Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 8

Поважні сеньйори, друзі художника, почали визнавати на учнем певні здібності.

— Вашого рівня, доне Рафаелю, він, звичайно, не досягне ніколи, — казали вони. — Йому бракує благочестя, відчуття ідеального. Намалювати справжній образ йому не до снаги, але як світський живописець — він піде далеко.

Маестро, який любив хлопця за слухняність та моральну незіпсутість, марно намагався повернути його на путь істини. Адже досить Маріано наслідувати в усьому вчителя — і його майбутнє забезпечене. Сина дон Рафаель не має, і свою студію та славу залишить у спадок учневі. Чого ж тобі ще треба, Маріано? Ти ж на власні очі переконався, як смиренний слуга господній може збити собі пензлем достаток! Завдяки своєму ідеальному світобаченню, він, дон Рафаель, придбав собі маєток, та ще й багато земельних угідь (орендарі божественного живописця приходили до нього в студію, і прямо перед святими образами точилися нескінченні суперечки про орендну плату). Щоправда, часи нині безбожні, церква збідніла і не може платити так щедро, як у минулі сторіччя, але замовлення надходять часто, а свята діва в усій своїй небесній чистоті є справою трьох днів… Але юний Реновалес тільки болісно кривився, наче його посилали на муку:

— Не можу, маестро. Мабуть, я зовсім тупий — не вмію вигадувати. Малюю лиш те, що бачу.

І коли на уроках живої натури він побачив голі тіла, то заходився малювати їх із таким шалом, наче допався до найп’янкішого трунку. Дон Рафаель жахався, натрапляючи в закутках свого дому на ескізи, що відтворювали безсоромну наготу з усією відвертістю. Непокоїло його й інше: на малюнках учня він бачив глибину, якої сам не сягав ніколи. Помітив навіть, що шанувальники уже не так палко захоплюються його мистецтвом. Добряги каноніки, як і завжди, були в захваті від його святих дів. Але вже не один замовив свій портрет Маріано, вихваляючи вправність його руки.

Якось дон Рафаель рішуче підступив до учня.

— Ти знаєш, я люблю тебе, як сина, Маріаніто, але зі мною ти тільки марнуєш час. Я нічого не можу тебе навчити. Твоє місце не тут. Гадаю, тобі треба їхати до Мадрида. Там багато таких, як ти.

На той час мати Маріано вже померла. Батько все ще працював у кузні. Кілька дуро, що їх син заробив за портрети і привіз додому, здалися ковалеві справжнім багатством. Він просто не міг повірити, що знаходяться люди, які платять гроші за малювання. Та лист від дона Рафаеля розвіяв його сумніви. Якщо цей розумний і вчений сеньйор радить, щоб син їхав до Мадрида, значить, так треба.

— Що ж, сину, їдь у Мадрид, але поквапся заробляти гроші, бо батько вже старий і не довго зможе допомагати тобі.

І шістнадцятирічний Маріано опинився в Мадриді. Сам як палець, не маючи ні вчителя, ні порадника, окрім своєї любові до живопису, він несамовито віддався роботі. Цілими тижнями просиджував у музеї Прадо, змальовуючи голови з картин Веласкеса. І здавалося йому, що досі він жив, мов сліпий. Працював він і на горищі, яке разом з кількома товаришами винаймав за студію, а ночами писав акварелі. Ці малюнки, а також копії картин, він продавав і сяк-так зводив кінці з кінцями, бо того, що надсилав батько, на прожиття не вистачало.

І ось тепер Реновалес із сумом згадував про ті роки бідності, тяжких злиднів; про зимові ночі, коли він тремтів від холоду на своєму вбогому ліжку, про страшенно несмачні страви, що їх подавали в таверні неподалік від Королівського театру, страви, які готували невідомо з чого; про палкі суперечки в кутку якоїсь кав’ярні, під ворожими поглядами офіціантів, роздратованих тим, що гурт патлатих молодиків захопив кілька столиків, замовивши на все товариство лише три чашечки кави та кілька пляшок води…

