Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 99

Хтось недовірливо кашлянув. Оповідач образливо замовк, запихкав своєю люлькою.

— Говоріть, мош Штефане, говоріть…

— Коли я брешу, то чого ж мені говорити? Я можу й мовчати. Мені не треба цієї історії, бо я її знаю… Як кажу, що черешенька виросла на вікні, то виросла. Я ж не сказав: ні дуб, ні смерека, а черешенька. Навіть «черешня» не сказав…

— Правда, мош, правда. А черешенька може бути й завбільшки з мізинний палець… То той злодій щось покашлює тут, рот би йому скрутило… Розповідайте далі, мош Штефане, розповідайте, як ви за свата були Йоні…

— А це то я можу розповісти, я тільки не люблю, як мене хто, пробачте на слові, за дурня має… На чому я став? Отож повернувся Йона…

— Таки повернувся, сердега! І що далі?

— А ти не спіши. Треба все по порядку, так, як історія була. Бо я брехати й не вмію, і не люблю. Коли кажу черешенька, то так і розумій: черешеньку, що вилупилася тільки з зернятка, завбільшки з мізинний палець, а не дерево, з якого тобі труну робитимуть… На чому я став?.. Ага! Отож приїхав Йона та й просто до мене. До хати не може дістатися, бо кропива та будяки не пускають… Прийшов по косу, а я йому кажу: так і так. Молодиця жде вже. Купи лише цуйки [69] — і просто до попа. Він так зрадів, кажу вам, так зрадів, що аж шапкою об землю кинув…

— Мо', п'яний був, — втрутилася якась молода жінка незадоволено. Могло здаватися, що заздрила тій удові.

— І які ви, їй-бо! І що за люди настали! Як же п'яний, коли щойно вибирався по цуйку? Прислухувалися б краще до того, що розповідаю, а то потім вирветься, пробачте на слові, як теля… Отож пішов він на радощах по цуйку до корчми. В корчмі, звісно, восени коли без людей? І почав він на радощах, що жениться, частувати народ і дочастувався до того, що позичив п'ять леїв до рахунку у мого кума… А я нічого не знаю. Хоча б мене як свата запросив, чорт неголений, пробачте на слові, так ні! Сиджу собі під хатою, а він ось іде… Зелений, стягнутий, як би днину мок з коноплями, пробачте на слові. Прийшов і стоїть переді мною, як стовп. Хоч би словечко промовив. «Ти що, — вже сам питаю, — онімів чи блекоти об'ївся»? А він каже як каже: «Прийшов вам сказати, що, — каже, — замикаю свою хату, — каже, — на прут, а сам іду до пана, щоб перезимувати там де-небудь у стайнях, а їй перекажіть, що як може, то хай ще одну зиму почекає на мене».

— І чекає? — обсіли діда жінки. — Падоньку ти мій, скільки ж їй тоді років? І хочеться їй ще одну зиму чекати!

— Ага… га… а ти б не втерпіла!

— Та таки не втерпіла б…

— А вона, бач, яка гречна, чекає… «Вже тепер, — каже, — як вернеться він з мошії, піду сама зустрічати його… І вже я буду купувати цуйку…»

— Ох, та цуйка, цуйка… Ви й не кажіть, діду! Наш мужик за вино й горілку і рідну маму продав би! От чули самі: гарував, як віл, ціле літо, а за день пустив усе в корчмі… Женитися мав — і фю-ють! Пішло все за вином і цуйкою, згоріла б вона!

— А ти, Маріоро, чого гарячишся? Твій чоловік не п’є, небого… лише у суботу…

— Ага, не часто, зате здорово! А ви послухайте, яка чудасія сталася минулої весни в нашому селі… Забаглося нашій пані купатися у вині…

— Не може бути, Маріоро, не може бути, дочко, — занепокоївся старий.

Дарка не могла збагнути, що його непокоїть: чи те, що пані стільки вина перевела, чи, може, те, що Маріора розповіла цікавішу від його історію.

— Як же не може бути? — грізно лупнула на нього очима Маріора. — Як же не може бути, коли я розповідаю? Служить моя рідна сестра у тієї пані, то не вигадала ж… до того ж ціле село знає про це!

Мош Штефан завертівся на лавці.

— Я ж не кажу, що не купалася, але щоб у чистому вині — пробач на слові, не вірю… Не кажу «брешеш», але не вірю. Сам не люблю брехати і на другого не кажу, але все-таки не вірю… Може, долила до купелі літру-дві… ну, може, п'ять… Знаєш, пани люблять різні витребеньки, але щоб аж купалася!..

Розгнівана Маріора встала і взялася в боки. Можна було думати, що кинеться з кулаками на моша Штефана.

— Що ви будете мені тут говорити «долила», коли вона купалася у вині!.. Наказала викотити з льоху бочку вина, розбили чіп, і загадала дівчатам занести відро на кухню… Підогріли їй його там, а звідтіль червоне, як кров, та просто у цебер, і вона влізла туди голісінька…

— Ну й ну! — пішло поміж чоловіками. — Стільки добра перевести!..

