Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 45

Довідавшись, що її покинуто, вона відчула тільки одне бажання: якнайскоріше зустрітися зі своїм добрим другом, порадником, «братом»; їхати в Мадрид, щоб побачити Реновалеса й висповідатись перед ним! Розповісти йому геть усе, навіть таке, про що не може згадувати, не червоніючи.

Вона не має в світі нікого, хто б любив її некорисливо, нікогісінько, крім маестро; раптом їй здалося, що вона сама-самісінька серед пустелі, а навколо непроглядна ніч — і тоді вона щодуху кинулася шукати його, просити в нього тепла й розради.

Тепер, коли художник був поряд, Кончі ще нестямніше захотілося знайти в нього захист. Вона знов підбігла до Реновалеса, рвучко обняла його, забилася в істериці й заголосила, ніби їй загрожувала хтозна-яка небезпека.

— Маестро, крім вас, у мене немає нікого. Маріано, ви моє життя! Ви ніколи мене не покинете? Завжди будете моїм братом?..

Реновалес усе ще не міг отямитися від несподіванки. Адже ця жінка досі завжди його відштовхувала, а тепер сама кинулася йому в обійми, знеможено повисла в нього на шиї. Художник спробував випручатися з її рук, але вони чіпко його тримали.

Коли минув перший подив, він відчув, що залишився незворушний. Цей розпач ураженого самолюбства був йому неприємний — адже Конча страждала через іншого чоловіка.

Ось вона перед ним — його жадана, його омріяна жінка, б’ється в істериці й тулиться до нього, можливо, навіть не усвідомлюючи, що робить, у глибокому забутті, в розпачі; але в цю вирішальну мить художник несподівано відчув чи то страх, чи то гостру нехіть, засмучений, що його мрія збувається не з добровільної згоди жінки, що не пристрасть, а гірке розчарування штовхнуло графиню в його обійми.

Конча горнулася до нього, прагнула відчути себе під захистом цього сильного чоловіка.

— Маестро! Друже! Ви не покинете мене ніколи! Ви добрий!

Вона уже не плакала, а цілувала його в шию, зволоженими очима дивилась йому в обличчя. Вони майже не бачили одне одного; у кімнаті стояв таємничий присмерк, усі речі розпливалися, мов уві сні. Небезпечна гра — як і тоді, коли вони сиділи вдвох у Реновалесовій студії і вперше відчули взаємний потяг.

Зненацька Конча з жахом випручалася й утекла від маестро у найгустішу темряву, рятуючись від його жадібних рук.

— Ні, ні, не треба! Це принесе нам нещастя! Залишимося друзями… тільки друзями… і навіки!

Вона вигукувала ці слова щиро, але голос її звучав слабко, ледь чутно: то був голос жертви, яка не здається й хоче боронитися, але не має на це сили. Художник, якого в сутіні було майже не видно, відчув тваринну втіху варвара, що довго голодував, а тепер грабує взяте приступом багате місто.

Коли він прокинувся, була вже ніч. На шибках вікон мерехтіли червоні відблиски вуличних ліхтарів.

Художник здригнувся, наче від холоду. Мав таке враження, ніби виринає з духмяної хвилі, яка давно-давно накрила його з тихим плюскотом. Почував себе знеможеним і кволим, неспокійним, наче хлопчисько, який накоїв шкоди.

Поруч нього зітхала графиня. Яке безумство! Усе сталося проти її волі, вона передчуває, що це принесе їм великі нещастя. Страх Кончі бентежив Реновалеса, пробуджував його з приємного забуття, напоєного солодкою млостю вдоволеного бажання.

Вона перша опанувала себе. Підвелася на ліжку, відбившись чорним силуетом на світлому тлі вікна, й озвалася до художника, що присоромлено мовчав, принишкнувши в темряві.

— Зрештою… це мало статися, — спокійно сказала графиня. — Ми гралися в небезпечну гру, й інакше скінчитися вона не могла. Тепер я розумію, що завжди тебе кохала, що ти єдиний, кого я можу кохати.

Реновалес теж сів на ліжку, і їхні дві тіні злилися в одну на мерехтливому тлі вікна. Вони обнялися міцно-міцно — наче прагнули розчинитися одне в одному.

Кончині руки ласкаво відгорнули з художникового чола пасма його буйного волосся… Вона подивилась на нього закоханими очима, легенько поцілувала його в уста і ніжно зашепотіла:

— Маріано, владарю мого серця… Я кохаю тебе, обожнюю. Буду твоєю рабинею… Не кидай мене ніколи… А як покинеш, я всюди поповзу за тобою навколішках… Ти не знаєш, як я тебе кохатиму!.. Тепер ти мій — ти ж бо цього хотів… мій любий генію… страхопуде коханий… велетню… ідоле мій!

