Заручені - Мандзони Алессандро. Страница 23

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:

— Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.

Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:

— Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?

— Оце я і є.

— Ви — і тут?

— Як бачите, чоловіче добрий.

— Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.

Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»

Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.

Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста [34], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.

— Подати падре стільця! — звелів дон Родріго.

Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.

— Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,— докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.

— Гаразд, гаразд, поговоримо,— відповів той,— а поки що принесіть для падре вина.

Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:

— Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.

Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.

— Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження [35], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,— горлав граф Аттіліо,— бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського... [36]

— Так це ж перебільшення,— волав не менш гучним голосом подеста,— просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,— це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...

— Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...

— З вашого дозволу, шановні синьйори,— втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,— передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.

— Добре, дуже добре,— зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»

— Однак, скільки я зрозумів суть справи,— відповів чернець,— у таких речах я тямлю мало.

— Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,— сказав дон Родріго.— Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...

— Послухайте, вся річ ось у чому,— почав був знову кричати граф Аттіліо.

— Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,— урвав його дон Родріго.— Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...