— Не бійтеся, не перевела ваше добро! Три чи чотири дні покупалася отак пані, а на п’ятий прийшлося їй кудись їхати… Видно, мусила радісна новина бути, бо їй наче хвіст запалився… І з челяддю жартує, і фурманам наказала на обід м'яса зварити… А там на радощах скликала слуг та й каже: «Можете вино з цебра випити, хай не чекає мого повернення».

— І пили? — з острахом запитала якась старша жінка.

— Дівчата не пили — гидилися, а мужики дудлили, як свині…

— Свят, свят, свят! — перехрестилася стара жінка.

— І хоч би, свині, перекип’ятили його, та ні! А ви говорите, мош Штефан… Та мужик за вино й цуйку рідну маму продасть!..

Поїзд під'їздив до Штефанешті. Рельєф околиці мінявся. Безмежні одноманітні маси поміщицьких ланів зникали вдалині, а на горизонті почали з'являтися вузькі довгі смужки людських нивок. Рівнина переходила у горбкувату околицю з потоками, гаями, ярами. Узгір’я, як правило, були засаджені виноградом. У селі, в яке саме в'їхав поїзд, не видно було землянок. Білі хати, ще біліші від побілених ліплених плотів, виглядали дуже мальовничо на фоні зелених садків. Майже біля кожної хатини цвіли жоржини. Люди, що зустрічалися на шляху повз залізницю, видавалися Дарці не такими вже бідними, як ті, яких вона бачила перед тим. Дехто з чоловіків був навіть узутий у черевики, але більшість була в постолах. Босими ішли всі жінки. Ще один заворот берегом балки, в якій паслася череда чорно-білих корів, — і поїзд почав важко сопти під гору. Коли ж нарешті випхався на рівнину, містечко Штефанешті показалося у всій своїй красі. Тяглося воно вздовж берега річки, рожево-зелене, бо більшість будинків тут для чогось була розмальована у рожевий колір, а кілька більших будинків, які велетнями витикалися з-поміж крихітних домиків, здавалися дорослими людьми серед дітей-недоростків. Золотий хрест на церковній бані сліпучо блищав. Два-три, оскільки можна було судити з вигляду, казенні будинки були криті яскраво-червоною черепицею. Ці червоні плями дуже пожвавлювали панораму Штефанешті.

«Гарне містечко», — подумала Дарка з якимсь полегшенням. Вона підтягнула свої речі ближче до виходу. Дядько з Буковини намагався у всьому бути їй корисним.

— Бувайте здорові, бадіко, та не занепадайте духом… Дасть бог, дочекаємося, що й у наше віконце засвітить сонце…

Чоловік подивився на неї скорботними, червоними від недоспаної ночі очима:

— Бог би говорив за вас, панно! Коби хоч рочок пожити, як люди! Панно, за таке слово ви у мене не знаю чого варті… Але чим мені вас обдарувати? Візьміть хоч це, — він метнувся до своїх бесагів і вийняв звідтіля троє великих, як капустяні голови, чудо-яблук.

Дарка не відважилася пояснити йому, що вона їде у місцевість, де яблука дешевші, ніж картопля.

Гуцул не знав, що йому з яблуками робити. Дарка у двох руках тримала три пакунки. Нарешті він здогадався повтикати яблука в торбу з їжею. Випорожнена по дорозі, вона знову наповнилася.

— Не треба, бадічко, не треба…

— Мовчіть, панно! Най тільки пам'ятки буде вам по мені… Панно, ой погано, що сказати вам не вмію, що от не їдете зі мною аж у той Бухарест, запався б він…

— Щасливо, бадіко! Щасливо! Не треба… не треба, не виходьте з поїзда! Бувайте здорові та тримайтеся міцно!..

Поїзд стояв у Штефанешті не більше п'яти хвилин. Поки Дарка викарабкалася з клунками, черговий по вокзалу дав свисток.

Аж дивно, якою спокійною почула себе Дарка, коли ступила на штефанештську землю. Заздалегідь підготовила себе, що її з якихсь там причин домнішора Зоя може не зустріти. Припускала й таку можливість, що на цій маленькій станції не буде ні носильника, ні візника і їй доведеться самій в усьому давати собі раду. Щиро признатися, то Дарка не мала б нічого проти, щоб її подорож у Штефанешті була пов'язана з якимись пригодами. Їй хотілося пізніше написати мамі і, може, ще декому про подолання своїх дорожніх перешкод, як про подвиг. Просто була розчарована, що все йшло так гладко. Де ж пак! Не встигла порахувати свої клунки, як до неї підійшла щупленька, невелика на зріст жінка, і Дарка більше здогадалася, ніж пізнала в ній сестру домнула Локуіци.