Повнолітні діти - Вільде Ірина. Страница 97

Ах, боже ти мій, чому старовинне дзеркало? Чому гребінь і дзеркало, а не скрипка і смичок?

Постояла Дарка на шпилі гори, пізніше видряпалася на кам'яну брилу, піднялася на півтора метра ще вище.

Поглянула ще раз з пташиного польоту на квадрати парків, голубу стрічку Пруту, на писані верхи метрополії, на білі лінії головних магістралей, на горбки й долини рідного міста, зітхнула журно і почала спускатися вниз.

Від річки тягнуло прохолодою, а татко, напевно, давно полагодив свої справи й чекає на неї.

На ратуші вдарило чверть на сьому.

Татко справді чекав уже Дарку. Ходив з закладеними за спиною руками перед центральними дверима вокзалу — туди й назад, туди й назад.

Коли побачив Дарку, так зрадів, що їй аж соромно стало. Коли б знала, що вона потрібна йому, чи волочилася б без мети по Домнику?

— Я вже свої очі видивив за тобою… Тільки з'явиться яка-небудь жіноча постать у світлому, так і думаю, що це вже ти. Вже мені аж очі заболіли від напруження. А як же ти там? Бачилася з товаришками? Була, може, у Дутків? Їла що-небудь? Не голодна?

Дарка почувала, що коли татко не перестане, то вона не витримає і розплачеться. На щастя, татко взявся саме виносити Дарчині речі із сховища. Непокоїло його, що, крім трьох великих пакунків, у неї ще й торба з їжею. А чи не можна б оту торбину прикріпити до меншої валізки, га?

Дарка почала допомагати таткові. Обоє понагиналися над валізкою, а коли Дарка випростала спину, то побачила по той бік вокзалу Наталку з братом і Стефком Підгірським. Усі троє — чоловіки по боках, а Наталка всередині — ішли просто до них.

Як же втішилася вона появою Стефка!

Не тямлячи себе, вона не дала їм перейти вулицю. Побігла їм назустріч, відразу припала до Стефка. Серце їй говорило, що він приходить як посланець від Данка. Стефко (яким несхожим на себе виглядав він у довгій рясі й чорному ширококрисому, як у монахів, капелюсі), збентежений таким привітанням, шепнув їй несміливо, що насамперед треба познайомити татка з Романом Оріховським.

Коли хвилину пізніше татко з Оріховським метикували над тим, чи безпечно прикріплювати торбину до валізки, а Наталка розглядала архітектуру вокзалу, начебто вперше бачила його, Стефко одним духом прошепотів Дарці:

— Він дуже ображений, що ти йому не дала знати. Дізнався випадково від Лідки. Сьогодні в них якраз обговорення програми концерту… Як зможе вирватися, то, може, ще прийде. Просив передати привіт і ще раз нагадати, що він дуже ображений на тебе…

— Скажи йому… передай йому… — не знаходила слів Дарка.

Можливість зустрічі з Данком зовсім сп'янила її.

— Що з тобою? — спитала Наталка. Вона ще запитала щось Дарку, а та відповіла їй невпопад.

— Наталю, якби ти знала…

— Не вмієш ти володіти собою, а це — погана риса, — півголосом зробила їй зауваження Наталка. — Але я рада, що ти не плачеш.

Роман Оріховський втрутився в розмову:

— Підемо, Наталочко. А то ти сьогодні досить перехвилювалася. — І, взявши сестру під руку, заговорив до Дарки: — Я приніс вам щось почитати, але з тим треба бути обережною. Невеличка брошурка поки що. Як приїдете на різдво — поговоримо.

Татко, перегнувшись, ніс Дарчину велику валізу. Оріховський пішов виручати татка. І тільки одна Дарка помітила, як зручно переклав Роман брошуру в чохол валізи.

До відходу поїзда залишилося ще сім хвилин. Першим покинув перон Стефко Підгірський. Попросив пробачення, що мусить спішити, бо там його взиває вечірня молитва. Оріховські теж вважали за потрібне останніми хвилинами поступитися таткові.

Дарка стояла на східцях вагона. Татко дивився на неї знизу вверх, а вона, витягнувши шию і примруживши очі, дивилася десь понад його головою.

Нарешті кондуктор попросив домнішору зайняти місце у вагоні, бо зараз поїзд рушить.

Дарка ступила крок назад, але руки з поруччя східців так і не прийняла. Тепер і татко здогадався, що вона ще когось виглядає.