V

Якось — було це наприкінці жовтня — Реновалес помітив, що його друг Котонер чимось стурбований.

Маестро жартівливо розпитував про його роботу реставратора в старовинній церкві. Старий художник повернувся до Мадрида гладшим, веселішим, він весь аж лиснів якимось ситим попівським полиском. «Ти привіз од своїх каноніків міх здоров’я» — сказав йому Реновалес. Єпископський стіл, заставлений смачними стравами, був для Котонера солодким спомином. Він з усіма подробицями розповідав, що на ньому було, і на всі лади вихваляв тих добрих сеньйорів, котрі, як і він, не мучаться від суєтних жадань і знають одну тільки пристрасть: смачно й вишукано попоїсти. Маестро сміявся з простодушності добрих отців, уявляючи, як пополудні, після відправи, вони вбираються біля риштувань і милуються роботою Котонера; а з якою, мабуть, шанобою ловили кожне слово з уст дона Хосе домашні священики та інші мешканці єпископського палацу, й дивувалися, що художник, який дружив з кардиналами і вчився живопису в самому Римі, може бути таким простим і добродушним.

Того дня, після другого сніданку, Котонер здався Реновалесові надто серйозним та мовчазним, і маестро став допитуватися в друга, що його непокоїть. Комусь не сподобалася його реставрація? Чи, може, йому треба грошей?.. Котонер заперечливо похитав головою. Йдеться не про нього. Його турбує стан здоров’я Хосефіни, з нею щось негаразд хіба це не помітно?

Реновалес тільки знизав плечима. Те саме, що й завжди: неврастенія, діабет, усі оті задавнені хвороби, від яких вона не хоче лікуватись, нехтуючи приписи лікарів. Вона ще більше схудла, але стала ніби трохи спокійніша. Плаче менше — щоправда, майже не розмовляє і, здається, прагне одного — забитися в якийсь куток і сидіти, сумно дивлячись перед собою й нічого не бачачи.

Котонер знов похитав головою. Воно й не дивно, що Реновалес нічого не помічає.

— Ти живеш дуже дивним життям, Маріано, Коли я повернувся зі своєї подорожі, то не впізнав тебе — ти зовсім змінився. Раніше не міг жити, щоб не малювати, а тепер цілими тижнями пензля не береш до рук. Куриш, співаєш, ходиш по студії і раптом вибігаєш із дому і мчиш… сам знаєш куди. І я знаю, і дружина твоя, мабуть, здогадується… Отже, розважаємося, маестро?.. А до іншим нам нема ніякого діла! Та пора тобі, чоловіче, спуститися з хмар. Подивися, що робиться коло тебе, вияви хоч крихту уваги до хворої.

І добрий Котонер став сердито вичитувати маестро. Хіба можна так поводитися, як він? Раз у раз аж спалахує, ніби від нетерплячки, вибігає з дому, а коли повертається, то на устах у нього грає усмішка, очі замріяні — одразу видно, куди й чого ходив.

Старий художник був стривожений тим, що Хосефіна віднедавна тане просто на очах, хоча, здавалося б, куди вже їй далі худнути? Бідолашна кашляє, і цей якийсь поганий кашель — то глухий, то хрипкий і надривний, — від якого її всю аж трусить, турбував Котонера.

Треба показати її лікарям.

— Лікарям! — вигукнув Реновалес. — А навіщо? Цілий факультет медицини побував у цьому домі! — і яка з того користь? Вона нікого не хоче слухати, відмовляється від будь-якого лікування — можливо, навмисне, щоб подратувати мене. Нічого страшного з нею не коїться — ти просто її не знаєш. Хоча від неї справді лишилися самі кістки та шкіра, а побачиш — вона ще переживе і тебе й мене.

Голос художника аж тремтів од гніву. Мабуть, для нього стала зовсім нестерпна похмура атмосфера цього будинку, в якому він не знає іншої втіхи, крім спогадів про радощі, які спізнав у чужому домі.

Котонер таки домігся, щоб Реновалес покликав лікаря — той був його давнім другом.

Хосефіна роздратувалася, зрозумівши, що стан її здоров’я викликає тривогу. Вона почуває себе добре. Застудилася — тільки й того, восени вона завжди застуджується. І в її сердитому, ображеному погляді художник прочитав, що дружина вважає його піклування чистісіньким лицемірством.