Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 10

Дехто з родичів доньї Емілії — так звали матір — допомагав їй утримуватись на поверхні, не грішми, звичайно, — про це й мови не могло бути, — а позичаючи то се, то те з предметів розкоші, щоб мати з дочкою зберігали хоч якусь подобу благополуччя.

Одні родичі давали їм на якийсь день свою карету, щоб вони могли проїхатися по бульварах Кастельяна й Ретіро, вітаючи подруг у зустрічних екіпажах; інші відступали їм ложу в Королівському театрі — якщо того вечора не чекали напливу блискучої публіки. Співчутлива рідня згадувала про дочку з матір’ю і на випадок іменин, вечірнього чаю абощо. „Хоча б не забути про Торреальта. Бідолашні!“ І назавтра, перераховуючи гостей на бенкеті, репортери згадували також про вродливу сеньйориту де Торреальта та її благородну матір, удову відомого, незабутньої пам’яті дипломата». І донья Емілія, вбрана у незмінну чорну сукню, з’являлася майже скрізь. Забуваючи про свою бідність і не втрачаючи надії на кращі часи, вдова дипломата набридала «тиканням» та довірчими розмовами світським дамам, чиї дівчата, на відміну від її дочки, були багаті й не голодні, а коли бачила поруч якогось поважного літнього сеньйора, то намагалася приголомшити його величчю своїх спогадів: «Коли ми були послами в Стокгольмі…» «Коли моя подруга імператриця Євгенія…»*

Дочка доньї Емілії, дівчина боязка й сором’язлива, здавалося, краще за матір розуміла їхнє справжнє становище. Вона майже весь час сиділа біля старших дам і лише іноді наважувалась підходити до молодих сеньйорит, своїх колишніх шкільних подруг, які тепер дивились на неї згорда, вбачаючи в ній таку собі дівчину-компаньйонку, що була їм рівнею лише завдяки спільним спогадам. Мати сердилася, що дочка така несмілива. Вона повинна багато танцювати, бути веселою й балакучою, як усі інші; жартувати й говорити дотепи, нехай навіть грубуваті, щоб чоловіки потім переказували їх один одному і створювали їй славу розумної дівчини. Чи ж годиться з її освітою ховатися по кутках? Вона ж донька відомого дипломата, який завжди був у центрі уваги в найблискучіших салонах Європи! Дівчина, яка навчалась у коледжі Святого Серця в Парижі, розмовляє по-англійському і навіть трохи по-німецькому, цілими днями сидить і читає, якщо не чистить рукавички або перешиває сукню!.. Чи, може, вона не хоче заміж? Чи, може, їй подобається жити у цій жалюгідній норі, на третьому поверсі — їй, що носить таке славне ім’я!

Хосефіна тільки сумно всміхалася. Вийти заміж! У тому товаристві, де вони обертались — це нездійсненна мрія. Усі ж бо знають про їхню бідність. Молодики, що упадають коло жінок у салонах, гоняться лише за багатством. Коли хто й підходив до Хосефіни, приваблений її блідою красою, то лиш для того, щоб прошепотіти їй на вухо безсоромні слова, запропонувати під час танцю зовсім не ті заручини, умовити її на інтимні взаємини, що підтримуються з обережністю, запозиченою в англійців, на любовні розваги, які минають без сліду, на розпусту, принадну хіба для дівчат, котрі вміють удавати з себе цнотливих і після того, як натішаться ницими радощами плотського парування.

Реновалес і сам не помітив, як почалася його дружба з Хосефіною. Може, цьому сприяло те, що вони були такі різні, він — велетень, а вона — дівчинка, яка ледве сягала його плеча і здавалася п’ятнадцятирічною, хоча мала вже повних двадцять. Його тішив її ніжний, ледь шепелявий голос. Він сміявся, уявляючи, як хапає в обійми це зграбне тендітне тіло: чи не зламається вона в його могутніх руках, ніби вощана лялька? Маріано навмисне вчащав у ті салони, куди ходили мати з дочкою, і часто весь вечір просиджував поруч із Хосефіною; охоплений почуттям братньої довіри, він розповідав їй геть усе: про своє дитинство, про те, що зараз малює, про свої плани і сподівання, — так ніби вона була його товаришем по студії. Дівчина слухала Реновалеса, дивлячись на нього темними очима, які, здавалося, всміхались йому, і ствердно кивала головою, хоч і не завжди розуміла, що він каже; їй подобався цей юнак, подобалась його палка й несамовита вдача. Він був зовсім не схожий на тих, кого вона досі знала.

