Маха гола - Ібаньєс Бласко. Страница 6

Безугавний дзенькіт молотів, здавалося, хвилював хлопця, розбуджував у ньому гарячкове прагнення щось робити, відривав його від дитячих розваг. У вісім років він хапався за мотузку ковальських міхів і смикав її, заворожено дивлячись на снопи іскор, що вилітали з розжареного вугілля під подмухом повітряних струменів. Добрий циклоп* радів, що син у нього росте здоровий і дужий, як Усі в їхньому роду. Сільська малеча вже побоювалася кулаків Маріано. Хлопець весь у батька. Від бідолашної матері, кволої та хворобливої, він успадкував тільки любов до тиші й самоти і, коли згасала в ньому гарячкова жадоба діяльності, міг годинами сидіти й мовчки дивитися на поля, на небо або на струмочки, що збігали з гори, стрибаючи по камінчиках ріні, і на самому дні долини зливалися з річкою.

Хлопець не любив ходити до школи, літери викликали в нього непереборну відразу. Його дужі руки тремтіли від напруги, коли він силкувався щось написати. Зате батько та люди, що бували в кузні, дивом дивувалися, бачачи, як легко Маріано може намалювати будь-яку річ. Малюнки його були прості, майже наївні, але дуже точні, і кожен легко міг упізнати, що саме на них зображено. Хлопцеві кишені завжди були напхані деревним вугіллям, і він не проминав жодної стіни або достатньо гладенького й світлого каменя, щоб не накидати вуглиною якийсь предмет, що привабив його чимось особливим, помітним лише йому. Уся кузня знадвору була чорнісінька від малюнків Маріанільйо: бігали по стінах свині святого Антонія маленькими рийками і закрученими хвостиками, ті, що блукали селом та відгодовувались коштом громади, а на храмове свято розігрувались у лотерею. Серед тієї тлустої компанії виднілися профілі коваля та його підручних з підписами внизу, щоб нікому не доводилося гадати, хто ж то такий.

— Поглянь-но, жінко! — кричав коваль до своєї хворої дружини щоразу, як бачив новий малюнок. — Ходи сюди й подивися, що витворяє наш син. Чортеня, а не хлопець!..

Коваль страшенно пишався синовим хистом і навіть змирився, що Маріано покинув школу і тікає від міхів. З ранку до вечора хлопець гасав з вуглиною в руках по долині та вулицях села і замальовував чорними рисками скелі і білі стіни будинків, доводячи до розпачу сусідок. У шинку на сільському майдані Маріано зобразив голови найвідоміших пияків, і шинкар з гордістю всім їх показував, але нікому не дозволяв доторкатися до стіни з остраху, що малюнки зітруться. Цей витвір був предметом особливих гордощів для коваля, коли в неділю, після служби божої, він заходив сюди перехилити чарчину з друзями. На стіні церкви Маріано намалював святу діву, перед якою спинялися, благочестиво зітхаючи, побожні старі селянки.

Слухаючи, як усі вихваляють синові малюнки, батько дуже тішився і червонів, наче хвалили його самого. Звідки могло взятися таке чудо? Адже всі в їхньому роду були люди прості. І коваль згідливо кивав головою, коли сільські власті казали йому, що хлопця треба вивести в люди. Він, звичайно, не знає, що тут можна зробити, але де свята правда — його Маріанільйо не створений клепати залізо, як його батько. Він може стати великою людиною, як скажімо, дон Рафаель, отой сеньйор, що малює святих у головному місті їхньої провінції і там-таки, у просторому будинку, повному всяких картин, навчає дітей малювати, а влітку відпочиває з дружиною та дітьми в їхній долині, де має власний маєток.

Той дон Рафаель був чоловік показний і дуже поважний; такий собі багатодітний святий, на якому навіть сюртук здавався рясою. Говорив він солодко, мов чернець, цідячи Слова крізь кущувату сиву бороду, яка закривала майже все його худе рожеве обличчя, У сільській церкві висіла одна його незвичайно гарна картина: пречиста діва зображена такими ніжними, такими осяйними барвами, що в молільників аж ноги підгинались від хвилювання. До того ж очі образа мали чудесну властивість дивитися на кожного, хто споглядав його, хоч би де він стояв. Справжнє чудо І Просто неймовірно, що таку божественну красу створив той самий сеньйор, який улітку щодня ходить у їхню церкву до заутрені? Один англієць хотів купити картину і пообіцяв за неї стільки золота, скільки вона заважить. Ніхто того англійця ніколи не бачив, але всі лиш саркастично посміхалися, згадуючи його пропозицію. Так вони й віддадуть картину! Нехай ті єретики хоч показяться з усіма своїми мільйонами! Пречиста й далі висітиме в їхній церкві, на заздрість усьому світові, а надто жителям сусідніх сіл.

