Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 21

Щойно скінчився обряд убирання в чернече одіяння, як настоятель звелів лому відбувати прощу в ***, за шістдесят миль, і вирядитися туди назавтра. Послушник низько вклонився й попросив єдиної милості: «Дозвольте мені, падре, перш ніж піти з цього міста, де я пролив кров людську, де я залишаю сім'ю, жорстоко мною скривджену, принаймні зняти з неї неславу, висловити мій жаль, що я неспроможний виправити вчинене, попросити прощення у брата забитого і, якщо Господь благословить мій намір, зняти з його душі почуття образи». Настоятелеві вдалося, що такий крок, уже сам по собі хороший, сприятиме подальшому примиренню родини забитого з монастирем,— і він негайно вирушив до скривдженого синьйора, щоб викласти прохання фра Крістофоро. Зачувши таку несподівану пропозицію, той воднораз із подивом відчув новий наплив обурення, однак не без деякої добромисності. Подумавши з хвилину, він сказав: «Нехай прийде завтра». Настоятель повернувся до монастиря, принісши послушникові бажану звістку.

Синьйор зметикував, що чим урочистіше й гучніше відбудеться вся ця церемонія, тим більше виросте його престиж в очах рідні й усього суспільства, і вийде (якщо висловитися з сучасною вишуканістю) «яскрава сторінка в історії родини». Він терміново повідомив усіх родичів, щоб вони завтра опівдні зволили (так казали тоді) прибути до нього для одержання загальної сатисфакції. Опівдні в палаці вже товпились синьйори всякої статі й віку: люди походжали туди й сюди, мелькали парадні плащі, довгі пера, висячі дурліндани [33], плавно коливались накрохмалені плоєні коміри, волочилися, плутаючись шлейфами, строкаті мантії. По коридорах, у дворі, на вулиці — цілий мурашник слуг, пажів, браві та цікавих. Фра Крістофоро, забачивши весь цей парад, здогадався про його причину і спершу трохи зніяковів, але тут же сказав собі: «Нехай так, я вбив його привселюдно в присутності численних ворогів, то був ганебний злочин — тепер настала розплата».

У супроводі отця настоятеля, смиренно опустивши очі, пройшов він у ворота будинку, через увесь двір, крізь натовп, що розглядав його з безцеремонною цікавістю, піднявся сходами й, перетнувши ще один натовп — із синьйорів, які розступалися перед ним,— став перед головою роду. Сотні очей вп'ялися в нього. Оточений найближчими родичами, господар стояв посеред зали. Очі його були потуплені додолу, але підборіддя піддерте догори, ліва рука лежала на ефесі шпаги, а правою він судомно стискував на грудях комір свого плаща.

Часом в обличчі й в усій поставі-людини буває така невдавана виразність, такий, можна сказати, відбиток її душі, що в натовпі глядачів виникає одностайне судження про цю душу. Обличчя й постава фра Крістофоро ясно говорили присутнім, що не від властивого людині страху постригся він у ченці й пішов на теперішнє приниження,— і це поклало початок загальному примиренню з ним. Побачивши ображеного, він прискорив кроки, вкляк біля його ніг, схрестив на грудях руки і, низько похиливши коротко обстрижену голову, промовив:

— Я вбивця вашого брата; Господь відає, як би мені хотілося повернути його вам ціною власної крові; але я можу тільки висловити вам марні й запізнені вибачення і благаю вас прийняти їх бога ради.

Очі всіх уп'ялися в послушника і в особу, до котрої він звертався; всі напружено слухали. Коли фра Крістофоро замовк, по залі пронісся шепіт співчуття й схвалення. Синьйор, який стояв у поставі вдаваної поблажливості й стримуваного гніву, зніяковів від цих слів і, нахиляючись до вкляклого ченця, сказав зміненим голосом:

— Встаньте... образа... звичайно, справа безсумнівна... але ваше одіяння... та й не тільки це... ради вас самих... Устаньте, падре... Брат мій... не стану заперечувати цього... був лицар... був чоловік... дещо нестриманий... трохи гарячий. Проте все стається за волею господньою. Давайте не говорити більше про це... Але, падре, вам не гоже перебувати в такій поставі.— І, взявши ченця під руки, він звів його.

Ставши на ноги, але все ще з похиленою головою, фра Крістофоро відповів:

— Отже, я можу надіятися, що ви даруєте мені прощення? А якщо я дістану його від вас, то хто ще зможе відмовити мені в ньому? О, якби я міг почути з ваших уст оце слово — прощення!

— Прощення? Ви його більше не потребуєте. Але все ж, коли ви вже так хочете, то, зрозуміло, зрозуміло, я прощаю вас від усього серця, та й ми всі...

— Всі! Всі! — в один голос загукали присутні.

