Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 47
На третій місяць хвороби Хосефіна вже не могла лежати в постелі. Легко, наче пір’їнку, дочка піднімала її, садовила в крісло, і хвора сиділа в ньому — малесенька, непомітна, з незнайомим кощавим личком, на якому, здавалося, не було нічого, крім глибоких очниць та гострого носа.
Котонер, дивлячись на Хосефіну, ледь стримував сльози.
— Сама тінь від неї лишилася! — казав він. Ніхто б її тепер не впізнав!
Коли хвора кашляла, здавалося, вона бризкає навколо себе отрутою смерті. На губах їй виступала піна. Зіниці раптом збільшувалися, і очі спалахували дивним світлом, наче дивилися кудись у далеч крізь людей і речі. Ох, її очі! Як боявся їх Реновалес!
Якось пополудні вони вп’ялися в нього, і він аж похолов. Ці очі пропікали йому чоло, бентежили і жахали його.
Реновалес і Хосефіна були самі. Міліта поїхала до себе додому. Котонер спав у кріслі в студії. Хвора, здавалося, трохи ожила і заговорила, поглядаючи мало не з жалем на свого чоловіка, який сидів перед нею.
Вона помирає; нема сумніву — смерть її близько. І Хосефіна заплакала — чи не востаннє спалахнув у ній вогник життя, перед тим як навіки згаснути.
Реновалес запротестував із гарячковістю людини, яка знає, що говорить нещиро. Помирає?.. Нехай навіть про це не думає!.. Вона житиме — попереду в неї ще багато щасливих років.
Хосефіна всміхнулася майже співчутливо. Не треба брехати, адже вона все чудово знає; вона вже бачить, як витає навколо неї смерть — невідчутна й невидима. Говорила Хосефіна тихо, але урочисто — так звучить голос, що скоро навіки замовкне, так висловлюється душа, що має ось-ось покинути тіло.
— Помру я, Маріано, і це станеться навіть раніше, ніж ти гадаєш… але пізніше, ніж хотілося б мені. Помру, і ти заживеш спокійно.
То вона такої про нього думки! Та чи ж він бажав її смерті?.. Від несподіванки й щирого каяття Реновалес підхопився на ноги й обурено замахав руками, заметушився так, немовби з нього грубо зірвали одежу і він опинився голий перед людьми.
— Ти мариш, Хосефіно… заспокойся… Ради бога, не верзи такої нісенітниці!
Дружина посміхалася. Її жалюгідне личко болісно скривилося, але раптом воно погарнішало і полагідніло, як буває з людиною, коли вона вмирає, не марячи, при повній ясності розуму. Хосефіна заговорила до чоловіка з глибоким співчуттям, з неземною жалістю людини, яка споглядає каламутний потік життя, уже виходячи з його вод, уже ступивши ногою на берег вічної темряви, вічного спокою.
— Я не хотіла б покинути цей світ, не сказавши тобі: мені відомо все. Сиди спокійно… не заперечуй. Ти добре знаєш, яку владу маю я над тобою. Не раз помічала, як ти лякався, коли бачив, що я легко прочитала твої думки… Ось уже багато років, як я переконала себе, що між нами все скінчено. Жили ми з тобою останнім часом ніби й по-божому — разом їли, разом спали, з необхідності допомагали одне одному; але я заглядала у твою душу, у твоє серце і… нічогісінько там не бачила — жодного спогаду, жодної іскри кохання! Я була для тебе дружиною, доброю подругою, яка дбає про дім і звільняє чоловіка від дрібних життєвих турбот. Ти багато працював, щоб створити для мене добробут, щоб я задовольнилася і дала тобі спокій. Але кохання?.. Його не було… Багато людей живуть, як жили ми… дуже багато… майже всі. Але я так не могла… Я уявляла собі життя зовсім іншим… І тому мені не шкода з ним розлучатися… Не дратуйся і не кричи. Ти ж не винен, бідолашний Маріано… Ми обоє зробили помилку, що одружилися.
Вона лагідно просила в нього прощення, і з якоюсь майже ангельською добротою говорила про безжальну жорстокість життя, що з ним мала скоро розлучитися. Такі чоловіки, як він, — це люди виняткові; вони повинні шити самі, окремо від усіх, наче великі дерева, що висмоктують із ґрунту всі соки, і там, де розповзлося їхнє коріння, не може рости ніщо інше. Вона ж не могла залишатись самотньою; була слабка, потребувала ніжності, любові. Їй би поєднати свою долю із звичайним чоловіком, таким, як і вона, людиною з нормальними людськими вподобаннями. А художник заманив її на свій невторований шлях, і вона впала серед дороги, постаріла ще замолоду, не маючи снаги товаришити йому в цій непосильній для неї подорожі.
