Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 19

Падре Крістофоро не завжди був таким, а ще не завжди він був Крістофоро,— хрестячи, його нарекли ім'ям Лодовіко. Він був сином купця з ***, котрий в останні роки свого життя виявився власником чималого статку й, маючи сина-одинця, відмовився від торгівлі, поклавши собі зажити по-благородному.

У цьому незвичному для нього безділлі купця почав брати сором за весь час, витрачений ним на те, щоб зробити щось корисне на цім світі. Заполонений своєю примхою, він усіляко намагався примусити всіх забути своє купецьке походження; він би й сам радо забув його. Але крамниця, тюки краму, вага, аршин уперто поставали в його пам'яті, мов тінь Банко перед Макбетом, навіть під час бучного бенкету в оточенні підлесливо усміхнених нахлібників. Годі описати ті старання, що їх докладали ці нещасні, аби уникнути будь-якого слова, яке могло б сприйнятися як натяк на колишнє становище їхнього гостинного господаря. Наприклад, одного чудового дня, десь наприкінці учти, в хвилину найбільш пожвавлених і невимушених веселощів, коли важко було сказати, хто втішається більше — стовпище гостей, а чи їхній щедрий на частування господар, останній став по-дружньому поблажливо піддражнювати одного з співтрапезників, страшенного ненажеру. А цей, бажаючи відповісти в тон жартові, з суто дитячою простодушністю відповів йому: «Я глухуватий, мов той купець». Бездумно бовкнув і, зачувши власні слова, прикусив язика; невпевнено глянув на насуплене чоло господаря. Обом хотілося приховати вираз своїх облич, але це було неможливо. Інші гості почали було придумувати, яким би чином не дати спалахнути назріваючій сварці і перевести розмову на іншу тему, однак, розмірковуючи, вони мовчали, і ця мовчанка тільки підкреслювала непорозуміння, що сталося. Гості уникали дивитися один одному в очі; всяк усвідомлював, що у всіх одна думка, яку кожен хоче приховати. День був зіпсований остаточно. А нерозважливий, чи то пак невдатливий, гість більше не діставав запрошень. Так батько молодого Лодовіко провів останні свої роки в вічній тривозі, постійно побоюючись стати предметом посміху і жодного разу не дійшовши думки, що продавати — анітрохи не смішніше, ніж купувати, і що тією професією, якої він нині так соромився, він, що не кажи, займався привселюдно, не почуваючи ніякого сорому. Свого сина купець виховував по-благородному, відповідно до тодішніх вимог, і, оскільки це дозволялося тодішніми законами, найняв хлопцеві вчителів, щоб навчали його літератури та верхової їзди; а невдовзі купець помер, зоставивши сина молодим і цілком забезпеченим.

Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним доти.

Одного разу в супроводі двох браві йшов він вулицями свого міста в товаристві такого собі Крістофоро, що служив колись прикажчиком у їхній крамниці, а коли її закрито, зробився дворецьким. Це був чоловік років п'ятдесяти, змолоду прив'язаний до Лодовіко, якого знав іще з пелюшок. Платнею і подарунками Лодовіко не тільки давав засоби для життя самому Крістофоро, а й допомагав утримувати й ростити його численну родину. Раптом Лодовіко помітив віддалік одного синьйора, завзятого й зухвалого забіяку, з яким він зроду не обмовився й словом, проте який був йому запеклим ворогом; між іншим, сам Лодовіко від усієї душі платив йому тим самим. Така вже одна з особливостей цього грішного світу, що в ньому люди можуть почувати взаємну зненависть, ба навіть не знаючи один одного. В супроводі чотирьох браві цей синьйор ішов просто йому назустріч гордою ходою, високо піднісши голову; його губи були стиснені в гордовито-презирливій усмішці. Обидва йшли вздовж самого муру; але Лодовіко — зауважте це собі! — був повернений до нього правим боком, і це, за звичаєм, надавало йому право (і куди тільки не тичеться оце право!) не звільняти дороги хоч би кому,— обставина, якій за того часу надавали великого значення. А той, навпаки, вважав, що це право належить йому, як благородному, і що Лодовіко повинен іти серединою дороги — також згідно з іншим тодішнім звичаєм. Бо ж у даному випадку, як воно буває й у багатьох інших справах, поряд діяли два суперечливих звичаї, і залишалось невирішеним, який же з них — кращий. Це й було зручним приводом для того, щоб заводити сварку щоразу, коли чиясь уперта голова зіштовхувалася з іншою такого самою. Отож обидва йшли навстріч один одному, притискаючись до стіни, мов дві рухливі фігури барельєфа. Коли вони зіткнулися лицем до лиця, синьйор, змірявши Лодовіко презирливим і похмурим поглядом, владно сказав йому:

— Відступіться!

— Самі відступіться,— відказав Лодовіко.— Правий бік мій.

— При зустрічі з вашим братом він завжди буде моїм!

— Звісно, якби нахабство вашого брата було законом для нас.

Браві з того й з того боку поспинялися, кожен став позаду свого патрона; побравшись за шпаги, поглядаючи спідлоба одні на одних, вони приготувалися до бою. Люди, підходячи з обох боків і тримаючись на достатній відстані, дивилися на це видовище. Присутність глядачів іще більше розпалювала суперників.

— На середину, підлий крамарю, бо інакше я навчу тебе, як обходитись із благородним!

— Брехня, я не підлий!

— Ти брешеш, що я брешу.— Така відповідь була в дусі того часу.— І якби ти був такий же благородний, як і я,— докинув синьйор,— я шпагою й плащем довів би тобі, що ти брехун!