Весела юнь легко витримувала всі ці злигодні, а зате — яке пересичення ілюзіями, який розкішний бенкет надій! Що не день — нове відкриття. Реновалес мчав неозорими степами мистецтва, мов дике лоша, бачачи, як попереду відкриваються нові й нові обрії, мчав серед бучного шуму, схожого на передчасну славу. Старі художники казали, що він — єдиний із молодих, «хто подає надії», а товариші оголосили Маріано «чудо-митцем». Охоплені шалом іконоборців, вони протиставляли його невправні картини творінням давніх визнаних майстрів, цих «жалюгідних буржуа від мистецтва» — молодь вважала за свій обов’язок виливати на їхні лисини якомога більше жовчі і в такий спосіб утверджувати переваги нової генерації живописців.

Коли Реновалеса висунули на римську стипендію і дехто став заперечувати, в мистецькому світі Мадрида знялася справжня буря. Молодь, яка сліпо вірила в нього і вважала його своїм славним ватажком, погрозливо заворушилася, побоюючись, що «діди» провалять її кумира.

Коли, з огляду на очевидні переваги, стипендію Реновалесу таки присудили, на честь нової знаменитості було влаштовано кілька банкетів, про нього писали в газетах, ілюстровані журнали надрукували його портрет, і навіть старий коваль приїхав до Мадрида, щоб, розчулено плачучи, нюхнути й собі фіміаму, яким обкурювали сина.

У Римі Реновалес зазнав жахливого розчарування. Співвітчизники зустріли його досить холодно: молоді побачили в ньому суперника і чекали, коли він виставить свої перші картини, сподіваючись на провал; старі, які давно жили на чужині, дивилися на нього з недоброзичливою цікавістю. «Мабуть, там, на батьківщині, цей хлопчисько наробив стільки шуму серед невігласів тільки тому, що він син простого коваля!.. Але Рим — не Мадрид. Ось побачимо, на що здатен цей „геній“.

Та Реновалес не зробив нічого за перші місяці перебування в Римі. Коли хтось із прихованою зловтіхою запитував про його картини, Маріано у відповідь лише знизував плечима. Він приїхав сюди не малювати, а вчитися: за це й платить йому гроші держава. І понад півроку він тільки робив ескізи, з вуглиною в руці вивчав у відомих музеях творіння славетних майстрів. Ящики з фарбами так і стояли нерозпаковані в кутку його студії.

Невдовзі він зненавидів це велике місто за те життя, яким жили в ньому художники. Навіщо тоді стипендії? Про навчання тут ніхто й не думав. Рим був не школою, а торжищем. Приваблені великим напливом художників, сюди стікалися юрми гендлярів живописом. А художники — і старі, і початківці, і знамениті, і нікому не відомі — усі прагнули жити легко й приємно, тому не могли встояти перед спокусою грошей і виготовляли картини на продаж, малюючи так, як підказували їм німецькі євреї, що шастали по студіях, відбираючи полотна модних сюжетів і модних розмірів, і потім розвозили їх по Європі й Америці.

Буваючи в студіях, Реновалес бачив там лише „модні сюжети“: або пани в камзолах, або обшарпані маври чи калабрійські селяни. Картини були гарненькі й вималювані до останньої рисочки. Малювали або з манекенів, або брали за натуру чочарів [7], яких щоранку можна було найняти на площі Іспанії, біля паперті церкви святої Трійці: незмінну селянку — смагляву, чорнооку з великими сережками у вухах, у зеленій спідниці, чорному корсажі та білій тоці [8], сколотій шпильками; типового, завжди однакового діда в овечому кожусі, шкіряних личаках та гостроверхому, прикрашеному стрічками капелюсі, що вінчав його білосніжну й величну, як у отця небесного, голову… В Римі художники оцінювали один одного в тисячах лір, тобто хто скільки виторговує за рік; особливою пошаною користувалися кілька славетних маестро, що нажили ціле багатство, продаючи паризьким та чікагським мільйонерам картини-мініатюри, яких ніхто ніколи не бачив. Реновалес був щиро обурений. Це майже те саме, що „мистецтво“ його невігласа-вчителя, хоча й „світське“, як сказав би дон Рафаель! І задля цього їх посилають до Рима!..

Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.