— Ще хтось мав прийти тебе проводжати? — спитав по-товариському, хоч Дарчине вухо впіймало і нотку докору.

— Ні… так…

Татко без слова поклав свою руку на Дарчину. Тепер і татко дивився разом з Даркою в бік входових дверей. Він, безперечно, був би від душі радий, коли б перший міг сповістити Дарці добру новину. Та той, очікуваний, не являвся. Свисток чергового. Останній потиск руки. Поїзд рушив. Татко попробував держати ногу з поїздом. Пройшов декілька кроків — і поїзд обігнав його.

Дарка побігла у вагон. Коли виглянула у вікно, татка не було вже видно. Стирчав тільки дзьоб водокачки.

Дарка вперше в житті їде на південний схід від Чернівців. Досі знала вона тільки одну дорогу: через Лужани, Кіцмань, на північ до Веренчанки.

Щоб відірвати свої думки від татка, якого залишила на поталу Манілу, від мами, з якою так стримано попрощалася, від Данка, від Стефи Сидір, Дарка починає думати, якою покажеться їй та румунська земля, що про неї стільки наплескала їй Ориська.

Та й тут не зовсім пощастило Дарці. Саме на кордоні Буковини й регату застукала Дарку ніч. Прийшла вона якось раптово.

Люди у вагоні почали засвічувати свічки. Дарка згадала, що й у неї про всякий випадок є дві воскові свічки у валізі.

На якійсь зарослій диким виноградом невеличкій станції, що в тьмяному освітленні з вікна поїзда мала вигляд альтанки, сіла у вагон група лісорубів, а з ними і якийсь старий гуцул з туго напакованими бесагами через плечі.

Румуни всі, як один, були смагляві, чорноокі, довгообразі. У нерівному світлі свічок здавалися схожі один на одного, як брати-близнюки. Одягнені були дуже бідно. Одні, в чорних сукняних безрукавках, виглядали ще сяк-так, а інші, у купованих піджаках, були облатані, як старці.

Дарка звернула увагу на буковинського гуцула. Його ясні втомлені очі висловлювали біль, якому немає розради. Біле волосся довгими рідкими пасмами спадало аж до плечей. Не звертаючи ні на кого уваги, він сперся на ціпок і, здавалося, зовсім не цікавився, що навколо нього діється.

Лісоруби, як видно, поспішаючи на поїзд, не встигли й повечеряти, бо тепер ділили поміж собою кукурудзяний хліб і бринзу.

Раптом у передніх рядах вагона зчинився шум.

— Ревізор… ревізор… — прошелестіло з уст до уст.

Дарка приготувала свій квиток. Дядько з Буковини вийняв з-за пазухи хустину і поміж різними папірцями теж почав нишпорити за квитком. Лісоруби, не перериваючи вечері, переглянулися поміж собою.

— По скільки?

— По сім…

— Ба чи не замало? Га? Якби так — по десять?

— Давай і двадцять, як маєш… Я кажу: по сім. Це ж не старший, а той цуцик…

— Правда, по сім.

Він простягнув долоню, в яку почали втискуватися гроші, як у копилку.

Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора. Дивувало її лише те, що вони одверто торгуються поміж собою, так без страху поводяться. Коли наблизився ревізор, вони ще завзятіше взялися за свій малай і бринзу. Один з них, той, що збирав гроші, не підводячись навіть з місця, ткнув жмутик банкнотів ревізорові в руку.

Ревізор, такий же самий чорноокий, з блискучою оливковою шкірою, як і вони, тільки куди повніший і круглолиціший, підозріло пом'яв гроші в кулаці.

— Мой, хлопці, беріть самі, чи не замало?

— Знаємо… Досить, досить!

Гуцул німо, з якоюсь болісною покорою простягнув ревізорові свій квиток. Той подивився і схопився за голову.

— Ай… ай… такий старий, а такий ще дурний!.. Де ж твій розум був, діду, коли ти брав квиток?

В очах старого з'явився страх. Він розгублено дивиться то на ревізора, то на квиток.

— Недобрий? — стривожено спитав ламаною румунською мовою. — Недобрий? Як же ж недобрий, паночку? Таж я його в касі на вокзалі брав…

— Він хоче додому. Відішліть його додому, пане ревізоре, — реготав кондуктор.

Лісорубів, видно, прикро вразив насміх кондуктора над старим. Вони перестали їсти й почали пояснювати гуцулові, що його квиток бун [67]. Хай він собі спокійно їде — чах… чах… І не звертає уваги на кондуктора, бо то все одно, що тьфу — і нема!