Бачачи їх у такій дружбі, невідомо хто — мабуть, котрась із Хосефіниних подруг — задля сміху пустив чутку: художник Реновалес і сеньйорита Торреальта — наречені. Отоді обоє й зрозуміли, що кохають одне одного, хоча досі не прохопилися про це й словом. Мабуть, щось більше, ніж просто дружба, не раз приводило Реновалеса вранці на Хосефінину вулицю; він дивився вгору на вікна, сподіваючись побачити за шибками її мініатюрний силует. Якось увечері, в домі герцогині, коли вони опинилися вдвох на галереї, Реновалес узяв її руку і так боязко підніс до своїх уст, що вони ледь торкнулися лайкової рукавички. Він соромився своєї сили, боявся здатися грубим, боявся зробити боляче цій дівчині — такій витонченій, такій тендітній. Вона могла легко висмикнути свою долоньку з його зухвалої руки, але натомість схилила голову й заплакала:

— Який ви добрий, Маріано!..

Дівчина відчувала глибоку вдячність за те, що вперше в житті її покохали, покохав чоловік, який здобув уже певну славу і міг знайти собі щасливішу жінку, але обрав її, принижену й усіма забуту. Усі скарби ніжності, що нагромадилися в її замкнутому скривдженому серці, несподівано так і вихлюпнули назовні. О, як любитиме вона чоловіка, який обдарує її своїм коханням, визволить від цього злиденного животіння, своїми дужими й ніжними руками піднесе до рівня тих, хто зневажає її!..

Благородна вдова де Торреальта, дізнавшись, що художник сватається до її доньки, спершу обурилась. «Син коваля!» «Славетний, незабутньої пам’яті дипломат!..» Але цей спалах гордощів ніби відкрив матері очі, й вона подумала, що вже стільки років дочка її ходить із салону в салон, і ніхто досі не виявив до неї найменшого інтересу. Отакі вони, ті чоловіки! Зрештою, знаменитий художник — не така вже й дрібниця: вдова згадала, скільки писали в Газетах про останню Реновалесову картину; але найдужче вона схвилювалася, коли почула, які гроші заробляють художники за кордоном. Кажуть, за невелику картину, що її можна взяти під пахву, їм платять часом не одну сотню тисяч франків. А що як і Реновалес стане одним із таких щасливців?

Вона почала набридати своїм незліченним родичам, у кожного запитуючи поради. Дівчина не має батька, і їм не можна нехтувати нагодою. Одні байдуже відказували: «Художник!.. Пхе!.. Не так уже й погано», — ухиляючись від прямої відповіді і цим даючи зрозуміти, що, на їхню думку, однаково — вийти заміж за художника чи за податкового інспектора. Інші несамохіть ображали її своїм схваленням. «Реновалес? Таж це художник з великим майбутнім. Чи можете ви сподіватись на краще? Маєш дякувати долі, що він звернув увагу на твою дочку». Але найдужче вплинула на вдову і змусила її остаточно зважитись думка її славетного кузена маркіза де Тарфе, чоловіка, якого вона шанувала не менше за самого монарха, бо ж маркіз із незапам’ятних давен очолював дипломатичну службу країни, що два роки отримуючи портфель міністра закордонних справ.

— На мою думку, це просто чудово, — кинув вельможа поквапно, бо на нього чекали в сенаті. — Така тепер мода, а відставати від свого часу ніколи не слід. Я хоч і консерватор, але в душі ліберал, вільнодумець і людина сучасних поглядів. Буду радий протегувати твоїм молодятам. Мені подобається цей шлюб: престиж мистецтва, поєднаний із престижем давнього роду. Простолюдин, який завдяки високим заслугам домігся честі злити свою кров із кров’ю аристократії!..

Своєю парламентською красномовністю, а надто обіцянкою протегувати молодим маркіз де Тарфе, чий титул не мав ще й п’ятдесятирічної давності, розвіяв останні сумніви гордовитої вдови. Вона навіть заговорила з Реновалесом перша, розуміючи, що художник почуває себе в цьому чужому для нього світі дуже невпевнено, і йому нелегко зважитися на таку розмову.

— Я все знаю, Маріаніто, і даю свою згоду.

Але їй би не хотілося відкладати весілля. А що думає про це він? Реновалес нетерпеливився ще дужче, ніж мати. Хосефіна була для нього жінкою незвичайною, зовсім не такою, як інші, що майже не збуджували в ньому бажання. Його цнотливість самобутнього трудівника обернулася на гарячку, на палке жадання якомога скоріше зробити своєю цю чарівну лялечку. До того ж цей шлюб дуже тішив Реновалесове самолюбство. Його наречена була бідна, мала в посаг лише трохи одежі, зате походила з вельможного роду. Серед її рідні були генерали, міністри, і всі вони належали до вищої аристократії. Якби зібрати докупи герби та корони незліченних родичів Хосефіни та сеньйори де Торреальта, вони заважили б не одну тонну. Звичайно, це блискуче панство не дуже-то помічає бідних матір і дочку, але хай там як, а невдовзі він породичається з ними! Ото буде новина для його батька Антона, який у глухому селі клепає собі залізо! Як заздритимуть йому товариші в Римі, ті, що жили з натурницями-чочарами, а потім змушені були одружуватись на них зі страху перед кинджалом достойного калабрійця, який не спиниться ні перед чим, щоб дати своєму онукові законного батька!