Реновалес метушився коло дружини і раз у раз вигукував:
— Годі тобі молоти дурниці! Ти мариш! Я завжди кохав тебе, Хосефіно. І тепер кохаю…
Її погляд дивно затьмарився, а в зіницях блиснули вогники гніву.
— Замовкни і не бреши! Я знаю, яка купа листів лежить у тебе в студії, за книжками на одній з полиць. Я прочитала їх усі до одного, я підстерігала, коли їх приносили. Знайшла твою схованку ще коли там було тільки три листи. Ти вже знаєш, що я бачу тебе наскрізь, читаю твої думки. Отож даремно ти від мене ховався. Твої любовні походеньки мені відомі…
Голова в Реновалеса пішла обертом, і підлога мало не вислизнула з-під його ніг. Яке незбагненне чаклунство!.. Ця жінка з її непомильним чуттям знайшла навіть листи, які він так старанно ховав.
— Брехня! — вигукнув він, щоб приховати своє збентеження. — То не кохання! Якщо ти прочитала листи, то знаєш це не гірше за мене. Ми з Кончею тільки друзі. То листи жінки-приятельки, яка трошки несповна розуму!
Хвора сумно всміхнулася. Атож, спочатку була тільки дружба, ба навіть менше: лукава гра примхливої жінки, яка розважалася, морочачи славетного митця й розбуджуючи в ньому почуття закоханого підлітка, Хосефіна добре знала свою шкільну подругу і була певна, що далі цього не піде; тому й висловлювала зневажливе співчуття цьому безпорадному велетню, який закохався, наче останній йолоп. Але потім сталося щось надзвичайне, щось для неї незрозуміле, і її передбачення не збулися. Тепер її чоловік і графиня де Альберка — коханці.
— Не заперечуй, немає сенсу. Я знаю напевне, і ця впевненість мене й убиває. Я здогадалася про все, побачивши, який ти буваєш іноді неуважний; ні з того ні з сього щасливо всміхаєшся, ніби смакуєш спогади. Я здогадалася про це, почувши, як весело ти вранці наспівуєш, а коли вертаєшся додому, то весь пахтиш парфумами. Далі можна було й не читати ваших листів… Ти, бідолашний чоловіче, приходиш додому і гадаєш, що все лишається за дверима, а її пахощі летять за тобою, викривають тебе… Вони тривожать мене навіть зараз.
І вона роздимала ніздрі, з болісним виразом втягуючи в себе повітря, заплющувала очі, ніби хотіла сховатися від видінь, які розбуджували в ній ці пахощі. Чоловік уперто заперечував, зрозумівши, що інших доказів його невірності в дружини немає. Усе брехня, вигадки її хворої уяви!..
— Ні, Маріано, — прошепотіла хвора. — Вона в тобі, вона заполонила твою уяву: я ж усе бачу. Раніше в голові у тебе витали тисячі безглуздих фантазій — усе голі жінки, розпусниці, якими ти завжди мариш. А тепер ти тільки про Кончу й думаєш; вона — твоє бажання, втілене в плоть… Залишайтеся ж і будьте щасливі. А я піду… на цьому світі місця для мене немає.
На мить вона замовкла, і в очах її знов заблищали сльози на згадку про перші роки їхнього подружнього життя.
— Ніхто не любив тебе так, як я, Маріано, — мовила вона з тужливою ніжністю. — Тепер же дивлюся на тебе, як на чужого, без любові, але й без ненависті. А проте жодна жінка не кохала свого чоловіка так пристрасно й палко!
— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Люблю тебе, як і тоді, коли ми вперше зустрілись. Ти пам’ятаєш?
Але в голосі його звучала фальш, незважаючи на всі зусилля говорити з щирим почуттям.
— Не силкуйся, Маріано, нічого в тебе не вийде. Все скінчено. Ти мене не кохаєш, та й мої почуття вже давно мертві…
На її обличчі промайнув вираз глибокого подиву. Невже справді вона так спокійно прощає і така байдужа на порозі небуття до чоловіка, який стільки змушував її страждати? їй уявився величезний квітучий сад. Квіти здавалися вічними, але ось настала зима, і вони зів’яли й осипались. А думка Хосефіни полинула далі, долаючи холод і смерть. Сніги почали танути, і знов засяяло сонце: прийшла нова весна, а з нею нове кохання, і голі віти вкрилися зеленню, розпустили листячко.