хто говорить про монастир? Я говорю про картофель.

Звичайно, ця Лялина фантазія нікуди не годилася. І придумати отаке: дочки чи зять священика підуть плюндрувати чужі поля з картоплею!

Софійка, яка серед братії у справах етики й моралі вважалася за найвищий авторитет, назвала Лялин проект просто авантюрою і прилюдно заявила, що не тільки сама не піде на цю авантюру, але також Дмитрові і Орисьці заборонить брати в ній участь.

Проте остаточний наслідок усіх цих суперечок був такий, що братія в повному зборі таки подалася під акацієвий гай… красти й пекти чужу картоплю. Отак Ляля вміє обкручувати людей довкола пальця! Єдиним аргументом в її руках був факт, що в тій околиці починаються вже панські лани, а крадіжка з панського й попового — це не гріх, як говорять селяни.

І хоч братія отаборилася за сім миль від села, все ж якийсь чоловік застукав злодіїв на гарячому.

Лялі для емоції страшенно хотілося, щоб це був сам польовий. Вона тут же підняла паніку, братія кинулася врозтіч, а сама Ляля так втікала, що аж загубила в кукурудзі свою туфельку.

Як пізніше виявилося, чолов'яга той був зовсім не польовий, а туфельку довелося Стефкові шукати довгенько. Правда, Ляля допомагала йому, підстрибуючи на одній нозі та хапаючись раз по раз за його плече.

Картоплі братія так і не спекла, проте головного було досягнуто: сміху й вражень вистачило на повних три дні.

Іншим разом Ляля вигадала якесь молод-зілля, що ніби росте за тополями аж на Когутівці, а навар його нібито зберігає людині вічну молодість. Ясно: хто не хоче бути вічно молодим?

Дарка, в якої інколи вроджене почуття чесності зводилося до наївності, хотіла знати, що скаже Ляля братії, коли виявиться, що ніяке чудодійне зілля на Когутівці не росте й ніколи не росло.

— Пхе, мала б я про що думати! Вранці зілля було, але ми прийшли запізно, й люди вже визбирали його…

— Зірвали, хочеш сказати?

— А, зірвали чи визбирали… алес егаль! [57]

Щастя, що вся братія добре розуміла, що справа не в печеній картоплі і не в чудодійнім зіллі, а в тому, що Лялі хотілося за всяку ціну продовжувати настрої з часів репетицій у клубі. Крім того, їй хотілося якнайбільше бути з Стефком.

Стало відомо, що Підгірські все ж таки примусили Стефка записатися на богослов'я. Та водночас дехто з братії, очевидно під великим секретом, довідався про те, що на теології Стефко пробуде тільки рік, а потім перейде в університет на другий курс філософії. Поки що цей стратегічний маневр потрібний для того, щоб обидві мами відв'язалися від них і залишили їх у спокої. При цьому Ляля при кожній нагоді демонстративно заявляла, що вона за жодні скарби світу не пішла б заміж за «алілуйка», а Стефко, з свого боку, правда спокійнішим, але не менш рішучим голосом, глаголив, що богослов'я — єдине його покликання.

Данко останнім часом став винятково ніжним до Дарки. Правда, він і надалі був дуже скупим, дуже обережним у словах, але його поведінка в цілому говорила про те, що він Дарку не тільки поважає найбільше з усіх дівчат, але й любить чимало.

Дарці подобається така ощадність слів у Данка. Вважає, що вони обоє вже виросли з віку, коли можна розкидатися словами, не надаючи значення їх звучанню. Тепер бодай мала ту певність, що коли Данко скаже «ні», то воно, на жаль, буде справжнє «ні», а коли скаже «так», то це буде вже залізне «так».

Данко засвоїв собі гарний, тільки йому властивий спосіб двозначними (в благородному значенні) жартиками проявляти свою симпатію до Дарки.

Вчора, наприклад, прийшла Лялі ідея вибратися на межу між Веренчанкою і сусіднім Киселевом шукати слідів фортеці, що була збудована ще за часів печенігів.

У Веренчанці небо здавалося якраз пригожим для прогулянки: не було ні захмареним, ні пекучим. Та коли підійшли до готару, раптом знявся рвучкий степовий вітер й так похолоділо, що в декого аж посинів ніс.

Данко в ту ж хвилину зняв з себе піджак і накинув його Дарці на плечі.

— Даню, — не сподобалася Лялі галантність брата, тим паче що Стефко вибрався без піджака і перед нею стояв вибір: або скористатися з піджака Костика, до якого вона відчувала фізичну огиду, або дзвонити зубами, — ти не забувай про те, що три роки тому було в тебе запалення легенів.