Коли місцевий священик зробив візит донові Рафаелю, щоб поговорити про ковалевого сина, великий чоловік сказав йому, що вже знає про хист Маріано. Він бачив у селі його малюнки; хлопчина справді здібний, і шкода, що немає кому спрямувати його на добру путь. Після священика прийшов сам коваль зі своїм сином. Обидва аж затремтіли від хвилювання, коли опинились у великій коморі маєтку, де великий художник обладнав собі студію, і побачили зблизька тюбики з фарбами, палітру, пензлі та оті ніжно-блакитні картини, на яких уже проступали рожеві Щічки херувимів і осяяне екстазом обличчя матері божої.

Настав кінець літа, і коваль вирішив зробити так, як порадив йому дон Рафаель, адже добрий сеньйор сам захотів допомогти хлопчикові, щоб той не випустив з рук свого щастя. Кузня дає засоби до прожиття. Тільки й того, що тепер доведеться промахати молотом кілька зайвих років, самому годувати себе до смерті, бо ж не буде кому заступити його біля ковадла. Маріано судилося бути великою людиною, і гріх ставати йому поперек шляху, відмовлятися від допомоги доброго покровителя.

Мати, зовсім квола й недужа, гірко заплакала, немовби подорож до головного міста провінції була мандрівкою на край світу.

— Прощай, сину. Вже я тебе не побачу.

І справді, Маріано більш ніколи не побачив того безкровного обличчя з великими безвиразними очима, що тепер майже цілком стерлося з його пам’яті, обернулось на білу пляму, на якій він марно силкувався розгледіти бодай одну рисочку.

У місті почалося для нього нове життя. Тут він зрозумів, чого прагнули його руки, водячи вуглиною по білих стінах. Тихими вечорами, поки дон Рафаель сперечався з іншими сеньйорами в учительській або підписував у канцелярії папери, хлопець блукав під склепіннями стародавнього монастиря, в якому був провінційний музей, і там він уперше відкрив для себе мистецтво.

Маріано жив у домі свого покровителя і був йому за служника й за учня. Носив листи до сеньйора декана та до кількох каноніків — друзів учителя, з якими той часто прогулювався або запрошував їх до своєї студії. Не раз доводилося йому бувати в приймальнях монастирів, де він передавав крізь густі грати листи дона Рафаеля якимось білим або чорним примарам; приваблені його квітучим виглядом сільського парубійка і знаючи, що він збирається стати художником, черниці надокучали йому розпитуваннями; постійне життя за мурами тільки розпалювало їхню цікавість. Потім почали передавати йому крізь шафу-вертушку пухкі кренделі, зацукровані лимонні часточки або якісь інші вироби монастирської цукерні і на прощання напучували його тоненькими ніжними голосочками, просіяними крізь залізні грати:

— Будь добрий, Маріаніто! Учися, молися богу. Живи по-християнському, і господь допоможе тобі навчитися малювати, як дон Рафаель, — а таких художників, як він, на світі небагато.

Реновалес не міг без усміху згадувати про ту дитячу наївність, з якою він захоплювався своїм учителем, вважаючи його найгеніальнішим у світі художником!.. На уроках у школі образотворчих мистецтв він щоранку обурювався з поведінки товаришів, отих шибеників, що повиростали на вулицях. Як тільки вчитель відвертався, ці діти ремісників жбурляли одне в одного хлібною м’якушкою для стирання малюнків, глузували з дона Рафаеля, обзивали його «святенником» та «єзуїтом».

Вечори Маріано просиджував у студії, поруч з учителем. Як хвилювався він, коли дон Рафаель уперше дав йому в руки палітру і дозволив перемалювати на старе полотно маленького святого Іоанна, якого щойно закінчив на замовлення однієї релігійної громади!.. Поки хлопчик трудився з перекривленим від напруги обличчям, учитель, не відриваючись від полотна, по якому легко ковзав його божественний пензель, напучував учня на добрий розум.