Обличчя ченця осяяла вдячна радість, крізь яку все ж просвічувало смирення та глибокий жаль за вчинене зло, що його виправити неспроможне було жодне людське відпущення. Вражений цим видовищем і перейнявшись загальним хвилюванням, господар обійняв ченця, і вони по-братньому поцілувалися.

— Молодець! Чудово! — залунало з усіх кінців зали, всі відразу рушили зі своїх місць і оточили ченця.

Тим часом з'явилися служники, несучи щедрий почастунок. Господар підступив до нашого Крістофоро, який явно налагодився йти геть, і сказав йому:

— Падре, призволяйтеся, прошу вас, виявіть мені цей знак вашої прихильності!

І хотів почастувати його першого. Але той, відступаючи й по-дружньому відмовляючись від частування, відповів:

— Усе це тепер не для мене; проте я аж ніяк не хочу відкинути ваші дари. Я збираюсь у далеку дорогу, тож накажіть подати мені хліба, і я зможу тоді сказати, що їв ваш хліб — знак прощення.

Розчулений господар так і звелів зробити; за хвилину з'явився служник у парадній лівреї, несучи на срібній таці хліб, і підніс його ченцеві; той узяв його, подякував і поклав у торбу. Потому, попросивши дозволу піти, він ще раз обійнявся з господарем дому й з усіма, хто стояв неподалік і встиг на мить підступити до нього. Він ледве вирвався від них; йому довелось витримати цілу баталію і в передпокоях, щоб вивільнитися від служників і навіть браві, які цілували кінці його одежі, вірьовку та відлогу; нарешті він видобувся на вулицю; велетенський натовп народу, наче в тріумфі, поніс його на руках і проводжав аж до міських воріт, кудою він вийшов, а тоді попрямував до місця послушництва.

Брат забитого й усі родичі, зібравшися було того дня скуштувати гіркої втіхи від гордощів, натомість були сповнені солодкої радості прощення й добромисності. Товариство, з незвичною для нього щирістю та простодушністю, вело ще якийсь час розмову, до якої ніхто не був готовий, ідучи на зборище. Замість обговорення наслідків мстивої розправи та захвату від свідомості виконаного обов'язку, за тему розмов правила хвала послушникові, примирення, сумирність. І той, хто вп'ятдесяте зібрався був розповісти про те, як його батько, граф Муціо, в знаменитій сутичці зумів напоумити маркіза Станіслао, всім відомого фанфарона, розповів тепер про каяття й дивовижну терпеливість такого собі фра Сімоне, який помер багато років тому. А коли товариство розійшлося, все ще схвильований господар з великим подивом пригадував те, що чув і що говорив сам, і при цьому цідив крізь зуби: «Ну ж бо й диявол оцей чернець (нам доводиться наводити його точні слова), просто-таки диявол! Адже, якби він простояв навколішках іще кілька хвилин, я, чого доброго, став би сам просити у нього прощення за те, що він убив мого брата». У нашій історії достеменно відзначено, що відтоді й надалі цей синьйор зробився не такий лютий і дещо обхідливіший.

Падре Крістофоро йшов дорогою з почуттям розради, що її жодного разу не зазнав після того жахливого дня, спокутуванню якого мало бути присвячене цілісіньке його життя. І приписаного послушникам мовчання він дотримувався непомітно для себе, весь поринулий у роздуми про труди, нестатки та приниження, які він ладен був перетерпіти, аби тільки спокутувати свій гріх. Зупинившись в годину трапези у одного благодійника, він з якоюсь особливою насолодою вкусив хліба прощення, але залишив шматок і сховав його в торбу, щоб зберегти як постійне нагадування.

В наші наміри не входить розповідати історію його монастирського життя, скажемо тільки, що, виконуючи завжди з великим бажанням усі покладені на нього обов'язки, а саме — проповіді і втішення присмертних, він ніколи не обминав нагоди виконати ще два, доброхіть узяті на себе: примирення ворогів та захист пригноблених. В оцій схильності, певним чином, мимовільно виявилися попередні нахили Лодовіко і ледь вловний залишок войовничого запалу, що його жодне смирення і умертвіння плоті не було спроможне загасити до кінця. Його мова була звичайно стримана й смиренна, але коли йшлося про зневажену справедливість, то в ньому відразу пробуджувався його попередній дух, підтримуваний і стримуваний тим величним піднесенням, котре виробилося в нього через постійну звичку виголошувати проповіді; це надавало його мові особливої своєрідності. Вся його постава, як і зовнішній вигляд, свідчили про тривалу боротьбу гарячої, запальної вдачі з упертою волею, що звичайно брала гору, вічно сторожкою й завжди керованою вищими міркуваннями та спонуками. Один із його співбратів і друзів, який добре знав падре Крістофоро, порівняв його із отими надто виразними в початковій своїй формі словами, що їх в скороченому вигляді, із зміною деяких літер, в хвилини розпалених пристрастей вимовляють інші, навіть добре виховані люди, через що ці слова в такому замаскованому вигляді зберігають певну частку своєї первісної виразності.